Розповідають, між іншим, жарт, що має успіх у місцевих селах. Приходить геть побитий селянин. Його питають сусіди:
—Де ж це, Іване, тебе так побило?
— Та... на будівництві.
— Отаке! Як же це, чого ж це на будівництві морда побита?
— Бо то... на будівництві Нової Європи.
15/14 — 1943 р.
Чергова примха долі: лікар Вахнянин, єдиний в Моршині лікар, не може зробити мені заштриків від екземи, бо не має належного для дожильних ін’єкцій шприца. Стільки років мучусь, стільки жду, знайшов нарешті доброго знавця-спеціаліста, добув нарешті на тяжку силу оці берлінські ліки, а зажити їх не можу, бо... сама лишень дрібничка, бракує шприца. Чи не ідіотизм? Мабуть, не хоче старий Вахнянин вовтузитись — складні все ж таки впоркскування, — тому й спроваджує мене з цими заштри-ками до Львова.
У понеділок 11/ІУ був Й. Гірняк у справах "Енеїди". Новини: днями має бути проголошена постанова про створення в Галичині української дивізії СС. Одночасно — ніби цілковите відокремлення Галичини від інших укр. земель. На сході, в Харкові, офіційно формуються укр. добровольчі загони під проводом трійки, куди входить Гуро-Горський, автор "Холодного Яру", якийсь іще Кожевніков, хтось іще третій, а командуватиме цією формацією хтось із колишніх большев. командирів, якийсь українець, що потрапив в полон. Чепуха-с! А галицькій дивізії заборонено нац. прапор і тризуб, лише надано стародавній герб Львова. Чепуха-с! А в зв’язку з цим усім у Галичині і зокрема у Львові велике збудження — сила-силенна чуток і спліток аж до ліквідації УЦК і створення окремого укр. міністерства на чолі з Паньківським, теперішнім заступником Кубійовича. Тоже чепуха-с! Волинь і Поділля тим часом охоплює дедалі сильніший партизанський рух. І коли не забувати, що в перспективі — літо, то це вже не чепуха-с.
19/ІУ — 1943р.
Вчора, в неділю, їздив до скель Довбуша. Власне, їздив до Тисова за Болеховим, а звідти пішки до Бубиша і далі лісом на гору до скель. Велична картина! Чи був там Довбуш, чи ні, але опришки могли отаборюватися. Кажуть, що це — залишки епохи льодовиків. І справді — несподівано на горі мовби із землі виросли велетенські скелі, що своїм геологічним складом відмінні від довколишніх нашарувань — дуже міцний пісковик. З темних видовбаних у камені печер, зі склепіння на другому ярусі скель, де старовинна засипана криниця, з довбаних високо у камені жолобів, з широкого рову й штучного підмурівку, що з заходу оточує відкриту галявину при скелях, — видко, що це була фортеця. І прекрасна, неприступна фортеця. Ще кажуть, що тут був колись монастир. Тепер на галявині стоїть православна капличка, раз на рік тут правиться служба Божа і збирається багато довколишніх селян. На скелях скрізь численні написи прізвищ, стільки ж українських, як і польських. Висічено кілька тризубів, один з них зішкрябаний поляками, але його все одно добре видно. Вгорі, на чолопочках височать ялини і сосни. Як вони там пригнізди-лись — дивовижно! А коли ми вилізли на скелі й сіли (було нас
шість чоловік, в тому числі інж. Бартків — проводир і інж. Дми-тренко, наддніпрянець, старий емігрант), — який простір розгорнувся перед йами! Величезна гірська улоговина, сповнена синюватого димку, а далі горба гір, вкритих подекуди снігом, ще далі — гора з хрестом, що так і зветься "Хрест", місце першого і вдалого бою укр. легіону з москалями за часів Першої світової війни, а ще далі сивезна у снігу Магора... І така хвилююча височінь, і така чудесна далечінь, що мені наче відчулися в раменах крила, хотілось летіти. Сусіди щось говорили, а я хотів тиші, я старався не слухати їх (банальні досить фразочки) — я хотів станути отут на коліна і по-своєму молитись. Ще зрозуміліший і дорожчий став мені Жан Жіоно. А головне: це були свої, українські гори.
В Тисові бачив бойків, що йшли до церкви — Вербна неділя! Які своєрідні яскраві киптарики у жінок і складна майстерна вишивка на сорочках! Там же йшов серединою вулиці дід — кип-тар з вівчариком, домоткана сорочка до колін, доморобні ходаки й повстяні обмотки, капелюх, ґирлиґа в руках, а обличчя смагляве, аж чорне, смоляні очі, пишні вуса і сам увесь високий, стрункий. Ішов, як полководець.
В Бубнищах черідкою вибігли діти. Обличчя, поведінка, мова — як і в нашій Наддніпрянщині. А коли спустились зі скель до Тисовця (тут пором на Стрия), з одної хати, з вікна, при якому сиділо троє святкових дівчат, лунало так заохотливо "Баламуте, вийди з хати", що я мимоволі наблизився до вікна і підтягнув так само, на їхнє приємне здивовання. І знову ж — так, наче це моя Київщина, а не Карпати. Україно, яка ж ти велика, могутня, органічно ціла. Ти була і, що б там вороги не витворяли, будеш Україною. І будеш все одно суцільною, єдиною, як ще ніколи. Твій час наближається.
Повернувши, застав у Моршині П. Сьогодні одержав листи від Рути (приїздить на свята до Львова і дякує за прекрасного листа!), від І. Вільде, від Струтинської з видавництва (нагадує про нарис, а він ще не готовий), від секції мистецтв УЦК (запрошують бути членом Репертуарної комісії).
І. Керницький читав чорновика — нарис про моє перебування в Моршині, овіяний сердечною теплотою. Хороший він, чутливий хлопець, усе мені хліб припасає (тут хліба обмаль), турбується за моє здоров’я, а сам, сердега, сухотник.
В Моршин приїхало багато нім. дітей, евакуйованих із пів-нічно-захід. Німеччини. Ходять організованими загонами по вулицях, співають. Заздрю їм. Коли б і ми могли так дбайливо, зразково виховувати своїх дітей! Чи привезуть мені Лесюка на свята? Отут би він побігав на волі, у лісі — зміцнів би, повеселішав. І залізниця, його улюблена розвага, — ось під боком.
11 травин
Три тиждні збігли непомітно. Багато нового і багато мороки. Найприємніше от що: 23/ІУ, у Велику п’ятницю, год. о 12-й дня покликали мене до телефону в директорському кабінеті — зі Львова голос Марії, а потім Лесика. Приїхали! Другого дня 07.15 зустріч їх на вокзалі. Лесюк, у синій пілотці та капітанці, у чобітках, видався більшим на зріст і грубілим. Він справді поправився, повний з лиця та рожевий. Молодець Марія, допильнувала добре. Не знаю, чим та як віддячитись їй. Власне, знаю, але не можу, ніяк не можу піти на те, чого вона дуже хоче. Не можу й не хочу себе зв’язувати. Вона це бачить, розуміє. Я всіляко намагаюсь вислизнути з цієї жіночої пастки м’ягко й еластично, а вона досить рішуче натискає й раз у раз почуває себе прикро. Два дні тому поїхала до себе на батьківщину до Станіславова і Лесика взяла, щоб там його трохи одягти — він дуже обшарпаний (речі його, які я послав зі Львова до Києва, не одержано, мабуть, пропали в дорозі). Сьогодні або завтра вертатиме на Львів і привезе мені назад малого.