До того ж — "орденоносець". "Хто? —здивувалась Гуменна й рішуче заперечила: —Та Любченко ніколи орденоносцем не був. І взагалі... у нього все якраз гаразд, ми ж знаємо!" От сволота! Я зігнорував їхню газету, і вони вирішили мене провокувати. Але як наївно, безсило, безнадійно виглядає ця провокація з орденом! Звичайно, це не значить, що вони чогось гіршого не роблять. Ні чорта з цього не вийде, старанні й жалюгідні мої "співбатьківчане", — з твердої й добре шліфованої поверхні бруд все одно швидко сповзе або й одразу одскочить. Я ж готовий був до цього давно. Я готовий до ще більшого. Досить мати перед собою таких лисів, таких брудних юдиків, як Штепа та Якубський.
Кажуть у Винницьких: є претендент на російський престол. Син Тетяни (царської дочки), що, як відомо, уникла розстрілу і вийшла заміж за японського цісаревича. У неї, мовляв, двоє синів. Але старший, за звичаєм японським, виховується в дусі японському, готуючись перебрати державу Висхідного Сонця, а молодший (Олексій 2-й) — в дусі материнському, — тобто кандидатом на трон російський. І кажуть, що за давніми якимись пророцтвами, найбільше в цій війні виграє жовта раса, отже — Японія... Sic! — глупота...
По київ, базар [ах] розплодилось чимало ворожбитів та хи-романтів. З різних кутків плодяться, як паразити, різні, кумедні іноді, чутки. Тут, може, звичайно, діяти і большевицька агентура. А німці, на мою думку, зовсім невдало провадять пропаганду в нашій країні, багато чого не ураховують, користаються з методів застарілих. Аж дивно! Розумний такий, діловитий нарід і так мало надає значіння дуже поважній справі.
2/ШІ-42р.
Не щоденник у мене, а якийсь базарний кошик. Ну, хай. Тут — я сам, і ніхто мене тут не знає. Аби лише не забути потім — воно знадобиться. Шкода, що загинув щоденник торішній, а особливо той, з років 31—33.
Старший Винницький дуже обурений на українців, що не цінують Пушкіна, аж тремтить, аж пінить. Хотілося йому нагадати з того ж Пушкіна:
Уж Русью только бредіт он,
Уж он Європу нєнавідіт С єйо політікой сухой,
С єйо развратной суетой.
Або:
Не торговал мой дед блінамі,
В князья не пригал із хохлов...
Чи:
То ль дело Кієв! Что за край!
Валятся самі в рот галушкі,
Біном хоть пару поддавай,
А молодіци-молодушкі!..
І взагалі сказати йому про Пушкіна — великодержавника, безоглядного російського шовініста, що плазував перед троном, величав товстозаду "Расєю", зневажаючи в найцинічніший спосіб Наполеона, прогрес, упокорених українців, кавказців, поляків, славного Мазепу, якого він просто ненавидів.
Але потім вирішив: не варт, недоцільно. Переді мною — звичайнісінька великоруська тупо-хамовата свиня, а я буду "метати бісер"...
Ах, як же ненавиджу я їх, оцих змосковщених виродків. Ненавиджу Москву!
Днями були: дружина композитора Верьовки, якого больш. вивезли до Уфи, і з нею якийсь громадянин з Вукопспілки (я з ним раніш познайомився у Тичини, але не пам’ятаю прізвища). Вчора заходив інж. Кошовий, що кінчав і-т з Ніною, тепер працює нач. виробничої частини на заводі, що колись звався "Ленінська кузня".
Вже третій лист від Самчука. Попередження, що приїде його шеф др. Аріо, директор ДНБ, який хоче, щоб я йому показав Київ. А вчора був Малиновський. Попередження, що сьогодні о 3-й прийде до мене з Аріо. Днями з’явилась по всіх укр. газетах інформація через ДНБ про нашу правописну комісію — там згадано і моє прізвище. Поява цієї інформації дуже важлива саме тому, що там сказано: "В основу покладено академправопис 1929 р.". Отже, для всієї укр. периферії буде вже ясна й точна орієнтація на цей правопис — 1929 р. Менше вагань, мудрувань і більше спільности, унормованої єдности. Я радий, що так широко видрукувана інформація, бо це ж була моя ініціатива, і я сам виготував для Малиновського матеріал. Що б там не було, а вся культурна Україна буде вже щодо правопису мобілізуватись в цьому єдиному напрямкові, тим більше, що в інформації на початку ж стоїть фраза: "При підтримці німецької влади" працює, мовляв, ця комісія. Отже, для боягузів і русотяпів — досить певне застереження. Є чутки, що укр. письмо хотять перевести на латинську абетку, тому й затримується трохи друкування підручників. От коли б це справді здійснилось! Україна зразу переступила б чимало меж на шляху до Європи, а головне, ще рішучіше й остаточно розірвала б штучну, проте міцну пуповину з Москвою. Пригадую, як про це мріяли ми ще в ВАПЛІТЕ. Навіть такий заядлий плужанин, як С. Пилипенко, піддався на наш заклик (нам це не випадало робити, бо одразу ж ініціатива була б паралізована, а він як представник села був тут добрим пробним каменем). Він тоді і проект виготував за зразком чеської абетки. Вже й засідання відбувались в буд. ім. Блакитного. Але все скінчилося крахом і погрозою ЦК КП(б)У.
Сьогодні — неділя. Знову сонце, хоч прохолодно після дощів. Квіти й зелень палають на балконі. Лесик гуляє на дворі, про матір свою й не згадує. А про Харків і "бабу Женю" не хоче й слухати [... — Ред.]. Тим краще!
Мама сьогодні збирається наварити вареників з вишнями — цілий тиждень перебирала якісь запаси пшениці, намочила, змеле тепер на муку, чогось підсипле, і будуть, каже, вареники. Добра моя, хазяйновита мама! Добре мати маму. Без неї мені зараз — хоч пропадай. А вона якось крутиться, щось вишукує, пристосовує, принатурює, сама воліє поголодувати, аби лише нам дати. Справжня мама, люба мама. Не знаю, як уже їй подяку скласти.
Останніми днями хворію — виразка мучить, нерви знову розпускаються, ніяк їх не стримаєш. Багато, багато довкола неприємного. Мимоволі діймає, гостро іноді чіпає. Заціплюю зуби, стискаю серце в жменю, але важко зовсім не реагувати. Довкола не гаразд — витримка потрібна величезна. І в самого мене не гаразд — ще більша витримка потрібна. Знаю. Тримаюсь. Але скільки муки!
5 год. дня. Допіру був з візитою директор ДНБ з Рівного п. Аріо. З ним — його уповноважений, що залишиться тепер у Києві, ще редактор укр. відділу Д НБ п. Лазар і місцевий кореспондент ДНБ Малиновський. У мене вони застали Завитневи-ча (голову мовної комісії) і літератора Винницького. Останній прийшов несподівано, потрапив на нашу офіційну зустріч випадково і трохи перешкодив, бо при ньому ні я, ні Завитневич не могли вже говорити так одверто, як хотілося. Розмова тривала