ІІІ
Подумки чи насправді, чи в надрайському сні, але от, здається, душа твоя вдома— і тихий спокій вітчизни, зціливши від справ, просвітлює до дитинного зір і совість; і всього стає шкода; ти, пригальмовуючи педалями, зупинявсь на містку, під яким, мов обкурений вулик, знов гули протяги, гули з недовірою, гули насторожливо, гули здивовані твоїм приїздом, ніби сподівались зустріти тебе давно розвітреним на молекули; рівчак так само, як і десятиліття тому, мілкенько, безшелесно, сонно плівся осінньою ящіркою— такий ж гострохвостий і пузатий— між закущених бобівником берегів, мов віспою здовбаних коров’ячими ратицями; колись рівчак цей був річкою, навіть назва якої стуманіла й щезла з нетривкої, нужденної, столаткастої пам’яті сельчан і, ніби кривулі спитого фельдшера на довідці про смерть, живе на настінній карті у тебе вдома; отамо під гойдливими снопищами осоки ви колискою вибовтували в’юнів і скоблів, отамо, на пригірку, ділили улов і з маленькими кульками бігли додоми,— і щасливіших од вас не було на ту пору,— отамо, вже дорослий, за горбами, в яру ти начерпував друшляком п’явок у змілілій кольобанці, стояв у гумовому водонепроникному костюмі, по пояс у воді, і з дна друшляка посовував очеретиною ковбасистих, чорно-рудих, у світлому накрапі, п’явур у горловину пластикової пляшки, до запамороки, непродихно пахло сінами, серпнем, тривогою обмирання літа і ще п’янкішими думками про те, як ти вилюднієш, як вичухаєшся із злиденства, мов власні жалі й гризоти, що смоктали тебе рік од року, щодень, щоніч, мов щось найцілющіше продавши ковбасисту, чорно-руду, кровопийну черву вітчизни— та й ту поставили під хекологічний сумнів і заборонили вивіз, офіційно пояснивши, що людство проти; проти вітрильних безсонь, проти чуйності й чулості, заслуханої обома світами, проти твоїх розтривог, проти привіяного звідусіль животрепету, проти вловленої сторінковітриллям правди впередмить справдження, правди, загнаної в куток підпіччя сирітськоправди перед лапучими ручиськами виправдань; людство проти! проти недремних сповіщень про воздання мерцям, проти волань, намагань докликатись до сліпезних, поглухлих, мертвущо сплячих, проти наскрізно жахаючої, як мить перед атомовибухом, предвісної горю викричаної спустошеності, проти твоєї надтуги й гризотняви, твоєї смокчучої різачки під лопаткою, проти всього того, що потім вметаморфозилося в п’явки, безсиле зринути ввись, мов саме стромбоване, чорновенозне тяжіння часу; ти їхав далі на велосипеді, в куряві від продзагонівської орди, котра до чужих узбереж і станцій, вивезла зерно з прадідівського поля; ти їхав знеможений, вкритий відчаєм і неможливістю підробити, як на своїх сторінках, так і на жадній до крові черві вітчизни; ти їхав, велосипедився, думав, от вивезли повні лантухи шістьдесят шість років назад, а тобі й досі в очах запилюжено, яскраво-чорно від ненависті й голодного, смертного жахища; звідчаєний, на безлюдді— щоб долетіло до неба— ти кричав про обікраність, не стільки прагнучи мсти, як позбавлення від тупої мовчанки цих обікраних піль, цих навстіжних овидів, цих смеркаючих вовчевоєм горбів, цих зловітряних гибломісць, глинищ, колій, над якими пилюжиться все світове лукавство; ти кричав ненаситцям, а в чорній імлавіні з твоїх надривань тільки пихкало, немов у киплячій смолі бульками— і хай тебе запідозрять, що ти не звідав пекла! ти насилу тиснув на педалі, вмивався потом і в сорочці за спиною вітер скипався й пухирив матерію, перетворений на пісок з пустелі; ти, обтяжений всим пекучим, мов заблошивлена квочка, тріпався, бив крильми, щось покрикував ледве чутне, ледь зрозуміле, а вони сонно, замружено, мирно, в засипаних зерном країнах перестукувались по комп'ютерних мережах, мов споріднені спільним цвинтарем мерці в домовинах; і ти, якого вони не помічали впритул, як абортовану молекулу з космічних навколиць, ти, в чиє народження вони відмовлялися вірити і все зробили, аби ще твоїх дідів залляло кип'ячою смоляною пилюкою за продзагонівськими підводами, ти, котрий так нечемно з'явився на світ і щось там покрикуєш, чимсь там обурений, то пописуєш нікчемні романи, то харкаєш кров'ю над тазиком, ти, що хочеш до них добратися, доповзти, догребтись, а вони сплять фараонно під пірамідним зернищем, під спільними оберегами з принижень, з проклять— оце й було таке таємниче для науковців прокляття фараонів, коли цілі експедиції гинули загадково: чим більше їх люди скликали при житті, тим безжальніше ця чорна сила берегла мумії і нищила цікавих— ти їхав полями, задихано, здавалось, навіть хутко, але попереду поскрипували лиш привиди підвід, а сам урожай тридцятьвічного року, зернина по зернині, як цеглина по цеглині, впірамідився десь в оазах, буцім навічні усипальні демоклятії; ти приспівав щосили, аж в каретці потріскувало, починалися перехвати і заднє колесо збезсиліло вихляло на місці, ти їхав у хмарі куряви, весь сповнений нетерпця, весь тремтячий, як сухожилля силача, руку якого от-от притиснуть до столу, та він випручується і од ліктя, самим порухом кулака, осилює вже не супротивника, а ворога; ти летів у тій сірочекальній хмарі, спускався нижче й нижче в сутінкові, залляті прохолодою, яри, немов спущений на парашуті запал у гримучі газові випари— ти був епіцентром вакуумної бомби: ще мить, і виплеск вогню випалить все живе вщент і провалить небо, мов ледь пришерхлу ополонку кований чобіт; ти їхав запально, в злих випарах окраденості, вселенського ошуканства, брехні, відрижок чужої ситості й аміачних видихів голодування; ти їхав, велосипедився, можна сказати, летів, мов вирвата з прадідівської справи сторінка про розстріл,— малий папірець, видертий молодими "есбістами" з чималої теки, яку принесли тобі, коли став письменником, для тимчасового ознайомлення,— ти летів, як цидулка, якої найбільш бракувало для переконливості цього безживного простору, ніби нікого й ніколи тут не задурювали, не оббіловували живцем, не мордували так безкінечно, нагло, не зловтішалися з тупим садистичним шалом; ти їхав, пригадуючи прадідівські поля, його землю відразу за мостом чи десь деінде, всюди, пригадуючи так осяжно й зримо, немов позавчора вигонив прадідових коней на пастівень і пострілював гарапником, їдучи на молодому жеребчику крізь медоносну духмяність, крізь вечір, крізь розморений, сонний, тепломолочний запах череди, яка щойно протупотіла до околиці, крізь дзижчання останньої бджоли, що поверталася з гречаного поля, крізь глинища з розбійним, зачаєним холодом у печерах, крізь багрянець на пагорбі, крізь сутінки по долині, крізь пахнінь вив’ядаючого картоплиння, що вістує: скоро, скоро вже осінь; ти їхав теперішнім, добре втрамбованим шляхом— ось вона розкуркулена, видерта нагло, одною сліпою, скаженою хваткою вирвата з живого тіла, ось вона нічийна твоя земля, живий шматок, яким не вдавилися досі! ось вона, чиясь недоля, притуманілі рівнини, горби, мов бите цвіллю зчорніле м’ясо; ось вона, безрідня земля, чорнозем загуслої крові, немов суцільний крововилив у мозку, немов суцільно злий випадок, чиєсь паралітне поле, і так тобі тоскно, ніби знов стоїш на мокрому камені під мостом, на якому гупає важко і січе батогом по мурованих челюстях давно покійний об’їздчик, кричить: вилазь! вилазь! матюгається в душу й матір; вилазь! кому кажу! а ти знову мочишся на обліплені п’явками, здерев’янілі ноги і вростаєш у нависле, сире склепіння, немов тінь прадіда перед розстрілом у тюремну стіну; вилазь!!! а з глинища несе солом’яним димом і солодком пригорілих, вощаної спілості колосків, які ви пробували засмажити і тут вас застукав об’їздник: боком цибицьнув з підводи і метнувся з батюгою, старші втекли в поля, а ти з переляку забивсь під місток, стоїш там і нюняєш, і обшуровуєш п’явур на литці, і вперше відчуваєш свою смерть так близько, бо якщо займе і прив’яже корівчину до підводи, і доправить на колгосп, тоді тобі легше вмерти, ніж потикатись додоми; твоя ница вжаханість тупцяє під містком і досі— це вона тебе зустріла протягами, мов сподівалась побачити розвітреного на молекули, щоб хоч на найменшій, на одній хоч, клітині узріти відсутність тавра і, уподібнившись чистоті, звільнитись від застрахів— а ти їдеш сюдою на велосипеді: ось вони, розпластані тінню, чорновжахані поля, продзагонівська курява, злодійський скрегіт нізвідки, гризота одвічного блукання; і ти, прозріваючи на мить, як частка запалу, що вибухнув і з середини спалаху побачив весь обшир безмежного, палючого сказу, всю надяскраву сліпінь всіх щойно вирватих очей горизонту, все люте зло непоправного, всю судому ошпареного, обгорілого і по тому всьому ще й оббілованого заживо, аби тільки в кожну клітину цього простору всадюжити, впекти, втаврувати дику паралітну вжаханість— ти, прозріваючи, розумів більше, ніж міг би висповідати паперові чи звірити власній відвертості; ти мовчав, пробалакувавсь натяками, вигуками, недоречними спогадами, щоб приховати здогадане про розпроклятість краю; про весь цей збезмежнілий, позаісторичний час, зворохобнілий, мов один кошмар в непробудності; про щось більше від всих гріхів тута скоєних; ти змовчував про найпосутніше, найважливіше, як ранок змовчує про весілля в обід чи про смерть пополудні, як день насущний приховує близьке майбутнє— ти б не зміг його виказати, передати, якщо б розказував і сто літ, виплакуючи слова з щирістю розкаяної роси над полями неправедності; знання перевершувало уяву, як вибухова речовина перевершує сподівання винахідників, всі їхні формули, схеми і потяг до всевладдя, закладений у володарстві жахом; ти мовчав про суворе, відмовчувавсь від недорік, котрі стільки твоїх попередніх знань вже викривили, перебрехали, розепігонили, переплагіатили, буцім горе-алхіміки, котрі щире золото перетворили в олово і раденькі як дурники; ти мовчав про наближене, а якщо й виходив на люди, то одягнений обивательськи: в сірятину газетних новин, у парфуми дешевих сенсацій, сентенцій народних мислителів, роздрукованих на обгортках, у всяку заношеність, заяложеність політичного примітизму, обов’якового як китайський кітель; така непримітність дозволяла тобі й надалі провадити тихцем свої дослідництва і розстеження, займатися постчортобилем і урожаєм енного року, щоб колись видобути, знайти ту важку воду, що розділяє заряди в небезвідомій бомбі; і те знання, здобуте з розпроклятості гиблокраю і всього збезмежнілого позаісторичного часу, мусіло б стати одним із заступництв, що знадобиться тоді, коли ґеґне цвілізація, мов загнана шкапина, і постане відчайдушне: з чим і куди торбешитись далі?