підозріло-безлична, шкідлива. Не орган, а якась протоплазма. Од неї просто смердить. Страшенно не хочеться мені з нею зв’язуватись,— Бо коли зв’яжусь, то передбачаю незабаром серйозні непорозуміння, — її співробітники, здібні на яку завгодно провокацію. Ще поміркую, ще зважу.
А поки що знову, як на курорті. Перепадають дощі, і повітря в Києві чудесне. Багато сплю, багато (аж занадто) їм і швидко набираю тіла (хоч хвороба однаково дається взнаки). Впорядковую хатні речі, книжки, папери. Хочу змінити квартиру — нове життя в новій хаті. А зруйнований, згорілий Хрещатик вражає до сліз.
20/УІ — 42 р.
Сон: О. Вишня спочатку в гурті якомусь (наче кінець великих зборів) підходить і каже мені слово з приводу доповіді, з яким я охоче погоджуюся. Потім — знову гурт, їдальня, а він перестрів мене з двома повними чарками й пропонує випити. Я натякаю на мою виразку, а він підморгує, киває—мовляв, нічого, пий, не завадить. Я чокнувся з ним і випив. А тим часом бачу, що офіціантка вже несе мені миску закуски — смажену курку, залиту сметаною. Починаю задоволено їсти. Мама каже, що це — прибуток.
22/УІ — 42 р.
От і рік, рівно рік війни. Я знову, як і рік тому, сиджу в своєму кабінеті. Все переніс за рік, — наче важкий і просто неймовірний сон. Ах, який страшний сон! І скільки повчального. І скільки, незважаючи ні на що, полекшання, справжньої глибинної радости.
Ще раз та ще раз переконуюсь: є невидима й непереможна над людиною сила. Хай це зветься доля чи як завгодно. Це, у всякому разі, наймогутніша Сила. Од неї, кінець кінцем, все залежить. Що б не робив, як не складав би свої плани, скільки б енергії не витратив, намагаючись бути господарем своїх справ, а Вона — Дажбог — раптом усе по-своєму скрутить, разюче, несподівано все поверне геть в інший бік. І що найразючіше — бачиш потім, що Вона діє надзвичайно логічно, правдиво. І мимоволі почуваєш себе не те що особисто слабким, нестійким, а якимось короткозорим, недосвідченим, просто іноді дурним. Стоїш, геть ошелешений, і тільки дивуєшся.
От минув рік війни, а я став мудрішим, дорослішим на десять років. Яким же немовлям був я рік тому. І став я, поза всім, морально сильнішим, незрівнянно багатшим.
Вчора: обіду Ф. Гладкова. Його дружина—хороша українська молодичка, теж з Київщини. Дуже турбувалась за моє здоров’я і на дорогу силоміць тицьнула мені в кишеню з фунт масла. Обід був, як на теперішній час, заможницький, — навіть вареники з сиром і з сметаною, навіть курка (та ж то снилось передучора). І самогон був. А хазяїн до приходу гостей вже сильно пригостився і одразу ж після закуски, хильнувши дві шклянки самогону, заточився, упав на канапу і заснув. Ми обідали без нього. Був іще Б. Каштелянчук, кореспондент газ. "Голос Волині" (Житомир), сам початковець-літератор, що слухав мою лекцію торік чи позаторік на літгуртку журн. "Молод, більшовик" і досі захоплений нею. Загалом — досить легковажний, "кручений панич".
24/У1 — 42 р.
Вчора були в мене оператор "Укрфільму" Топчій ще з якимсь своїм співробітником. Пропонують написати текст до документального фільму про Київ. Сказав, щоб зайшли 25-го, дам остаточну відповідь.
Сьогодні: візита до Штепи (треба ж вияснити справу, бо все якось застигло). Каже: в генералкомісаріаті затримують мою справу з анкетами і немовби так йому відповіли: "Любченко був активним совєтським письменником, хай тепер зачекає. До таких ми застосовуємо метод вичікування аж до закінчення війни. Працювати за попереднім їхнім фахом їм не дозволяємо. Хай попрацює поки що на якійсь іншій роботі". Якщо Штепа не бреше, то все це просто жорстоко. Треба було тобі, Аркадію, так ризикувати життям, щоб утікти від большевиків, треба було тобі стільки пережити і так болісно ждати визволення, з перших же днів почати співпрацювати з нім. збройними силами в Харкові, так віддано й завзято працювати, незважаючи на хворобу, так мріяти й рватися до Києва, щоб, кінець кінцем, мати отакий прийом! Оце справді "діалектика"! Але нічого —це вже дурниці, порівнюючи з тим, що пережито. Я їм, коли схочу, своє доведу. Хоч Штепа провокує, але я свого доможусь. Був допіру сам у генералкомісаріаті, просив зав. від. преси Рейнгардта прийняти мене. Було вже пізно, він був дуже зайнятий, скерував мене до свого заступника Люфта, а той уже поїхав додому. Завтра зраня одвідаю Люфта. А може бути й таке — той же Штепа з Якубським (ой, лис! і морда лисяча!) вбачають в мені не дуже бажану, загрозливу для їхньої редакції (та й взагалі на київському літературному фронті) постать і самі щось напровокували в ген-ком-ті. Бо ж звідки ж ці закиди щодо активности, коли я останні сім років нічого майже не писав? Від таких "компатріотів" можна сподіватись чого завгодно. Так, дуже можливо, що для них я начебто якийсь загрозливий конкурент, — хочуть одразу мене ж присадити.
Вчора був у лікарки-травниці на Дмитрівській вул. Стара чаклунка. Взялася лікувати, надавала варива, порошків, мастик і трав. Сьогодні зачав лікування. Вирішив так: нічого на цьому не втрачу, а поки зроблю операцію, треба й цього народного способу спробувати. А ну ж допоможе щось? Про неї дивовижні речі розповідають — і то люди, яких вона ось нещодавно вилікувала. За большевиків її покарано було, як чаклунку, тюрмою.
Сьогодні — зустріч і знайомство з редактором місцевої російської газети "Послєдніє новості" — Дійовим, здається, він щойно повернув з Берліна, де був 11/2 місяці у відрядженні. Молодий російський інтелігентик, який нагадує вихідця з "золотої молоді". Розповідав багато про сучасний Берлін. Між іншим, тамтешній анекдот з приводу широко застосовуваних ерзаців — Х-ві набридло це пісне життя, і він, вирішивши скінчити самогубством, купив в аптеці отрути, напився, жде смерти, жде, аж нічого не вплинуло. Виявляється, що отрута — ерзац. Тоді він вішатись, але теж не вийшло, бо мотуз (ерзац) з паперу урвався. Тоді топитися, але убрання (ерзац) з дерева утримало його на воді. Він врешті розчаровано махнув рукою, затоскував і через два тижні просто з досади й голоду помер.
Брата Юрка хотять скерувати на роботу до Німеччини.