Ти мовчав, а душа, відригуючи блуканину й окраденість, мов жорна без муки, без зерна, знай скреготіла камінно, затерпло, байдуже до щоближчого зламу; скреготіла, згризаючи саму себе, вихриплювала: о земле проклятості! земле проклять, залишених вкупі з курявою за продзагонами! земле розпроклятих, де замість злаків колосяться собачі покидьки! і туга справедливого стала звірячою тугою, судомою загризеного; і, відтоді, лиш хрип перемірює долю, роки, пережите і пройдене; добре, покинем сивілити, заламувати над головою руки, в чомусь когось переконувати— люди як коїли, так і коїтимуть своє; собачня як вертала, так і вертатиме блудливо в свою блювотину; все як росло, так і зростатиме далі, догори раком, проти природи речей, з голови; всохла смоківниця як не давала, так і не дасть поживного плоду; по правді кажучи, ти займався безчесним, супротивним євангелійським звелінням: розкидав перли перед свинотою, роздавав святиню псам— і що тебе ждало доброго? звісно, розбитість, розчарування, вичерпаність; бо якось же мусіла сила, що дарувала тобі слова, припинити це марнотратство і блуканину в полях, коли й розмоклі дороги насмолювались, налипали на обидва колеса, так їм, оплаканим, тяжко було відпускати тебе далі— одного в сторозтерзаність; що ж сталося, коли ти розчарувався й повернув свого велосипеда назад: звихнувся азимут? скособочіла земна вісь? закружляла млинком троянда вітрів, черкаючи по руках, немов осіннє кленове ключчя? засурмив гарбузяний цвіт? голосніш після бурі загорлали півні? омились від марева ближні ліси, зазублені, мов дворучна пилка, і далекі, дрімучі, повні чистої, нерозплісканої таїни, мов ночви з синькою? а нічого не сталося! а якщо не сталось, то нікому вони й не потрібні були твої сповідання, вигадування, здогадки, сердешні правди— і чи означає це, що і майбутнього в них немає? що їх занесе зневагою, замулить вщент і, коли ґеґне шкапа, ніхто й не подумає, що десь тут були джерела; отже, ти повертався, ведучи велосипеда в руках і зрідка обчовчуючи патиком колеса, бо налипало під щитком і ніч скипалася в одну нездвигність; ти втішав себе, що нічого не сталось, ти просто покинеш писати— надто художню прозу— нічого не сталось, тільки зжорнована, зжована, змотлошена душа в тій незрячій самотності гангреніла чорно і хотіла спати, спати, спати; ти гидував собою дужче, ніж недолугими своїми писаннями; яка в них правда? простакуваті словеса, кинуті жужмом, немов просалена газета; ти збився зі сліду, розгубив чуття міри— вірна прикмета того, що з мисливця за життєвим матеріалом ти став жертвою його хижості; матеріал, піймавши на просіках твого сліда, за медвежим звичаєм обходив тебе з підвітря, тихо скрадав тебе ззаду, слід у слід, шелест у шелест— ти й голову не встиг повернути до плеча, відчувши печію погляду в спину, не встиг і зойкнути, як могутня лапа, з кігтями завдовжки з оголені бритви, легко, мов професійний воротар дитячого м’яча, підсікла голову, і от вона бемкається на кількох сухожиллях; а життєвий матеріал стоїть собі знічено, зніжено, припухло від розслабухи, облизується і жде, коли ти протхнеш, засмердишся на стільки, прикиданий хмизом, що м’ясило з тебе зійде йому на ніжну, розм’яклу, ласощ; нічого собі! ти схаменувся; тебе зарили, закидали мохом заживо, але голова тіпалась іноді— і ти, за браком душогубніших навичок, брався знов за старе і змушував себе писати: рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї проклять, але, насправді, лише розсуваючи гілля над власним тілом, якусь одну галузку, ще одну, немов і справді порух цей міг розметати приреченість і приростити голову; ти свято вірив у силу волі! у силу волі, що може все: надихнути, підняти, приростити досвід до тіла і змусити знов писати,— рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї зневір, переконуючи Господа, що не все втрачено, тільки б Він зглянувсь над нами, вдихнувши святість в серця і чесну силу в руків’я; але для того— для переконливості— ти повинен ще стільки повідати: що, врешті, спіткало поля, перестояні й пожовтілі, мов сало в банці? що стало з землею, чи всиновив її хтось пером, відтоді як ти лежав зневірений і мислив глобально; отоді ти і запримітив хворобливу закономірність: гробалізм і зневіреність споріднені, як содомія із снідом; мисли глобально, а дій локально— напучував тебе той прибулець, що, пригадується, на пошті вручив повноваги голови опікунської ради над осклерозеним століттям— найменші практичні дії, списана сторінка, поміч ближньому, рибальство та полювання важать для серця й віри стократно більше від всіх намислень і марень гробальних; замахи на всеосяжне: це від перевтоми; справжня осяжність, глобальність дорівнює тільки глибокій тузі і тій миті натхнення, тій рідкісній і для справжнього художника прозірливій півсекунді, коли в останній рядок, як в щойно підключену електромережу, вливається епічна сила і з’єднує водномить із величезним, незримим, ледь уявним світом: від далеких турбін, генераторів, високовольтних ліній, підстанцій до витоків нічної ріки, що всією силою напирає на греблю, злегка її продмухує і награє печальне, мов музикант на губній гармошці; а ти тільки пробуєш підхопити мелодію і вгераклітити наново, переллявши в слово; тільки чому ж так болісно? так нелегко даються спроби? чому так дитинніє і витьохкує залякане серце в п’ятах? так калічніє впевненість, немов тебе босого знов на налигачі протягла корова по купі склобою, і ти біжиш і витрушуєш із розсіченої до кістки ноги гострозубе дно пляшки із-під шампанського, біжиш і тріпаєш клешнею, мало не риєш спотикача, біжиш і стискаєш налигача дужче, щоб корова не втекла в безлиху, біжиш, полосуєш морду об бритвенні колюхи акації, вискакуєш із посадки, біжиш, ледве торкаєш землю, біжиш по стерні на одному пальці і витріпуєш і вистукуєш гострий зазубень, біжиш сягнисто і все безстрашніше, бо від кровевтрати вже адреналін довбанув у мозок, біжиш, помалу щасливіючи від того, що втримав миньку, вона не запреться в шкоду, її не займуть в колгосп, батькові не прийдеться її викупляти, випрошувати звідти, біжиш, майже вві сні, піднесено, біжиш, такий раптово силенний, що міг би й озвірілу перегнати коров’ягу, біжиш, але все одно на якійсь грудомасі підбиваєш великого пальця і з розмаху гепаєш на всю ступню, розвалюючи п’яту, як вареного червоного бурякугу— і тоді вайкаєш і випускаєш мотузяку, накинуту на роги збісілого пегаса; потім прикульгуєш до залізниці, бачиш пасажирського поїзда, що мчить повз тебе, відвозячи в невідому безвість твоїх уважних, твоїх співчутливців, твоїх читачів, твоїх майбутньовічних, яким ти підпрігся, ти зобов’язаний, відкрити очі і спільним, твоїм і їхнім, зором порахувати, скільки зелених і сірих коників причаїлося в траві, в стерні, і вистрибує радісно й дружньо назустріч, коли ти підманюєш утеклу корову, минь-минь-минькаєш благально, жалібно, а вона відбігає все далі й далі, до чужинецьких сіл, і болить тобі не трикутна, затовчена павутинням діра в п’яті, а простягнута в цвілі сутінки долоня— і досі, здається ти блукаєш в полях, так і не підкликавши, не зловивши годувальницю за оброшений, гадюче слизький налигач, і не вернувшись додоми; бо звідки ж ще цей всиротиннілий потяг написати про найщиріше, найкраще, про красу і прощальність берегової трави впереддень кінця літа, коли ти відстав від гурту, озирнувся назад, на береги, залляті тугою по завмерлому дитячому галасові— і зрозумів, що мусиш колись описати цю пронизливу втрату, цей докір долин, німий і старечий, цю привільну волю, де ви своє відпастушили і позавтрім приречені йти до школи; і гибіти до нового літа; ти так і не написав про це, відкладаючи на майбутнє, виглядаючи в собі настрій дитинної чистоти, тієї вразливості, що гоїть найлагідніш; ти так і не зваживсь надовше затримати зір над просвітленим берегом, над першим знаком обранства; ти й досі гибієш у досмертній школі, вчишся неуцтву, мов тупий переросток, повертаєшся в нижчі й нижчі класи, де викладають невідання, пускаєш круглим дзеркальцем зайчики на уроках, радієш сонячній погоді, малюєш серця і стріли на парті, а насправді все це письменницьке школярство, весь твій нажитий досвід тільки привід, щоб поховати в собі пастуше, прощальне, подароване, аби ним, миттєвим знаком обранства, зцілити інших, далеких, ближніх, скоріше відчутних серцем, ніж зримих, коли в сутінках, по шию в пилюці, поганяють додоми череду з останнього поля; а ти плентаєш позаду і очам від здогаданого так нестерпно сіро, немов незрячому за мить до прозріння. А потім на що ти тратив своє вміння бачити? на всяку чортівню, ніби для неї ти і був покликаний; от наприклад: лідери слов’ян звернулись до тебе, мовляв, десь діваються окремі підвиди з родини нечистої сили; а це ж наше минуле! наші міфи, наша духовність!! куди нам без неї? за їхнім моніторингом, чи як воно в чорта зветься, геть повиздихали чорти з потерчатами, тобто чортенятами; геть запропали бабаї, бісиці, болотянки, вже не кажучи про легкоранних відьмищ; ті то найперші скопитились, бо, місце їхнього шабашівства, Лиса гора так звана, зрушила в непевному напрямі, десь зачувши новопророка чи то потрапивши в тяжіння третього блоку, спорідненого чорній зірці, а на гніздовищі відьмацькім, на місці злого розплоду, залишилось глухе й безживне болото; безслідно зник Велес, божок скотарства, покровитель творців, пастухів та торговців; зник страшидницький Вій, наймогутніший представник нечистосили; існує здогад, що його довгі, доземні вії, зазвичай підтримувані летючою мишвою, коли це лихо з'являлося по ночах, як головна підмога дрібнішій нечисті, його вії випали і сам він полисів, навподобі обсмаленого соломою і добре обшкребаного кнуряки, що втупленим, навік прозрілим поглядом бачить білі, білезні сніги кругом, сніги й далечінь, і ніяких хлівних простінків; якщо Вій загнувся, прозрівши й замріявшись понад міру, наскочивши на сумну долю поетів та інших загодованих творчістю організмів, то віща птиця Каган, мешканка піднебесся, покровителька тих, хто трудиться в поту обличчя,— і тим вона обов’язково вділяє щастя,— ця невловима, майже небачена, пташка щезла по простій причині: ніхто вже не визнавав щастя за щастя, так воно всім остогидло; в моду ввійшло страждання, емблеми радіаційної небезпеки, гумовий одяг, респіратори, протигази, насильство стало модним, як спорт, та, зрештою, і терор, підтриманий переконливими бомбістськими аргументами, отримав почесну заявку на олімпійські ігри; тепер дозволялося квасити глядачів вибірково і масово, в парках відпочинку, на стадіонах— і це викликало скажену цікавість і статевий мандраж давно збайдужілих, спліснявілих феміністок; це потверджувало підозру, що під кортячкою жіноцтва до свобод криється невситиме: хоча б один раз на віку нажаритися до сказу і розірвати на шмаття; тепер їхні розмрії стали реальністю; такі одомашнені персонажі як домовик та злидні— перший з’являється в образі зачучверілої людинки, цілком нешкідливий і, більше того, навіть доглядає по хаті і сторожує всіх пожильців свого дому; другі зліші: істоти з сірозморщеними писками, паскудять всією ґерелицею; де поселяються надовго: гине худоба, урожай пропадає, робота з рук валиться; вибирають вони лінтюхів та п’яндиг, замордованих, безтолкових,— отож, і перші й другі накрилися тим мокрим рядном, яким і їхні господарі накривались, від них вони й підхопили лиху лихоманку (бажання вижити будь-що самому, а світ хай гине) й пішли навіки за ними; такі ж нехитрі й причини пощезання лісовиків, які в добрішу пору, бувало, передибають подорожнього то дідом, то пугачем, то облізлим вовком і, знай, волосся зачісують наліво, гуньку застьобують направо, хвоста тримають вгору, брів і вій позбавлені, каліч каліччю, і все прагнуть завести, заманити углиб лісів, все кортить їм вас залякати, а як доходить до діла, то все, на що здатні вони: програвати заячі душі в карти! нема! не стало й лісовиків зовсім! бо ж відомо: уникнути їхніх підступів можна, нап’яливши одежу навиворіт; а тутай все так спохабніло, так перекинулося з ніг на голову, догори дригалом, вовною назовні, так зчортячіли й переінакшились звичаї, що старі добродушні духи від розпуки склякли, запаморочені цим мінливим шалом; упирі, колись народжені від чорта й відьом— ті, що не гниють у гробах і ночами виходять вцідити людської крові,— звелися в природі по причині скорочення поголів’я відьом; до того ж крівця поснулих зотруйніла так, що доконувала присмоктаних незгірше осикового кілка, вбитого в те місце могили, де розташовані груди; на тлі такого загину демонічних видів відчутно виросла популяція Мору, злодуху ворожості, підступу, заздрощів; у північних слов’ян Мор з’являвся чорнезним привидом, селився в темних, глухих, провільглих місцях і вирізнявся від іншої нечисті впертим душогубством; тепер і цей недостойник змушений перейти на самоїдство. Так от чим ти займався! прямим співробітництвом з нечистою силою; відстоюванням їхніх прав і вольностей під виглядом слов’янського братства! як ти купився міфічним благом вітчизни! скільки вгробив часу, повзаючи, рачкуючи, то в найдикіших лісах, то між забутих нічних могил, то вдень з вогнем на рівному полі, вишуковуючи сліди минулої слави, сліди казкових героїв, сліди дитячих страхів і втіх, та все подоросліло, стало мертвим і невблаганним; нехай його досліджують інші! нехай вбачають у ньому весь зміст історії і древність пракоренів! нехай бовтаються щасливо в своїй зачарованій, запаяній колбі! тобі важливіше й дорожче теперішнє, наше, всіхнє! як я міг так купитися й вгробити десятиліття на якісь загальні ідейки, на примітивне благо, забувши, що мій головний ворог, час, вдень і вночі бадьоріє, пересіває пісок, викльовує на картоплі блідаву брость, наливає зерном колоски, в’ялить листя, час назбирує проти тебе безліч свідоцтв, зусиль, які, може статися так, ти не вспієш ні описати, ні спростувати; оце і є його надзавдання проти твого покликання. Так розмірковував ти дещо згодом, їдучи нескінченністю польових доріг, з Удавом попереду, з пучком очерету на плечах, аж раптом нізвідки наносило куряву від продзагонівської орди і тебе, мов контуженого прикладом на куркульському подвір’ї, вмить переклинювало і ти кричав про обікраність, про землю крові, кричав, не стільки бажаючи мсти, як прагнучи збутись тупої мовчанки цих грунтових доріг, цих розхристаних пагорбів, цих навовчених розбійно яружищ, цих осріблених місяцем безживних піль, цих нерайських околиць, над якими згромадилось все світове лукавство; позбутися як корости, стріпнути з них німоту, зіпання і судому, мов протигаз із перекритим шлангом на тому, хто втрачає свідомість, закатований; ти кричав ненаситцям і спільній з ними радіоактивній бурі над зогнилими скирдами, над покинутими сівалками, над кагатом розмоклого в мішках міндобрива, над задертими на возі догори зубами боронами в пучках пирію і гудиння, над покиданими в поспіху мотиками, сапами, кістяними серпами, кам’яними сокирами, над дерев’яною сохою, над розпашкою для підгортання картоплі, над стрілами і налуччям, розкиданими в безладі, після бойовища, над шкурами, розстеленими довколо погаслого кострища на стійбищі, над криваво іржавим, навпіл засмоктаним глиною у канаві, культиватором, над величезним тракторним, "білорусівським" скатом на ставковій обмілині, над житлом із кісток мамонта, над крем’яним гостренним скребком, яким із нього лупили шкурище, над зігнутими й замисленими, мов цибатий старий землемір, стовпами високовольтних ліній, над розкрижованими тополями вздовж дороги, над непоетичним мороком, над привидами всіх втеч і вигнанств, що проординилися сюдою з прапочатку світу— ти кричав, мов догукувався до гласу, вопіющого в людопустелі, кричав уявно, сподіваючись на силу роздрукованого слова, а з твоїх надривань тільки пирхало в чорній, глухій імлавіні, мов лопали бульки над кип’ячою смолою; кричав, а вони сонно, мирно, в засипаних зерном країнах займалися хекологією і підбивали тебе вболівати за їхні хекання, збочення і накрасивлену, цвілізовану, нечисту силу! вони ототожнювали її з праслав’янством, з екзотичним міфом і, щоб одзвітуватись перед історією, заходились досліджувати, вишукувати персонажів казкових; а ти рвав душу,— то рви собі й далі; вся шушваль світу по окремих крадіїнах грала в свої доброчинні ігри, щоб ухилитися від податків! а ти на ніх сподівався! Ти підкачував переднє колесо, застьобував під сідлом кобуру і, перекинувши ногу через раму, відштовхувавсь латаним яловим чоботом, міцним і легким, придбаним на базарі задешево, дякуючи німецькій гуманітарній допомозі (таки їх мучить совість! підкинули чобітки, щоб було попоходити в чому, поназбирувати бубка за бубкою зерна з підвід, що прокурликали, проспівали звідси чорноліття тому, потовкти його в ступі, в духовці спекти пісненних коржів і вийти в досвіток з вірною п’ятизарядкою, обходити яри, посадки, видолинки, там, де тебе менше бачать заздрісним очком, зурочуючи удачу; підняти в кропиві і будяках розгубленого спросоння зайця, гепнути, забрати його в торбу і, поки прийдеш додоми, він закоцюбне там, заковізне так, що здається несеш не радісну здобич, а мерзлого кусок поліна) ти відштовхнешся чоботом— бач, пожаліли, посовістились, не дали здохнути з голоду доброчинці, гуманісти!— і ковзнеш на своєму велосипеді з горба, аж тарабанітиме багажник, поцокуватиме привідний ланцюг об щиток і нестрашно сикатимуть гальма; ти з’їзджатимеш вниз і вниз, у непроглядність яру, болотяних випарів, покинутих седищ, необжитих вечорів, а разом з тобою з’їзджатимуть усиновлені тобою лани, твоя ненаписана проза, підтексти й надтексти, твоє недомовлене, історії далеких і ближніх, всепам’ятних тобі, тутешніх людей: вони ждали від тебе відповіді, виходу, порятунку, а тутай лиш холод, болотяний гнилий туман, рівчак, верболозові чагариська, забур’янений беріг і чавкіт копит краєм непролазного рудого баговиння; тут запах торф’янику, дика первісна вжаханість, а десь далеко, в засипаних зерном країнах, їхні умільці перекували вивезені вкупі з урожаєм підводи на непідступно блискучі авто і, поки ти пригальмовуєш із горба, вони паралельно, за тисячі кілометрів звідси, вириваються вище й вище, в гори, в Альпи, в Анди, немов і саме повітря окраденості, болотяний, дурманний запах, вадить їм, буцім чад головешок погорільцям; бо це вони рознещасні, а ви тупі і терплячі, це вони змушені передихнути після тряских підвід, оздоровитись озоном, змити бруд і гріховність, більш пів століття тому привезені з родючого варварського несвіту, і вони вириваються якнайвище, туди, де їх не дістане ні прокляття, ні мста, ні скрип каретки в задньому колесі твого велосипеда; і, коли ти пробуєш через силу й собі гребнутись під гору, налігши вагою тіла на педалі, то лиш тріскотить підшипник, западають перехвати, ще зусилля, ще ривок, колеса вихляють на місці; ти зцибуєш і ведеш своє вело, відчуваючи прохолоду руля долонею; земля наокіл— драглистий кровопідтік, бачений тобою не раз на тілі зблизька застріленого звіра, коли удар шроту аж підкидає жертву; аж відстає м’ясо від шкіри і кров під плівою скипається в чорнотремтливу жижу; земля жалоби! земля з незвітреним гірконужденним запахом сажі, що буває на місці пустки; земля, мов чорна спрага, чорне, вбивче бажання пити в зачумленого, конаючого в пропасниці, в чорній відразі до всього живого, заколоченій на чорнильному безсиллі й крові нечистої сили; земля, де чума гомосовєтікізму, жлоб’яцтва, скотства збирає ужинок за ужинком— і молотарка чмихає денно й нічно, пересіваючи чорні ріжки, що паразитують на житі; земля, де ріжки сіють і ріжки жнуть, жеброта жеброту плодить, злидень їде на злидневі і поганяє злиднем— чи може ти згущуєш фарби? згущуєш свою уяву? чи згущуються слова, протікаючи крізь папір димів, крізь дими усеспалень всевічного німого мороку, який і є життям, і як тяжко нидіти й борсатись в ньому кожній пійманій в сіті артерій теплокровній істоті! все живодайне тут ставало занадто добрим, по-дурному роздобрілим як тісто, ставало причиною заздрості, підступу, напівправди, несправжності; заповідане всім терпіння здубовіло у всетерпіння і завжди між нами й плодами нашої праці з незліченством кротовин поставали вози, навантажені мішками і глупотою обікраних; поставала невдячність за працю, така нагла й дика невдячність, що звідтоді той давній, неозвучений, незаписаний крик, пропікаючи папір, рониться в землю чорними ріжками і проростає зерном окрадення; саме над ним і заходиться простакувата молотарка: чмихає в задушній куряві з остюків і полови, працює старанно, справно, либонь, розгадавши твій задум: вгодувати ситих ще й чорноріжковим хлібом, викоханим, розколосеним більш за пів віку з чорних марень конаючих, із морочних здогадок, домислів, що ж нас чекає далі? чорний хлібець зійшов нівроку! а ми ж такі добрі, що не можемо не поділитись: пригощайтесь! і ти подиви на них: вони вернуть рило! на перероблених наших возах позавозили свої інвещиції, свій чистий харч, своє альпійське повітря, закачане в офіси, зроблені за зразками космічних станцій, а наша національна їжа, хліб із ріжок, їм не до шмиги; ти подивися тільки! так, вибачайте, накласти на нашу гостинність! а розкуркулити за таку пиху?! а к стєнкє?! ви б нажерлися із-під себе. Так обзивався до тебе болотяний випар з долини, що була колись пастівнем і, якби не шмарксизм, не комунія, не совдепія, ти б може нині випасав там коней за прадідівським звичаєм; якби ж не підводи, що в зленний рік прокурликали на Південь, на Південь, підманюючи душу прощанням і наказуючи розпрощатись з усим хазяйським щастям, більшим від просто викраденого, щастям оброблених своїх степів, свого простору, волі— і от тобі ніде піти в пастухи чи в підпасичі; путати, переганяти, пасти коней; і в світі: ніде нікому нічого; на тісті старих урожаїв зросла показова доброчинність, все стало історією, непогребною смертю, що по суті одне і те ж, і виявилося— тебе немає; тебе з твоїми зшитками уяв і правд, описами польових доріг, підрахунками зернин, аудиторськими перевірками революцій, греболюцій, чреволюцій, чортилюцій і фінансових інтересів, що стояли за ними, з новим, вже уточненим обрахунком зерна, геть до останньої золотини-бубки, з усіма цими паками, кипами списаного мотлоху з грифом секретності і "зберігати вічно", тебе немає; нема як письменника; тебе ніхто не читав, а ті, що й читали, давно поснули й забулися, про що ти там молотиш, про теє, сеє і все невпопад, недоладно, хамськи— вітєлі йому не наравиця історія; пізно, тютя; а ті, що й пригадували, втомилися слухати, бо втомлює всяка правда, якщо безсила вона відновити справедливість, а ще тому, що правдою здобувають ворогів, а дружніх приятелів приманюють лестощами; і тут немає винятків; а ти втомився лестити, рука втомилась знімати шапку, витягувати з себе язика, показуючи, що в тебе ні шанклів, ні сказу— не бійтесь, для вас незаразна правда! тепер дійшло до того, що тебе немає; тебе нема і крапка. Скільки б ти не розпинався в спустельнілих полях, засіяних ріжками та сухим кизяччям, скільки б не списував руки до кісток, не простелявся димом крізь ніч, не літописнів одним з непересічних димів вітчизни, скільки б мелодій цвіркунового співу, скільки святого й з’яскравленого в кожній зеленій іскрі, ти б не перекладав на людські слова, зберігаючи, де можливо, і мелодійність і захват серпневих коників у вижухаючому різнотрав’ї, звідки зринають іскристо за кожним кроком, твоїм і часу, скільки б не здармував ти вічностей, своїх і чужих життів, злютованих в єдиному ритмі мовлення, сповіді, скільки б не сліпав над сторінками, роз’ятрюючи об біловапняне мовчання і зір і душу, скільки б не намагався когось переконати, когось всовістити і багатьох обнадіяти: вже скоро! вже близько! скільки б не розпізнавав по деревах прикмет літа благословенного, Господнього літа, скільки б не з'їздив, не перебачив, не перевзнав, не перечитав, та непогребна смерть, поіменована історією, раз за разом виявлятиметься живучішою, живішою від твоїх живих, життєспраглих намагань просіяти з безміру процвітаючого декілька чесних відповідей; виявляється: одна загублена правда, як одна просіяна з полудрабка зернина, могла викликати стільки прихованого обурення, ніби в священному товаристві збовтнута непристойність; так ти ставав непристойним автором, хоч і писав без матюччя, а ті, що пописували з гінеталіями, з оральщиною, з проповідями збоченств, отримували від блюзнірів право на щось надмистецьке, подібне до священнодійства: прорікали, ділились глибими роздумами, вискакували, як голий з маку, з розінтерв’юшених шпальт, засвічувались на екранах, вальяжніли, іронізували, кидали в маси парадоксальні мислі, мислили себе провидцями, геніями, щонайменше особистостями з великої літери, самозакохані до павіанства через губу не сміли й плюнути, язикаті мантачки, бздюхи, іграшкові тарабайки, незвиклі мовчати, скорботніти, думати, бо все їм давалось задарма, по блатах, по залицяннях, через постіль або комсомольські рознарядки на редакторства у видавництвах; через дзвінки, перемови, змови, дешевенькі таємниці, хто коли скільки з ким кого і чого засандалив, от вони й мусять тепер приховувати посутнє, гундосити з авторських передач, шумувати, мов вірус, намертво, назавжди запаяній в колбі, ділитись поетичними враження з щойно прочитаних збірочок, геніальними, конгеніальними, на їхню думку рядками, виливати цю гнилятину, сукровицю в запалений і без того, збезнадієний мозок слухачів, а якщо й примовкати на мить, то в стилі базарних перекупок: заскалено, хижо, хитро, ждучи, що до них самі підійдуть; о! вони собі знали ціну! духовидці, віршарі, вівчарі, по святах побожні й привдягнені в суворий національний одяг! вони знали розцінки! знали, що купиться, і піддрочували маси своїми легендами про запої, запори, однаково творчі, і про таке лихо по всій вітчизні, від митця до митця, передавалось на вухо трагедійним вишептом, "такий-то запив... помирає... да-а... страждальник", і ти їхав, знаходив, відкачував, похмеляв, вислуховував зарікання, наводив повчальні приклади, вдихав надію, просиджував коло ліжка з собачою вірністю, тратив серце і час, відірвані від сторінок недописаної прози, від тих безіменних людей, чиї справжні долі і справжні болещі ти не міг марнотратити на якісь дешеві спектаклі, що через місяць починалися знов; знову підходив хтось і нашіптував "такий-то... запив... помирає... да-а... страждальник", і в тому трагічному вишепті вчувалось саме доздихання, трепет підстрелених лебединих крил легенди, а через тиждень той доздихальник, нехай вікує сто літ, висовувався ще ореольніший, ще світліший на спорожнілі вулиці, при капелюсі, в поважному пальто, і далі линув захоплений шепіт "він зав’язав...", а невдовзі знов долинало з таким фатальним придихом, що вся вітчизна, здавалось, вслухається в пульс героя і стоїть навшпиньки, тихо, "помирає... запив... страждальник..."; ти їхав, відкачував, похмеляв, сидів коло ліжка, відгавкувавсь по телефону, а за цей час запоїв і недопоїв, час трагічних ширянь легенди, в землю здовкола безіменно лягло кілька мільйонів, яких ти й досі пригадуєш поіменно, намагаючись описати; та стільки часу і віри здармовано на підтрим запійних легенд, на тисячі й тисячі інших невдяк, даремщин, стільки серця поклав ти за недруги своя— що тепер невідомо: чи й вспієш? життя для цього замало, кажучи класичним стилем; а потім, коли за твої вболівання вітчизна вручила тобі орден туберкульозу першого ступеня, дірку в легенях три на п’ять сантиметрів, той, легендарний, у п’яній компанії відковбасив губу: та це він сам собі видумав хворобу, аби видурювати, сши-бати грош; і жоден з них, з легендарного оточення, з золотої комсомольської роти, жодного разу не подзвонив тоді, коли ти спав навсидячки, кавкав над тазиком і битий рік храпотів антибіотиками й вітамінами, придбаними в борг, мов голодний кінь буряками в шаньці; ти без найменшого докору розумів їх, засмиканих, але відмовлявся вірити, що серед них є ближні, гідні молитви, любові і навпіл розламаного хліба; чим дужче жорсточився час, лютуючи до садизму, тим скоріш опускалися, обм’якали поети; але, на щастя, твою печаль більш аж ніяк не обходили ні легендарні зальоти, ні перепійні марення; ти пам’ятав цих хльопців у кращі дні, то ж чи міг ускорботніти тому, що дні змінилися вечором і до гіркот непродихних додалася ще й сутінкова гіркота, запах димів вітчизни, котрі не солодші, як виявилось, від багать чужинства; ти знав цих хлопців— і такими, кращими, молодими упам’ятаєш їх назавжди; ти не мав до них злоби і шкодував їх як міг, знаючи: це головний ворог-час, ненаситець, що жере каміння, постав між тобою й ними, аби перед тим, як тебе і їх пожерти, скам’янити ваші серця зневірою, розбратом, відразою й заздрістю, аби ви самі один одному зажадали погибелі, зготувались на мсту, поклали тягар на душу і, хто без гріха, кинули б один в одного першим каменем; а він, зловорожий, він невситимий, він, розгодований на камінних хлібах, він, тиран над тиранами і злий дух над злодухами, він, невідспіваний, непогребний, не добрий, ні злий, він, ніякий, даремний, марнотний, точніше кажучи, прабатько марноти, він, що підточує більшість живого суєтним і втвариннює благодатність, він, наджорстокий, чужий всьому дитинному, від перевтоми лютий, бо і денно і нічно, стооко, безсонно випантровує кожну живісіньку мить і старить, старить, старить її, мов упорскує в вену радості сирітство, покинутість, смертний тривожний біль і, мов немовля в колисці, задушує всяку сподіванку на воскресіння; він, легковажний, вітряний, золотий і пергаментний в спогадах, снах, він столикий, брехливий, різний, аби по різному приховати свою визначальну рису, ненаситність, він надлукавий, такий, на якого ще не зродилось лукавця, що обдурив би його назавжди, він таємничий, примітивно званий минулим, теперішнім, майбутнім, він родюча, плодюча рілля пітьми, що відринула од волі Провидіння з початком світла, він безмежний владар океанів, вітрів, мерзлоти, він, що вмерзлотнює, кам'янить ваші душі, як курчат в морозильнику, він, хто еклезіастився раніше царів іудейських, він батько переказів, міфів, письмен, таємниць, батько людської історії та намагань Геродотових, він сам по собі надповчальний, але невіглас із невігласів, такий що чинить усе, ніби навмисне всупереч доброму й вічному, всупереч сподіванням, проте собі не ворог, бо виплутується з найганебніших оказій та невдовзі залазить в нові, і так безкінечно, він, по правді сказати, безбожно непостійний, чужий всякій сповіді й віросповіді, зріканням і клятвам, він, надзнущальний,— о, наївність живого!— чомусь найчастіше западає в уяву в образі лікаря і підступає підступний, мов ніж під горло сонного; він, званий коротким, крем’яним, кресальним словом час, перш ніж знищувати й розкидати, перетворює в камінь, ожорсточує і креше лобами об стіни в самоті, в самозгубі, в гордині, він, якщо і збирає, то тільки впочатку, аби прицінитись, приміритись, щоб смертельніш влучити, він розкидає, все правильно, тут ти згідний з премудрим, але він і збирач не з останніх, як убивця із багатьох знарядь вибирає одне, найубойніше, тому і мусить призбирувати, він для всього є свій, це також правда, тільки ж спробуй вгадати, коли настає під небом година всякій справі, народжуватись і помирати, кохати і ненавидіти, плакати і сміятись, дерти і зашивати, руйнувати і відбудовувати, обіймати і ухилятися від обіймів, садити і виривати посаджене; по суті, на вбоге розгадування, коли що діяти, і розмарновується життя і це є ще одна, не з останніх, підступність часу; він одірве від друзів, від близьких, від рідніх, від дорогих, виснажить смутком втраченого, неповторного, єдино свого, і ще тисячами й тисячами інших, дієвіших засобів відбиватиме в тебе охоту до писання: вириватиме плоть із легень і силу з обов’язку, аби ти лиш заткнувся, замовк, озлобився на посередніх, які не вибачать ніколи тобі, що вони бездарні й убогі. Чи не забагато честі?— заміришся ти харконути межи очі цьому розпливчатому часові, невловимому ворогові, часові посередньості, просто часові, слизькому вельможі, що уникає чесного двобою і все підсилає своїх шісток, ублюдків, провокаторюг і підуськує тебе, підбиває під лікоть руку, аби покинув писати і упортретнювати його блатняцькі замашки, бісексуальні виверти, душогубства вдови й сиротини, словом, гвалт і содомію; і тоді це по правді набридло: не друкують, не платять, не дають ні дихнути, ні ґиґнути, а ти із святим завзяттям лізь на роги й змагайся з таким бугаїщем-часом! та ще тебе й попрікатимуть: те не так, се не так! отож ти, доросліючи, по декілька разів на день бравсь переучуватись, осилював інші справи, підучував златинені мови, щоб податися в найми, і думав замріяно: ким би тільки не міг я стати! ти залишався простим сільським хлопцем, вмів садити города, доглядати собак, полювати, рибалити, перечитувати старі журнали, квасити на зиму яблука, заряджати патрони, визначаючи мірку дробин на око, латати, прасувати, варити юшку з дичини і домашньої птиці, вибирати попіл, білити грубу, дерти шкури з білок, ондатр, лисів, зайців, куниць, обчищати мездру сухою тирсою, мити руки спиртом, сушити шкури на п’яльцях, але так, щоб не пересохли, вмів копати, рубати, стріляти навскидку, знаходити мед у дуплах, насторожувати й пригортати снігом виварені з полином і живицею капкани, відрізняти слід лисиці від лиса, помешкання лісової куниці від куниці кам’яної, по далекому звукові розпізнати чи влучний постріл, лляти шріт з акумуляторів, вирубувати пижі з валянків, лагодити велосипеда, настоювати горілку на прополісі, а от суспільно-заробітчанські справи давалися тобі тяжкувато, кепсько, якщо взагалі вдавались; гроші від тебе сахалися, як голодні воші від трупа, і за що ти жив, напевне, і сам творчий дух не відав; ти писав, полював, рибалив, порався по хазяйству, а от це питання з грішми... тьху на нього й згадувати, відразу псується настрій; ти був поставлений княжити, а твоїм смердам, викраденим у тебе цвілізаторами і розгодованим, обнаглілим украй на зубоскальстві та свистократії, твоїм літвасалам, твоїм новонародженим прийомним дітям, яким везяв зеленькою пупи, твоїм одержавленим нині і вельмисановним стрельнуло в голови запрягти тебе й поганяти; нєхіло парні! некепсько демоклята! вони навіть вигадали податок на твої безсоння,— щоб ти прокидався раніше і слід за всіма протоптував колію по променистих обставинах завглибшки по коліна; вони, обставини, хурделили снігом щоніч, приблукало, замерзло, зіщулено дмухали на ліхтарі, як на повні, з гарячим чаєм, склянки, билися в двері й вікна, то немов погорільці просились ввійти, то по-злодійському кидалися втікати, все одно виривались за межі уяви, білим соромом скоєного вибілювали вщент поля, завихрювалися в степу за машинами, мов пробували і їх наздогнати й під'їхати далі, бігли, бігли, тоді розставляли руки захекано, присідали, падали на ріллю, в канави, на цілий степ, і зранку ви скопом прокладали лижню, аби виправдались путівки хекологічним туристам (після розгаданих тобою кросвордів це було друге суттєве поповнення бюджету; тютюн і алкоголь потрапили під заборону правозахисних організацій, зелених та інших фарбованих, бо й так всі, мовляв, почаділи й ледве пересувають ноги, а перегар і дим згубно діють на тваринні організми, і таке злополуччя ставило нас на межу відокремлення від єврязії і євгроби; наш "емзеес" знов відгавкувавсь, та нас поставили перед фактом: або протоптуйте лижню, стежки, і заробляйте на домовини променистим туризмом, або вводять оонівські війська, вивозять наших котів, собак, пернатих, включно з опудалами в зброярських магазинах, і покидають нас наодинці з новим льодниковим насувом; і що найгуманніше: в деяких, вимощених зерном, країнах миттю виказали готовність надати нашим собакам статус екобіженців! це розчулювало на стільки, що ми зіграли відбій— оонівці ще покрутили носом, ще понюшкували і змушені були прибратись, пообіцявши другораз або ввести на всіх нас намордники, або відчикрижити вітчизну від континенту і прилатати до лепрозорію).