0 5-й вертали з малим додому, застаю книжки на столі. Був Сагайдачний, шкодував дуже, що мене не застав, залишив також листа від С. Гординського. Просять зі Львова конче матеріал про Хвильового до роковин смерти, а також пропонують видати збірку моїх новел.
У вечорі пішов до Ясеницьких привітати з Новим роком.
1 Олесь уранці забігав, вітав мене й маму. Застав п. Марію. Ви-плило якось само з розмови, що попросив її докладніше мені пояснити ролю і справу Бандери — адже вона сама не раз вихвалялась, що добре знає ці справи. Вона ніби взялась розповідати з охотою, але тут же збочила на особисте, на своїх батьків, родичів знайомих і, як здається мені, роблено захоплюючись, за 1 1/2 год. розповіді сказала буквально лиш те, що Б. був краєвим начальником ОУН, молодий, веселої вдачі і низький на зріст. Все. Вона, я бачив, поводилась крутійкувато. А потім якось перескочила на те, що в Києві, як і взагалі на Україні наддніпрянській, дуже підозрілі, хворобливо насторожені люди.
— От про мене влітку, — додає вона конкретніше, — місцеві жінки поганої були думки, що я ношу пристойні убрання. Звідки, мовляв, у мене гроші? І що я начебто добре живу. А що працюю я у німців і володію добре німецькою мовою, то пустили чутку, що я німкеня і тільки вдаю з себе українку. Інші ж пустили чутку, що я безперечно — співробітниця гестапо! Можете собі таке уявити?!
— Можу, — відповідаю, — бо знаю добре розкладене, зденер-воване, в чималій мірі спроституйоване большевиками тутешнє суспільство. Знаю, як половина цього суспільства стежила за другою половиною, як не вірив навіть брат братові, а чоловік дружині, як діти зрікались офіційно батьків і навпаки... то що ж мене може дивувати? Дивувало б тільки, коли б обійшлось все без підозр, спльоток та інсинуацій.
— І про вас, знаєте, нам таке говорили, що страх! — підхоплює вона далі. — Мовляв, чого ви носитесь з отим Любченком, він нічого не вартий, він — большевицький агент.
Я засміявся, досадно похитав головою. Але виходила — я почував — якась гостренька гра, ми ступали з нею ніби на лезо. А потім вона докінчила:
— Хай там собі вони що хочуть, а ми будемо з вами дружити. Правда?
Вгощала, як завжди, медом. Просила конче бути на Святвечір з родиною і приготувати щось цікавого для розповіді або читання перед гістьми.
Другого дня забіг Сагайдачний. Він їде на Харків. Мені незабаром перешлють гроші за новелу у збірникові "По той бік греблі". С-ий працював у "Краків, вістях". До них прийшов із Харкова перший номер журн. "Укр. засів". Каже, що враження дуже погане. Це — якась дуже невдала читанка, рецензії в "К. в." на неї не буде. Мого матеріалу, що передав через Самчука, нема. От і добре. Каже, що клопочуть в Кракові для мене знову документи, що коли Ясеницький приїхав і розповів про мій стан (тоді я ще в лікарні був), там усі дуже занепокоїлись. Поява Сагайдачного мені піднесла настрій. Взагалі приємно було з ним бачитись. А вигляд у нього трошки строкатий: сині штани з напуском по-козацькому на халяви, червонястий, коротенький піджачок, а пальто кольру кави з молоком (верблюжа шерсть!).
Від Ніни листівка: вимога негайно повідомити про стан Ле-сика, інакше вона буде довідуватись через німецькі організації або через укр. пресу. Ще раз — дура!
Днів кілька тому, перед самими святами — візит О. Сосулі, роз’їздного кореспондента з "Н.У.С.", холуя Штепи. Він ще ніколи не був у мене, я лише раз по приїзді з Харкова обідав у нього (тоді він певен був, що я співробітничатиму в "Н.У.С."). І раптом тепер — здрастуйте! Просить на перший день свят на 4 год. дня на обід — привіз, мовляв, з периферії дечого смашного, то й хоче шанованих людей пригостити. Я подякував, сказав, якщо моя екзема не розкипиться сильніше, прийду. А взагалі, мовляв, я тепер людина нікудишня з моєю виразкою. Пішов він, ще раз дуже просячи завітати. Чому це? Або нанюхав десь про мене чогось доброго, для нього прибуткового. Або — якась провокація. Ну, от хоча б: клопочуся про перепустку до Львова для лікування, такий небезпечно хворий, а тим часом десь по непевних товариствах холодець жере і горілку дудлить. Все може бути. Ні, не піду я до тебе облесний, наївний Сосуле.
5-го був у Коваленка, що заправляє тепер перепустками на виїзд при міськуправі. Спочатку пішов до штадскомісаріату, але там, у кімнаті № 12 на дверях напис: "Усі без винятку українці мусять спочатку звертатись до відділу перепусток м. у. — до п. Коваленка". От і пішов я. Прийняв мене дуже ввічливо, запропонував зайти другого ж дня (я сказав йому, що вже розв’язав справу в гестапо). От заходжу 6-го. Зустрічає так само привітно, каже, що вияснив: принципово заперечень нема, треба тільки, щоб завідувач від. культури штадскомісаріату Майєр поклав резолюцію, що так само не заперечує, а Майєр приїде з відпустки лише 15-го. Треба заждати. Так, треба мобілізувати maximum терпіння. От мура, от крутанина [далі неценз. — Ред.
Напередодні свят (6-го) вранці я ще в ліжку лежав, ледве розплющуючи очі, що закисли від екземи, — обважнілий та геть запухлий і спотворений, — як раптом хтось обережненько постукав в двері. Сяк-так одягся, одчинив. На порозі гарненька, молоденька жіночка — сіроока чорнявка. Дуже збентежений, вибачаючись за свій вигляд і за безладдя в хаті, запросив її.до другої кімнати. Вітається, діловито простягаючи руку, сідає й каже:
— Знаючи ваш стан, галичани посилають вам тисячу крб. на свята.
Я подякував. Щось невиразне відповіла вона, попросивши розписку. Я знову висловив ширше й ґрунтовніше своє зворушення і подяку. Вона тут же: це, мовляв, наш обов’язок, бо маємо ж одного такого Любченка, що є нашою гордістю. Коротка, сповнена взаємних приємних визнань і спільної щирости розмова. Вона пішла, побажавши мені веселих свят і швидкого одужання. Гарна, справді гарна, тепла, лагідна жіночка, що дуже припала мені до серця. Отаку б мені дружину! Я сумував цілий день.
Надвечір — запрошення від Ясеницьких листом. Відповідаю листом, що не прийду: екзема спотворила, отже, і сьогодні на
Свят-вечір і всі свята сидітиму в хаті. Нудьга, розпач, але що робити? Послав і певен був, що не повірять, що я, мовляв, з якихось міркувань теж починаю уникати їхнього товариства. І справді, через хвилин 20 з’являється Олесь Яс-кий, у вікно стукає: