23/ХІ — 42 р.
Розповідають: з 2600 студентів-медиків, що мусіли з’явитися на Львівську, прийшло всього 56, та й то хворих, або вагітних студенток, яких напевне до Нім. на роботу не пошлють. Двічі вже влада зверталась до студ-ів по радіо, закликаючи виконати негайно наказ і погрожуючи репресіями. Наслідків жодних. Студенти ховаються, тікають на периферію. Але їх брати там на роботу заборонено під найсуворішою загрозою. Тепер їх просто ловлять на вулицях Києва — масові облави на молодь.
В місті настрій взагалі напружений. Кажуть, що ранками часто з’являються над містом совєтські розвідники, тільки на значній височині. На колишньому "Більшовику" в убиральні раз у раз з’являється зведення совєт. інформбюро, друковане на гектографі, а то й цілі сов. статті. Так само й на інших підприємствах. Злочинців неможливо виявити, хоч арештів багато, — дуже спритно діють. В місті від часу до часу бувають сов. агіт-ки-метелики. Є випадки диверсій на транспорті. На периферії дедалі сильніше почувається партизанський рух, — особливо в районі Вінниці якась банда Калашника, що про нього вже починають легенди складати, як колись про Махна. Тут у лікарні перебуває зараз кілька вояків (українці, росіяни, узбеки, вірмени), колишніх полонених, а потім — рядових нім. армії, взятих до армії нібито за їхнім власним бажанням. Вони змагались переважно з партизанами і розповідають страшні історії, запевняють, що німці найбільше бояться партизанів. Вони поранені в цих боях і всі вже нагороджені, — хто залізним хрестом, хто іншою відзнакою.
У Києві серед обивательщини великий успіх має зараз різна ворожба. Дуже розповсюдився спіритизм. Знаменне явище — чорний час великого розчаровання, безвихіддя, занепаду.
Вдень, приблизно год. о 12-й в сусідній палаті № 7 помер хворий — теж виразка дванадцятипалої. Ще молода людина, 28 років. Я йому передучора, коли йому стало дуже погано, молоко своє віддав. Була дружина під час смерти. Сльози, зойки. А два дні тому у палаті № 8 померла жінка після операції: чоловік мобілізований большевиками, десь ув армії, лишилось двоє маленят.
Ці стогони увесь час, ці крики, ці тривожні прохання, ці тяжкі, безнадійні зітхання — скільки тут довкола страждань! Терпи, терпи, Аркадію. А до мене одвідувачі приходять уже рідше й рідше. І звикли. І набридло. Завжди воно так.
25/ХІ — 42 р.
Не палю. За Лесиком неймовірна нудьга — може, що трапилось із ним? Від учора ускладнення — коліт. Є підозра, що виразка тихцем кровоточить — робитимуть аналіз. Справа переселення посувається дуже повільно, мама вже геть утомилась, боюсь, щоб вона не захворіла.
В моїй палаті почали довбати стіни, щоб провести трубу від "буржуйки", яка міститься в сусідній палаті № 7. Гупають — жах! Сміття, пил, всі речі вже вкрились білою приладдю. І це лікарня!
27/XI — 42 р.
Вечір. Нудьга. Я сам. Сусіда мій вчора виписався. Сьогодні він мене одвідав. Він — студент. Розповідає: студентів-меди-ків скрізь виловлюють і скеровують до Німеччини. Але з Києва вони ще не виїхали, бо у Львові в таборах — висипний тиф. До Києва прибуло два ешелони біженців із Курська. Сьогодні в часописі повідомлення про широкий наступ совєтів в районі Калі-ніна, про запеклі бої по місцях прориву совєтського під Сталін-градом. Погано. В місті настрій дуже тривожний, точаться розмови про готування до часткової евакуації Києва. Це, звичайно, можуть іще бути провокаційні чутки. Але взагалі погано. Цієї ночі, кажуть, горів аеродром під Постом-Волинським. Багато укр. поліцаїв сьогодні скеровано на фронт — бачили, як їх слізно виряджали родичі.
Моє щастя: коли торік у Харкові лежав у лікарні, німці будували барикади в місті, було дуже тривожно, бої почалися під самим містом. Тепер, коли я знову в лікарні, — знову наростає загроза й тривога. І тепер я надзвичайно гостро, болісно почуваю самотність. І серце так невимовно болить за Лесиком, так мені його шкода, так хочеться пригорнути до себе — о, я тільки тепер розумію, що значить мати сина! До сліз, буквально до сліз мучить мене це почуття.
І взагалі: що ж далі? Чи пощастить мені виїхати до Львова? А коли й пощастить, то статися може, що розгублю, втрачу остаточно сім’ю, родину. Так усе заплутується, так тяжко ускладнюється, що мимоволі бере розпач і єдине, на що можна покладатися, — доля. Знову фаталізм? Так.
28/ХІ — 42 р.
Становище, отже, таке: операції не буде (це я передчував з перших днів, як потрапив до лікарні, тільки причин не міг тоді знайти і сам собі не вірив). Доводиться покластись на поборювання виразки самим організмом. Другий тиждень не палю (ой, як тяжко!), додержуюсь дієти. Перестальтика слабша. Наїі-ідш кращий. Тільки не вбиваюсь у тіло, хоч їм такі поживні речі, яких давно не їв. Можливо, що виразка потайки кровоточить. Сьогодні-завтра виявить це аналіз.
Вдома: через три-чотири дні скінчать переселення, і я зможу піти до нової хати. Мати зовсім квола. Син мій десь на людях. Брат засмикався, захекався на службі й у особистому житті (взагалі ж він недолуга, немоторний хлопець) і не з’являється провідати, навіть матері мало що коли-не-коли спроможеться
— — —..... — — " — і
допомогти. Братова (Женя) — черепаха та, каракатиця — ні разу ; не набрала охоти (за цілий місяць) одвідати мене. Я — сам. Тільки мати — як мати. Отже, і рідні у мене як кіт наплакав. Фактично — двоє найдорожчих людей: син і мати. З ними розлучитись особливо важко. Але, можливо, доведеться. Важко саме тому, що невідомо, чи потім уже зустрінемось.
Вчора звечора, хвилюючись, нудьгуючи, аж просто кричучи беззвучно, прийшов, зрештою, до висновку: ніщо не допоможе, тільки витримка. Що б не діялось, а я продовжую своє, так наче ніщо мене не обходить. Моя послідовність, організованість, підтягнутість, самостислість, — ось найкращий опір усій навалі життєвих прикрощів, єдиний спосіб зберегти гідність, сталість, рівновагу, себе зберегти.
30/ХІ — 42 р.
Понеділок. Уночі була сильна буря. Зараз (10-та год. ранку) — вітер ущух, сонце, мороз. В палаті холодно. Рятує тільки електрична грубка, — не думалося, не гадалося, коли п’ять років тому її купувалося, що вона єдина мене так рятуватиме! Ці п’ять років вона стояла забута, без користи. А тепер, що б я робив без неї? Навіть дрібниці якісь, просто дурниці, мають своє конечне місце в житті. І все взагалі в цьому житті діється за своїми незалежними законами. Керує ж цими законами — хто? Може, випадок? Але випадок — велика умовність. Випадок завжди має і свої причини. В чому ж річ? В тій, мабуть, силі таємній, позасвідомій, могутній, що існує повсякчас поруч мене, супроводить мене незмінно в житті. Скільки разів уже я стикався з нею на крутих небезпечних поворотах і тут особливо ясно почував її віддих просто в обличчя, почував холодний дрож, як перебіг струму — дрож від близького трепету крила... Я щоразу дивувався її невблаганній категоричності, мудрості. Дивувася і схилявся. Бог? — Ні. В цій Силі завжди прихована якась добренька хитрість і хитренька добра усмішка. Навіть, якщо прикрістю чи лихом обдаровує, — усмішка та ж сама.