Щоденник

Сторінка 2 з 98

Любченко Аркадій

8/ХІ — 41 р.

Ще за кілька днів до 7/ХІ серед населення посилено розповсюдилась чутка, що на большевицькі свята будуть большевики бомбувати Харків і взагалі можливі партизанські диверсії. 6/ХІ біля 9-ї год. ранку з’явились справді три большевицькі самольо-ти. Німці їх негайно і вдало обстріляли — один спалахнув і впав, решта втекли. Біля 12-ї год. дня знову налетіли один чи два, їх сильно обстріляли вже з самольотів, шкоди заподіяти вони не встигли. Біля 3-ї год. ще була одна спроба без наслідків. Пішов сніг, перший цього року. Небо густо вкрилось хмарами. Потім над вечір сніг обернувся на дощ.

Вдома біля 7-ї год. вечора я щойно зібрався вийти на двір на хвилинку, як біля других дверей надвірних, де зараз на постої живуть нім. лейтенант і фельд’єгер, зчинився великий шум. Німці сердиті, на когось кричать і ліхтариками присвічують. Звідти ж чути лементуючий чоловічий голос:

— Господа, єй-Богу, я нікогда нікому нічего плохого не делал. Пустіте мєня.

Потім сильний стук у наші двері і голос німця:

— Ніна! Ніна! [Дружина автора. — Ред.].

Ніна якраз несла в темряві окріп, обшпарила собі руки й живіт, вхопила пальто й вибігла. Я був напіводягнений, почав швидко одягатись. В цей час кличуть мене. Виходжу. Біля нашого ґанку під дощем стоять обидва німці і якийсь літній зарослий чолов’яга у шапці, у куртці. Вигляд ракла. Німці мені розповідають, що коли один з них вийшов на ґанок, то ця людина сиділа під сарайчиком, немовби спорожнюючись. Хто вона? Звідки? Чому тут? Я на це відповісти не міг, здивувався страшенно і схвилювався. На запитання до невідомого, хто він і чого тут спинився, маємо відповідь:

— Я з Журавлівки, мене там усі дражнять "партизаном", я боявся там ці дні бути і хотів переховатись.

Відповідь, звичайно, дурна. Коли переклали її німцям, вони зареготали і погрозили невідомому. Потім повели його до себе.

Я вернувся, надів пальто і пішов до німців, щоб докладніше порозумітись і, можливо, допомогти чимсь. А Ніна, бачу, вже принесла шнурка, щоб тому невідомому руки в’язати. Німці одмахну-лись, знову бравадно, пиндючно, роблено засміялись. Ракла посадили тут же в глуху комірчину, двері замкнули, увесь час якось скоса, підозріло поглядали на нас обох. Офіцер одразу ж одягся і зібрався йти. Я запропонував йому ночувати у нас, він сухо подякував, знову бравурно, штучно засміявся: мовляв, на такі дурниці йому байдуже. Пішов швидко. Ми фельд’єгереві дали стару лампу (просив), спитали, може, ще треба щось. Ні, не треба. Він був дуже привітний, чемний, — аж занадто. Запитав: чи правда, що я український письменник? Чи бував я в Німеччині і коли? Що я тепер роблю? Ми трохи поговорили і розійшлись. Запропонували, що раз таке діло, то самі будемо уночі вартувати, щоб знову хтось не вліз. Ні, —каже, — не треба, спіть спокійно.

А коли вернулись до своєї хати, огорнув всіх нас великий неспокій. В наказі, який висить у місті, сказано ясно — якщо у когось десь виявиться партизан, той буде розстріляний. Ну, і от маємо у себе в дворі пізно ввечері партизана. Висновок звідси безсумнівний. Правда, при цьому партизані жодної зброї не виявлено. І він не захищався взагалі, і на тому місці, де він сидів, теж нічого не знайдено. Може, підпалювач? Але ж сьогодні з полудня валив мокрий сніг, потім дощ, все геть порозкисало — як же той підпал здійснювати? Дивна взагалі історія! І чому саме у наш двір заліз цей тип? І чого йому тут треба було, беззбройному? Може, просто — злодіяка? Тим паче, що нарід починає вже потроху голодувати. Але якого ж ідіота треба, щоб лізти саме туди, де на воротах написи і наліплені папірці про перебування тут німців, а перед ворітьми і вздовж усього провулку стоять військові машини. Чи якась спеціальна провокація? Я загубився в здогадах. Чи так чи сяк, а становище грізне. Адже щодня скільки тут людей вішають та розстрілюють за найменшою підозрою, просто задармо. То чому б їм і мене не "коцнути"? Річ цілком можлива. Тоді я спитав своєї інтуїції, і десь там глибоко мені відповіло: ні, нічого лихого, мабуть, не трапиться. Я ще з годину похвилювався, потім вирішив, що коли моя доля така підступна і я отак по-дурному ні за що маю пропасти, то все одно долі цієї не обминути. Хіба що негайно втекти з Харкова? Але тоді вже напевне вся родина поплатиться. Жаль, звичайно, на порозі нового життя втрачати власне життя, але що ж тут зарадиш? Я ліг і з перевтоми міцно заснув. Вранці я ждав, що мене кудись покличуть і будуть допитувати. Ні. Все без змін. Ніна і тітка Віра пішли до німців прибирати. Кажуть, що ставлення німців до нас таке ж невиразно-стримане, як і було. Фельд’єгер в розмові сказав Ніні, що вони належать до польової жандармерії і самі розправляться з арештованим.

Я пішов на роботу до редакції. По дорозі на Білгородській вулиці вартовий німець хотів мене послати вкупі з іншими прибирати барикаду. Бачу, а там під дощем у болоті вже з сотня чоловіків працюють. Я пояснив вартовому, хто я, і йду, мовляв, на роботу, скаізав, що я українець. Він добродушно підморгнув мені і відпустив.

У редакції — зустріч з письменниками: Топчієм, ще якимсь молодим українським поетом і російським поетом Російським. Топчій поводить себе дивно, пише він і укр. і російською мовою, пропонує переклади свої з російської. Я сказав йому, що перекладів од нього не прийматиму, що йому треба остаточно визначити свою національну приналежність. Молодого дуже прихильно заохочував до праці, а росіянинові приобіцяв — якщо він даватиме твори, корисні для укр. народу, для укр. нації, для України, — будемо друкувати переклади.

Мені запропонували квартиру в центрі міста, на Ветеринарній вул. біля колишнього ЦК КП(б)У. Там три кімнати з обстановок) на третьому поверсі. Погодився, але вагаюсь.

Додому поспішав вертати, бо видано наказ, що ходити 7/ХІ, 8/ХІ і 9/ХІ можна лише до 4 год. дня. Хто пізніше з’явиться на вулиці, буде вважатися партизаном і на місці негайно розстрілюватись. По дорозі бачив посилені патрулі. Місто геть спорожніло. По Сумській вели велику партію затриманих, чи що, хлопців, на вигляд робітників.

Вдома без змін. Той ідіот-партизан все сидить у комірчині. Його виводили дрова рубати. А коли тітка Віра ходила туди топити в грубі, він весь час стогнав за дверима: "Водички".