Увечері гуртом були у мене, оглядали моє погруддя, яке викінчує С. Литвиненко. Всі визнали, що воно дуже вдале, а С. Гордин-ський просто заявив, що це найкраща праця Литвиненка (в його ж присутності). Зараз ось Литвиненко у мене в кімнаті порається над цим погруддям, виколупує глину зсередини, а я пишу.
Від Галини вже два листи й листівки — любить, нудьгує. Мені за нею теж тоскно. Послав їй листа.
У п’ятницю був у Лесика — хотів на два дні взяти до Мор-шина, — а він, бідненький, хворий на вітряну віспу. Поплакав хлопчина, та й залишився.
12/Х — 43 р.
Вчора одержав листа від Жоржа і мами. Тяжкі листи — вони обоє прощаються зі мною. Жоржа забирають німці, мама лишається поки що у Києві — "на зіубу", як вона пише. Лист від 20/ІХ. Але моя інтуїція каже мені, що вони поки що не загроже-ні. Чи, може, я отупів уже, не сприймаю як слід? Німці віддали Кубанський причілок. Є чутка, що большевики взяли Запоріжжя і в кількох місцях перейшли Дніпро. У Львові знову посилилась паніка. Кажуть, є люди (найзаможніші), що вже від певного часу тримають свої родини близько словацького кордону. А є й такі, що в Кракові авансом поплатили по 40—50000 злотих, щоб мати там гарантовані мешкання. Німці не пускають наддніпрянців до Галичини — це прохоплюються лише окремі одиниці. Всю ж основну масу тримають в таборах під Проскуровом, Вінницею тощо, просто неба (жінки, діти, старі — а ще й морози починаються — жах! — холод і голод — вірна загибіль!). Решту спрямовують до таборів у Познань або на роботу до Німеччини — теж загибіль!
Вчора попрощались у мене з Литвиненком і генералом, які сьогодні виїхали до Львова, — випивали, їли гриби й капусту.
З ночі узяв мороз — вся трава в паморозі і на шибках візерунки. У мене почався напад неврозу шлунка — ясна річ, холод надходить. Недарма передучора так тікали журавлі.
14/Х — 43 р.
Вона прийшла вранці, коли я ще спав. Вона була легко одягнена — і я все зрозумів. Після вчорашньої теплої затишної розмови і щедрої ласки, після того, як вона сказала, що не сподівалась від такого назовні суворого, різкуватого, занадто мужнього Любчен-ка зазнати стільки ніжности й ласкавости, після того, як спитала: чи знаєте ви, як ви сильно одним лише поглядом чи рухом впливаєте на жінок ("так, так! Я це чула від багатьох жінок"), — після цього всього вона, однак, рішуче просила не брати її, посилаючись на свій родинний стан, і не піддалась. А я її дуже, дуже хотів! Саме такої жінки мені треба. Ми зблизились в розмові лише два дні тому і обоє відчули одразу сильне взаємне тяжіння. Тіло співало, кричало. Вона це бачила і, змагаючись, аж трохи не плакала від пристрасті й знемоги. Я переміг себе, пожалів її — дуже вже просилась. І вона пішла, але вранці сьогодні сама вернулась, уже переможена, і віддалась. Яке шовкове, повне, розкішне в неї тіло! Яке гарне гордовито-шляхетне обличчя і теплі сірі очі! Я потонув забутньо у цій м’яко-ласкавій, але водночас пружній, гострій, п’янкій красі. Потім було все просто, непримушено, ніби ми вже знались давно. Вона пішла. Я ще лежав. Глянув у вікно — йде сніг. Падає рівно, чітко на тлі зеленаво-синього лісу.
Поїхав Гординський, подарував мені моршинський етюд. Дзвонила зі Львова п. Ігнатова — добуде днями Лесикові панчішки. Дав Багряному 150 зл. із зібраних пожертв, погодив з Бартковим справу, щоб перевести його до теплішої хати й улаштувати йому вечір спогадів в оселі.
15/Х — 43 р.
Вночі вона знову була в мене. Потім — світив місяць і вона довго розповідала про своє життя. Було це дуже драматично, щось а 1а Емма Боварі, життя в неї поламане, а вона ж людина сердечна й небуденна, крім того, має вищу освіту і знає кілька чужоземних мов. І була хвилина у місячній імлі, коли вона зовсім, ну зовсім скидалась на Ольгу Горську [актриса, перша дружина А. Любченка. — Ред.]. Я аж затремтів.
Учора дзвонила з Дрогобича Слава — приїде сюди на тиждень. Почуваю, що в неї теж цікаве життя і що в мене буде щось з нею.
Завтра вранці їду до Львова. Погода сьогодні знову сонячна, тепла — був знову у лісі під своїм стіжком сіна. Був з нею, прощався. Тут я рівно два тижні тому прощався з Галиною. Жінки! Кожна з них розповідає, розкриває мені своє життя. Але за цим особистим їхнім життям розкривається щоразу глибше і буття галицьке і взагалі буття. Багато сумного і драматичного. Ці люди стомлені і спантеличені — соціальною кривдою, ворожою державною системою, тиском релігійних і побутових забобонів, вузькістю самого галицького загомінку. За розповідями жінок я бачу чоловіків, їхні характери, їхню поведінку, рівень ідейний та культурний, мораль інтелігенції (обмеженої здебільшого) і всієї іншої маси. Дуже цікаво і часами дуже тяжко.
В кімнаті моїй сохне моє погруддя і лякає людей, які до мене заходять, своєю несподіванкою — воно стоїть на важкій тумбі, закутаній рядном, і скидається на живу постать.
20/Х — 43 р.
Вчора приїхав зі Львова.
У Гординського застаю Маланюка. Поцілувались. Каже, що його творчого вечора не буде — він образився на Лужницького, який нещодавно в "Кр. вістях" написав статтю, де лаяв укр. поетів за зловживання образом "вітру" — заодно і згадав "емігрантського поета Маланюка". Я спробував його переконати, що це — дурниця, але він амбітний. Він уже був і погодився, та пізно, бо вечір однаково відкладено. Читав мені листа від Донцова з Праги. Лист розумний і злий. Лає, як і завжди, галицьку міщанську обмеженість. Дружину його (Марійку), здається, заарештовано.
Йдемо з М. до видавництва. Веде мене під руку й вибачається, що був таким нервовим улітку. До Львова переїздити знову вагається, я не заперечую, навіть кажу, що тепер уже, з огляду на загальну ситуацію, не заохочую його, не натискую. У видавництві—
радісна зустріч із Веретенченком, Одарченком, Стефаником, Шлемкевичем, Струтинською. С. показує мені друге видання "Вертепу". Обід в клубі. Зустріч із Г. Костюком, Ковальовим, Дубровським (головою "Просвіти" з Харкова). Костюк розповідає про Жоржа й маму — вони їхати далеко не схотіли, до М. Ясеницької мали упередження. Йду до Ігнатової в Kartstelle, дарує мені панчішки для Леся і нім. продуктову картку, запрошує на завтра на чай. Увечері побачення ще з багатьма в клубі, де відбуваються збори письменників і де Мартинець, голова клубу, інформує про запровадження в Галичині особливого стану. Мовляв, єдиний досі спокійний закуток Європи — Галичина починає вулканізуватися, тобто правдивіше — волинізувати-ся. З 18/Х, отже, настає винятковий стан репресій, а тому що тепер може бути дуже швидко знищено дуже багато українців (зокрема інтелігенції), то обов’язком письменників є на сторінках преси всіляко застерегти цю інтелігенцію і масу від нерозважних вчинків, що можуть призвести до знищення. Настрій у присутніх притлумлений, понурий, розгублений. Ніхто не хоче брати слова для обговорення. Нарешті виходить Ірина Вільде (її чоловіка цими днями взято закладником після вбивства у Ми-куличині 6 поляків, і тепер вона оббиває пороги гестапо та прокуратури у Львові, щоб чоловіка врятувати). Вона говорить просто й розумно: жаль, мовляв, що тут, у залі, серед присутніх нема відповідальних німців — з ними передусім треба було б поговорити. І взагалі треба справу брати з первопричин — при чому тут письменники, коли лінія влади щодо українців найприкріша. Чи будеш посідати пронімецьку орієнтацію чи ні, а все одно нема гарантії, що тебе першого-ліпшого дня не схопить закладником чи просто так гестапо. І взагалі, як трохи грубувато каже народна приказка: "Навіщо силувати дівку, коли парубок не хоче?" Її виступ мав успіх. Ще кілька слів сказав Семчишин, згадавши й про мене: "І Любченко, і Косач, і Вільде можуть дати незабаром блискучі твори, але це справи не врятує. Треба усунути головні причини лиха, а не обдурювати себе марними надіями". Настрій ще більше занепав. Розійшлись геть розчаровані й стривожені, ждучи віднині найгіршого. Другого ж дня (18/Х) почали німці і укр. поліція скрізь на вулицях перевіряти документи й обшукувати. Тільки й чутно: "Hende hoch!" І того ж вечора, кажуть,