Через цю рідколюдність одразу кидаються в очі "наші" землячки, особливо "автомати". Таки справді на вулиці цього чепурного, європейського містечка просочилась Азія. А як це виглядало б, коли б сюди доскочили большевики? І все ж таки баварці прихильно ставляться до "азіатів", досить добре годують, продають хліб спідтиха4 поза картками, а найчастіше — дарують свої хлібні картки. На всіх них, баварцях місцевих, лежить печать жахливої війни, вони пригнічені, вони внутрішньо напружені, з вигляду можна вгадати, що несуть вкупі з тяжким хрестом затаєну тяжку непевність — і вони досить співчутливі, м’якші, людяніші, ніж багато інших їхніх компатріотів.
14/Х — 44 р.
Дивлюсь та й думаю: єпископи — це наче в армії полковники. Нижчі духовні чини — то всякі сотники, хорунжі тощо. Митрополити — генеральна старшина. А патріарх — гетьман. Що ж до нашої укр. церкви, то тут старшини особливо виявляють здавна притаманні нашій старшині бунтівливі, анархічні, отаманські нахили, і це ще більше нагадує військову дійсність та невитруй-ну хахлацьку ворохобність.
Наші духовні "полковники" — ось вони головніші в цьому транспорті: діловитий, далекозорий дипломат Мстислав, вельми авантюристичної вдачі, грубуватий, хамуватий з підлеглими, які перед ним тремтять, властолюбний, але з панібратським іноді жестом, інтуїтивно-їмкливий, досить талантний, кому треба й по-європейському презентативний [закреслено 4 рядки. — Ред.], — назовні завжди чепурний, добре зодягнений, повненький, як качан, смаглявий брунет з чорними гарними очима й клинкуватою борідкою. Іноді з вигляду й виразу нагадує маленького східного деспота, і здається, що йому найкраще було б сидіти на шкірах та килимах десь у строкатому наметі, маючи на собі такий же строкатий розцяцькований халат і тюбетейку. Друга постать — Ігор, колишній старшина армії УНР (Мстислав теж був хорунжим арм. УНР), здоров’яга з розмашистим жестом, червонощокий, з довгою білою бородою й такою ж чуприною, гучномовний, трохи хизується своєю широкою степовою вдачею, має претензії уособлювати в собі нібито найхарактерніші риси справжнього українця, знавця ук-ої душі, мови, долі, але через свою відсталість і прямовитість, якою теж хизується, часто заганяє сам себе на слизьке й, хоч-не-хоч, виглядає, як у тій народній приповідці "високим аж до неба, а дурним як треба". Третя постать: Никанор київський, худорлявий, високий, шпакувата рідкувата рослинність на пергаментному обличчі, вдумливі, але й хитренькі очі, м’який обережний рух, — і з цього всього спочатку створюється враження людини інтелігентної, культурної, проте незабаром вже розкривається, що він справжній лис, великий егоцентрик, штучка дуже потайна й куслива, трохи злоязична й спльоткарна, завжди схильна до різних тонких під’юджувань, ласа до слави, грошей, а надто до жінок. Одне слово, єзуїт, "фарисей в прозодежі митаря", як зрештою і більшість цих бородатих "полковників". Далі: В’ячеслав, чистенький, гладенький, завжди добре вбраний, завжди дещо відсторонений від своїх колег, так, наче він вважає себе значно вищим і кращим за них, підкреслює всією своєю поведінкою, що він європеєць, але найбільший, здається, за них усіх індивідуаліст, скрайній, аж дріб’язковий педант, зайнятий передусім власним черевом, здоров’ям і взагалі добробутом, людина, яка ніби на своє єпископство дивиться як на справу тимчасову, і може коли завгодно перекинутись на інше щось, аби вигідніше, добробутом привабніше, — загалом такий собі український модерний бонвіван, випадковий приблуда до єпископської катедри, що назовні найбільше скидається на урядовця-міщуха, якогось середнього кшталту юрисконсульта чи бухгалтера Далі: Сергій — меліто-пільський, зовні справжній аскет, з довгою білою бородою, гарним обличчям, великими темними очима й підтятими над переніссям кінчиками брів, що надає всьому виразові якоїсь застиглої муки й печалі та дуже ушляхетнює цю постать. Він нагадує мені раз у раз о. Сергія — Льва Толстого. Так я був і підійшов до нього, та помилився. Він — людина стільки ж порожня, як і хистка морально. Він, поза всім, гне й досі в бік Москви і робить це з дрібних лише міркувань враженої чимсь амбітносте. Ще одне: єпископом став він з пропозиції нім. влади. З тієї ж пропозиції висвячено на єп. вінницького Григорія, що сам походить з Київщини, мій землячок. Коли митропол. Полікарпові інші єпископи й взагалі духівництво почали закидати, навіщо він дав дозвіл на висвячення Григорія, старий замішався та й каже: "Це не я, ні! Це німці дали... Бог дав, Бог так захотів. Я ж німцям просто заявив, що дати дозволу не можу, бо ні я, ні єпископат мій цієї людини зовсім не знають". А німці мені рішуче у відповідь: "Але ми знаємо! Розумієте? Ми знаємо". Ну, то хай буде воля Божа, коли так..." До речі, коли м. Полікарп звернувся був до нім. влади з проханням дозволити висвячувати декого з людей, що перебувають в Галичині чи в самій Німеччині (а там були справді достойні кандидати), то німці заборонили, обмеживши це право лише кордонами райхскомісаріа-ту. Потреба ж у наявності єпископів була на Україні надто гостра, отже, довелось висвячувати часто людей випадкових, тим більше, коли кандидатури підсувались нім. чинниками. Одним із таких і є оцей брусуватий, малокультурний Григорій, що під час окупації укр. большевиками працював там на якійсь досить відповідальній посаді (комісарській), а тепер от має теж відповідальні рекомендації. А втім, це справа надто особиста, — можливо, що вже й тоді він потайки працював проти большевиків. За це його можна лише привітати. Тільки зовні він все ж таки мені, принаймні, не імпонує: темно-русява борода лопатою, простацьке обличчя з похмурим, аж якимсь розбійним поглядом, наче він щохвилини готовий до різкої сутички й тому насторожено бігає оченятами, все жде удару. А голос сильний. Любить при кожній нагоді свій голос показати. Найпаче при чарці, як це було одного разу на вечері у Мстислава. Нарешті — старенький, сивенький Сильвестер лубенський. Досить іще рухливий, чемний, типовий провінціаль-ний попик із "благородних". Ближче не встиг його пізнати, вагаюсь говорити про нього щось певнішого. Правда, він нагадував мені під час знайомства, що ми вже знайомі давно, ще коли він у Харкові належав до "Плугу" (його прізвище Гаєвський), але я не можу собі цього пригадати.