Виселитись мені звідси все одно треба. Внутрішній голос підказує, що я таки поїду кудись із Києва, а тоді маму конче звідси викинуть, і сама вона не впорається.
Вчора нарешті продав фотоапарат за 1300 крб. і сьогодні нарешті наїлись ми. Цілий тиждень голодували.
21/Х — 42 р.
Дожився. Сьогодні третій день, як вийшов з хати, а досі сидів геть обкиданий екземою, розпухлий. Екзема ще є, але вийти мушу, бо виганяють з хати. Бігав учора вранці до Кшисецького (зав. міськ. житловідділом), дав він мені кілька записок на ква-тири, пішов я, поглянув — жах! Сьогодні бігав аж до політ, інституту, там Володимирська райрада, а головою в ній Костюк. Ходили разом, дивилися на приміщення — жах! Півзруйновані, з дірами, вимагають капітального ремонту. А надворі дуже холодно, і в мене почались невротичні болі шлунку. Я геть розслаблений, як побитий, і ходити не можу — ноги важкі, ноги тремтять...
Мама ще якось держиться. Куди ж ми підемо з нею? Що нас жде? Я вже зараз понатягав на себе всі теплі речі, а що ж зимою робитиму? Що, коли досі нема ні полінця дров і хати нема? І вдатися до когось по захист, по пораду нема. І грошей нема. І перепустки нема.
Я вже місяць голодую. Цієї зими, якщо лишатимусь у Києві, я, мабуть, не знесу.
26/Х — 42 р.
Два дні тому — лист від сина, переданий Приходьком. Сердешне моє хлопченя! Пише, що в Любомлі з харчами краще, ніж у Києві, тільки хліба мало дають. Пише: живеться поганенько, сплять по двоє-троє на ліжку і днями виїздить до Шацька — "невідомо ще, як буде в Шацьку". Пише, як дорослий. Приходько наладнав там, що міг, дуже лає виховательку, яка байдуже поставилася до дітей, каже, що домовився, щоб у Шацькому дітей забрали в окремі родини. Каже, що Лесик трохи поправився, але кашлйє. Боляче мені, тоскно, серце крається, але що, що можу я зараз зробити?
Ось тиждень такий хворий, що страх. Сиджу в кухонці при плиті, при вогні. Неймовірні болі шлунку. Зігнуло мене в дугу. Нічого не їм. Знесилився так, що й підвестися важко. А тут іще — холодні пронизливі дощові дні. А тут — як на голках, бо майже щодня заходять німці й вимагають, щоб виїздити. Кватири нема. Ледве переступаючи, ходжу по житловідділах, по різних установах, прошу, благаю, дають адреси, приходжу на ті адреси: жахливі конури з вийнятими геть вікнами, без дверей, без опалення, без води, вільгість, бруд, жах! Коли б іще був я здоровий — якось жвавіше крутнувся б і досі, може, щось уже улаштував би. А так — паралізований. Ні, ще в такому стані не був ніколи. Рвався до Києва, додому, а тут гірше, ніж де-будь. З хати виганяють, і нема куди йти, крім як на вулицю, на дощ, назустріч зимі.
Минулого тижня дзвонив до Губерта, просив призначити зустріч з приводу перепустки на Львів. Призначено було на сьогодні на 3 год. Приходжу точно, а його нема. Знущання. Не хоче, видко, дозволити виїзд і крутить. Ну, й сказав би просто. Навіщо ці викрутаси? Завтра знов буду дзвонити, цю справу треба якнайшвидше та остаточно вияснити. Від неї ж залежить усе моє дальше життя. Життя? В таких умовах, в такому безнастанному збігові найгірших явищ чи довго можна витримати зовсім хворій людині? Я дивуюся, як іще я живу.
29/Х — 42р.
Четвер. Вчора ледве підвівся о 6-й ранку, цілу ніч не спав, були неймовірні невралгічні чи чорт їх знає які вже болі. Потопав до житлоуправи —йду я тепер із кийком, зігнувшись у три погибелі, люди на вулиці насторожено й співчутливо позирають на мене. Ноги такі важкі, що ледве підіймаю їх. Звичайно, запізнився. Нач. Кшисецький за 10 хв. перед тим виїхав на якесь засідання, але кватира на М. Володимирівській, 60, за яку я змагаюсь, вже за мною "бронійована". Треба швидше вихопити ордера. Треба прийти о 1-й дня, щоб уже не проґавити Кшисецького.
Звідти рушив у SD навмання — може, впіймаю Губерта. Позавчора теж був там зраня, ждав з годину, але він був дуже зайнятий, просили прийти іншим разом. Ну, прийшов, почекав знову. Приймає мене. Бачить, в якому я стані, й питає, як справи.
— Sehr schlecht, — кажу й розповідаю про хворобу.
Губерт співчуває. Потім запитує раптом про Корнійчука, що він докладніше собою являє як письменник, людина, громадянин. Далі ще — про визначних совет, укр. письменників. Назвав йому кілька визначніших.
— Орденоносці? — питає.
— Так.
— А скажіть, — вставляє так ніби між іншим, — якого ордена і за що саме ви одержали?
— Я? Я ніколи ніяких орденів не одержував.
— Хіба? — здивувався і виймає теку, а з неї папірця, друкованого німецькою мовою чорним шрифтом. — Ось точно мене повідомили... ось... Любченко має ордена Леніна.
Я на це просто засміявся й обурився:
— Ганебна провокація, пане Губерте! Вас обдурили. Спитайте кого хочете, перевірте як хочете...
— Значить, це неправда?
— Ганебна брехня! Вас взагалі можуть обдурювати щодо мене, бо, видко, комусь дуже не подобається, що я втік від большевиків, але ви, я сподіюсь, уважно все перевірите, не дасте себе обдурити.
— Ну, звичайно, звичайно. А знаєте, яку вам дають характеристику? Ви в Харкові найтісніше були зв’язані з націоналістичними групами, а в Київ приїхали як закінчений стовідсотковий український націоналіст.
— От що, пане Губерте, я вам на це відповім: нова брехня. В Харкові ні з ким я не був зв’язаний, це можна теж точно перевірити. Що ж до мого особистого націоналізму, я почуваю себе сином свого народу, люблю свій нарід і шаную його, але ніколи не був я таким дурним, щоб успіх і щастя його, народу, вбачати в скрайностях. Скрайність —це не є вияв розуму, тільки безконтрольної емоції, а я вже не хлопчик, щоб жити фантазіями й дозволити почуттям та ефемерам заслонити здоровий глузд.
— Ви в Харкові затримувались остаточно чи спочатку їздили до Уфи, а потім повернулись до Харкова?
— До Уфи ніколи я не їздив. Я в Харкові затримався і там переховався.
— А де ваша родина?
— Тут, у Києві, я ж вам казав уже не раз. Я ж повернув додому, розумієте?
— Ах, так, так! — ніби згадав він, а тоді каже, що коли я хочу для лікування й переведення операції поїхати до Львова, то мушу подати заяву на його ім’я й прикласти до неї висновок лікаря, який обґрунтовував би таку мою потребу виїзду. Я подякував. Наприкінці ще раз питає мене, що поробляють місцеві письменники.