Говорили про теперішній внутрішній стан на Україні. Мало, зовсім мало втішного, хоч останніми днями виникають ознаки деякого покращання. Треба надіятись, треба вірити.
Я потвердив цю думку своїми спостереженнями над нашим наддніпр. селянством — був там завжди сильний спротив чужій пригнічуючій неволі, залишився він і тепер. І селянин вірить тільки в себе, вірить, що зрештою після всіх страждань чогось кращого доможеться.
Цікаво ще: нічим ця людина не виявляла специфіки свого особливого становища. Дуже проста поведінка, філософськи заглиблена думка. Непримушена житейська звичайність і стареча, набута довгим досвідом мудрість. Навіть натяк на яку-небудь церковницьку обмеженість виключений був його світськістю й шляхетністю. Хороший чолов’яга, і нагадав мені чомусь (серед навали книжок у цій його кімнаті!) — нашого мудрого українського діда... на пасіці.
28/ІІІ — 43 р.
Неділя. Сірий день. Зранку понаписував листи Руті, Костю-кові, Самчукові, Базилевському. Увечері на 5-ту год. запрошений до Єндика, де мають ще бути Стефаник, Гірняк, Добровольський.
Вчора зустрівся із старим Карманським. Пили пиво. Жалівся він, що його тепер гнітять за услужливу поведінку перед большевиками — тільки місяць тому прийняли до членів Спілки. Мовляв, інші тоді теж запобігали перед большевиками (напр., Шкру-меляк, Шиян, Цурковський), але їм якось минулося, а з нього зробили громозвід. Я хотів йому сказати, що він, порівняно з ними, — визначніша й відповідальніша постать і що він справді перед большевиками перестарався, але вирішив не завдавати старому зайвої досади, промовчав. Він каже, що написав чимало нових речей. Розповідав про останні хвилини В. Пачовсько-го, який перед смертю дуже розчарувався в своїй пронімецькій орієнтації. Пачовському поклали в труну (так він заповів) його камінчика із Золотих Воріт, що він привіз із Києва 1940 р., і найулюбленішу книжку творів. А похорон був велелюдний та імпозантний, про що небіжчик також завжди мріяв.
Учора обідав з двома кубанцями-втікачами — редактор став-ропільської газети й педагог із Краснодара. Редактор, хоч називає себе українцем, але говорить російською мовою, типовий русачок. І лає галичан за націоналістичну обмеженість, за упереджене ставлення до них обох з боку львів’ян. Я, звичайно, виправдував і захищав галичан. Смішно й приємно було постерігати, як ці два недоноски корчились. Атож, українці — це справді щось відмінне, самобутнє, яке ще покаже всім свою непоступливість і силу.
29/І1І-43р.
Вчора у Єндика кріпко випили. Сп’янів, чого давно-давно вже не бувало. Гірняк, теж п’яний, вів мене додому темнющими вулицями, поцілував наостанку, а вдома Дуньо ще поставив чарочку якогось особливого питва. Щоб краще почуватися, я перед сном зробив собі штучну "подорож до Риги" і заснув одразу блаженним сном немовлятки. Прокинувся о 5-й ранку і почуваю, що виспався. Легко мені, добре мені — краса! — і страшенно хочеться жінки. Давно вже переслідує мене це невгавуче прагнення — треба щось у цьому напрямкові розпочинати. Я напився холодної води і враз знову сп’янів, знову ліг, проспав аж до 8-ї год, вже й л. Олена іукнула під дверима: "П. Аркадій, чи ви ще спите?" А тепер почуваюсь мляво, розхитано. Сп’яніння ще остаточно не минулося. П’ю холодну воду без кінця, як верблюд. Але, поза всім, радий, страшенно радий, що можу вже отак випити чарку і організм вигримує — жодних ускладнень в шлунку! Взагалі диво дивне: одразу по приїзді до Львова пішов до Б. Гординського, доброго терапевта. Той розпитав, оглянув, каже, що я майже здоровий, але потребую ще для пев-ности рентгенізації. Другого ж дня у клініці пр. Панчишина мене рентгенізував др. С., дуже дбайливо вивірив, і виявилось, що моя виразка цілком зажила, шлунок, який раніше був опущений, піднявся, вирівнявся, все в нормі. Говорив я із пр. Панчишиним. Лікарська нарада врешті прийшла до твердого висновку, що мені можна і треба обійтися без операції, треба лише якнайшвидше виїхати для лікування до Моршина, покинути назавжди палити. От справді пощастило! І така розв’язка дуже піднесла мене морально. Я тут швидко почав набирати сил, дарма що харч поганенький і мотаюсь багато. А водночас і екзема почала слабшати, зникати. Обличчя майже зовсім стало чисте, сверблячка на тілі дедалі менша. Проте був я тут у найкращого дерматолога, прф. Маркова, він порадив зробити 10 впорскувань "БесЬоІіпі" і зажити якихось крапель. Та й ванни моршинські, казав, чимало допоможуть. З Моршином справу я швидко поладнав, маю вже путівку, особисту візитівку з належним розпорядженням від д-ра Сопуляка з Кракова. Через два дні рушаю до Моршина, де мене вже ждуть, бо прочитали про мій від’їзд туди в пресі і недавно перепитували, коли ж саме прибуду. Обставини складаються якнайкраще. На додаток я за цей час іще встиг і зуби як слід полікувати (два вирвав, і були ці два, як виявилось, дуже загрозливі), а лікарка п. Рожанковська ні за що не хотіла взяти з мене платню.
Львів приймає мене надзвичайно гостинно. Якраз за кілька днів перед моїм приїздом з’явилась моя стаття в "Краків, вістях", у двох числах: "Мобілізація письменників", і це було наче підготовкою до мого приїзду. Про мою появу на львівських обріях дуже докладно імпозантно інформували "Наші дні" два тижні тому, повідомляли також ті самі "Кр. вісті", називаючи цю появу визначною подією, і "Нова доба" (орган для укр. полонених), і берлінський "Голос", де вміщено великого дописа: "Зустріч з Аркадієм Любченком", а нещодавно Ю. Косач у листі до С. Гординського надіслав окремо друкований на машинку текст радіомовлення про мене, що було подане 11/1II радіостанціями Бухаресту, Братислави, Риму, Гельсінкі, Шанхая тощо.
Допіру принесли мені листа з Варшави від Ю. Липи. Приязний, теплий лист. Посилає свою брошуру "Життєпис батька" і каже, що Є. Маланюк домагається конче мого приїзду до Варшави та моєї доповіді в укр. комітеті. Навряд чи це зараз здійсниме, німці не дадуть перепустки.
Цікаві настають часи: німці, здається, починають розуміти, що без розв’язання укр. проблеми важко або й зовсім неможливо здобути перемогу. Тільки дуже повільно і, видко, неохоче приступають вони до розв’язання цієї проблеми — і хочеться, і колеться, і партія не велить. Половинчастість, дріб’язковість, тупцяння. Доки ж це буде? І чи не буде це загалом пізно? Днями радіоповідомлення: у Вінниці створюється якийсь Укр. Нац. Комітет (очевидно, на зразок російського в Смоленську з ген. Власовим на чолі) і починається формування укр. нац. добровольчих загонів у... Харкові. Чому у Харкові і чому тільки добровольчих? Це не дасть жодного ефекту, бо кожен скаже собі: "А за що я буду воювати? А коли в полон потраплю, то мене негайно розстріляють, як бандита — інакша річ, коли б я був мобілізований і користувався б, на випадок полону, міжнароднім правом захисту". Дурні ці "визволителі" та й годі. Поки не пізно, треба проголосити укр. державу, сформувати уряд і заходитися негайно коло утворення укр. нац. армії. Об’єктивна дійсність цього вимагає дедалі рішучіше. Партія мусить хоч-не-хоч поступитися своїми доктринами щодо нижчої укр. раси та взагалі винищування слов’ян. Партія помилилась і мусить негайно помилку виправити, бо для німців тепер "об спригнуть не может бить і речі, вопрос об том, как би слезть..." І Wermacht, кажуть, невдоволений. І в Італії серйозні заворушення. І бувають такі випадки, що у Львові в трамвайних вагонах самі німці скидають шнур, який відділяє "чистих" від "нечистих" і пропонують демонстративно "нечистим" заходити й сідати на тій половині, де "nur fur deutsch". А Москва тим часом починає підкреслену акцію за Україну, Сікорський в Лондоні зазнає неприємностей щодо своїх територіальних апетитів, а Корнійчука зроблено заступником Молотова. До речі, здається мені, що це — початок кінця Корнійчукової кар’єри. У...ть [неценз. — Ред.] його остаточно, і при першій нагоді жбурнуть його геть, як зайву вже ганчірку. Давно знаний метод Москви.