Шостого лютого тебе викликали на пошту, котра давно вже не працювала, бо відпала потреба в грошових переказах, листуванні,— в пекельності втрат пожива ставала впоперек горла, якщо й підхарчовувалися, то коливом на поминках, і навіть той, хто сподівався дожити до завтра, більше надій покладав на загробне спілкування,— двері пошти були відчинені, телеграфна стрічка за відсутністю адресатів передавала одні і ті ж траурні телеграми, тиньк на стінах відсирів, немов од невиплаканих сліз, покинутих напризволяще в купах згадюченого паперу; спиною до тебе, навпроти вікна, в чернечому одязі, підперезаний мотузком стояв післанець— ти кашлянув— ви впізнали один одного, ти коротко змалював ситуацію і прийняв повноваги голови опікунської ради над осклерозеним століттям; потім прийшов додоми, заткнув шибера в хаті, виніс рукопис недописаного роману на горище і в торбі з-під здьору підчепив до бантини,— і знов опинився в країні недорік, недоживих, недомертвих, недонедолюдків, недопровокаторюг, недопохмеленої недокалічі, словом сумних, роздобрілих від цинги, канібалів: вони купами грілися на порогах редакцій, на папертях храмів, посипані попелом, у роздертих каторжанських робах, простоволосі й німі, з притиснутими до грудей покаянними рукописами, сповідями про те, скількох вони замордували марно; ти зустрічав їх юрбами на прощі біля лаврських печер, на вечорах дозвілля і відпочинку ветеранів оприччини, "чека", "енкаведе", "кедебе", в гостинній Спілці письменників, скрізь, куди їх запрошували в якості то почесних гостей, то проникливих мемуаристів, і всюди, куди вони не йшли, ліхтарі на вітру скиглили й вили повз дорогами так, немов собарнота на шибеника; всюди за ними стелився запах смаленої котячої шерсті, на бруківці замість слідів проступали кабалістичні знаки, ландшафт перетворювався в міражі руїн; всюди на своїх стойбищах вони полишали калюжі кривавих сліз, купи вирватого волосся, гнилокапустяний сморід розтліну й самокатувань, аміачну ядуху звиродніння; існували вони переважно з милостині колишніх жертв, а іноді з потаємних сектантських вишколів, де піднавчали радикальне юнацтво з аристократичних родин, як виривати очі живцем, білувати по живому плоть, розтельбушувати кігтями животи і їсти гарячу, неперетравлену падлятину з собачих шлунків; деякі випадки гицельства прослизнули за кордон, преса, немов рідна сука всих тих приблудних псят, зняла гавкіт— наше "емзеес", замість того, щоб складати промови міністрові, денно й нічно відгавкувавсь, відписував ноти заспокоєння гавкологічно неляканим стадам, ареалом і окремим популяціям; та, все одно, потік охочих до чоргробильського туризму падав нестримно, казна пустіла; ти мусив видати кілька указів, мусив, принаймні про людське око, навести порядок і тим запевнити всіх спраглих екзотики, що фінанси встабільнено, злочинність поборено, в державі панує злагода, й наше радіоактивне сяйво незгірше полярного— з’являйтесь! проїдьте в панцерниках оазами наших пустель, надихніться живим світлом смерті!— найохочіші до нього домогосподарки— метри екзистенсу, світила фізики потикаються якнайрідше, либонь, замислили щось карколомніше, щось, нарешті, світопотрясне, бо з цими революціями та атомами по самі вуха обіклались; тобі ж, як одному з основоположників загальнолюдського виживання, особливо діставалося під час тих саммітів; там, попід страсбургами, ти не встигав і глянути,— на когось скоса,— як на тебе навішували всіх собак, всі нерозкриті злочини совдепу, всі діагнози хворобливої банківської системи, всі досодомські гріхи, всі повістки в пекло; тебе з оонівської трибуни, як школяра, після всих цих навішувань згодом допитували: чого твій народ десь вищезає мільйонами?! десь зникає, мов розсипані по вулицях асигнації, десь зашилюється так непомітно й швидко, що й нечиста сила серед білого дня блукає з одвислою, підв’язаною шаліком, щелепою, так подивована нагло! тонким дипломатичним способом тобі дорікали, що твій народ об’ївся гумдопомоги, консерв і шипучок, привласнив позики і десь завіявся по розчоргноблених пущах; мало того! прихопив із собою, привезені гавкологічними звитяжцями, десь аж із Цейлону, і подаровані напрокат, візки для рікш— саме це їх найбільш обурювало!— і, питається, хто й на чому тепер доправлятиме на оглядові майданчики наших дорадників, наших туристів? ти, з властивою тобі рішучістю, прямо з борту літака давав розпорядження— терміново!— зібрати ту свинопасну владу, всіх підлеглих їй свинтюхів і тюхтіїв, розгодованих на кормових добавках із перемотлошених гумпосилок, бо собі ж вибирали що поситніше— терміново!— скликати конференцію, прийняти звернення від конгресу затюканої шмулігенції, розбудити маси— терміново!— провести закрите слухання комісії по боротьбі з організованим населенням і, зрештою, опертись на тих, ну як їх; поборовшись за чистоту культів, ти завше сплутував їх із п’ятидесятниками сьомого дня; тих, дай Бог пам’яті, шестидесятників: навіть висвячені в титанів вони не спочили на лаврах, а доносили молоді героїчне слово; згадували в дитсадках, згадували на прикордонних заставах, згадували на конкурсах кращих статевих алігаторш, згадували по будинках престарілих ветеранів канібальства, згадували слово в слово, пароль за паролем, крок за кроком свою борню з імперською машинярою; згадували і своїм захватом були подібні до англійських луддитів, котрі протидіяли машинеріям, та залізне місце не буває порожнім— і його посідають інші; більшість із них, заблукавши в спогадах, давно й непоправно забула, як все було насправді, — як нагрівали руки біля вогню мавзойлєнінного трупила і його профілем у партбілєті вигрівали сердце, що билося в одностадному пориві голосувань, салютувань, одобрянь, розпинань, захлинань, звірствувань, билося в одностайних корчах закабанілого, в землю втупленого, дияволупоклоніння, як все рилатіли і рилатіли, все хтіли жерти й жерти, ввесь світ підрили б і затоптали в гноєболото ницості, в безживність трупного великовчення ; та більшість давно й непоправно забула своє захоплене позавчорашнє, як місили спільно, з розчереплених мізків, мов з глини, місили з гнояк і кривавищ воєн, з поту каторжних новобудовій, місярили каланицю на палац світломайбутнього, а вимісили трупну простертість розверзтих цвинтарів, мов одна мавзойлєннінна паща, що кагтавить і шамкає, плямкає й плямкає, хоче й хоче людятини, нових довірливих йолопів, що приносять йому гвоздички; більшість давно й непоправно, давно й нерозкаяно забула своє злонатхнення, і в ощасливленій сліпоті, ледь видужавши з сибірської виразки, зраділа й сказові; Захід вас обдурив двічі— доповідали тобі халдейські мудролюби, перечікуючи в тебе сльоту, щоб вдосвіта, ще завчасу, вийти в благовістну сутінь: зустрічати зорю, яка, просурмивши новину в космічний морок, латунь начистивши чорносукняним простором, за якісь миті, знову, вже яскравіше, грізно провіфлиємиться над видноколом,— Захід спершу підкинув вашим прадідам той кабанізм, щоб ідейно випробувати його, як вакцину на мільйоноголовому організмові, щоб знесилити озвірінням всяку плоть, здикунити серця в зневірі, а потім на розшатаній рахівниці, на догоду своїм обивателям, на показ легкобитам порахувати всі мінуси жертв, всі плюси соціального захисту в розплананому суспільстві, і самим соцівілізуватися, щоб уникнути запаморочень; Захід перейняв сучіалізм, а вам знов підсунув свою ринкономіку, свій використаний, гнилий жолоб: бийтесь! Захід, всіляко зацікавлений у приховуванні такої оказії, міфологізував будь-які спроби замахів на систему, як лікар героїзм пацієнта, що вичунює, всупереч покинутості й приреченням— і тим ще зачаєніше, що глибше втаємничував своє дослідницьке збоченство; Захід підхвалював, визнавав,— пізніше, коли дійшло до серйозного і дві мілітарні сили стояли з нахиленими рилами, запалав пристрасним правозахистом і підняв такий хай, що незручно й запитувати: чия ж інфекція? за все, що ви пережили, країни, які виплодили і пригріли шмарксів, зобов’язані вам платити контрибуцію по віковічність; але тепер, отримавши своїх міфічних переможців, ви приречені клянчити якусь милостиню, якісь позики і дякувати вперед на століття; будь-хто, знайомий з каральною міццю, з диким всесиллям совдепу, з рівними прямокутниками розпашілих на марші колон, випечених, мов цегла на конвеєрі, з понурим блиском багнетів, піднятих над головами, немов рішучість однорогів, будь-хто, обізнаний з одностайним воланням юрб "розп’ясти! розп’ясти!", з цементною люттю карцерів, з лютим серцем вітрів, що билися й стогоніли в кожній оселі, як в рідному тілі, будь-хто міг взнати, що ця потворина незборима, і тільки той, хто викохав, виносив, виродив, випустив її сюди, годен їй відгоргонити голову— й прищепити нову! ти подякував халдеїв, підніс їм дари— куниче хутро, провидчі вавілонські манускрипти часів пророка Даниїла, декілька золотоскіфських діадем і дві срібні чаші, приховані челяддю Навуходоносора, котрий, як відомо, вивіз їх після зруйнування храму— і, наостанок, спорядив любомудрів новими мапами, оскільки на давніх позначки сіл і міст обірвались, як гудзики з перетлілого лахміття; лишившись на самоті, ти вирішив при першій ж нагоді, перед першою ж камерою, через прямий ефір, запитати вітчизну: куди ти поділася? ми не можемо так попускати пропаганді! як засновник світового виживальництва, ти бачив історичний вихід і був готовий очолити, взяти відповідальність, відстояти національні інтереси; по-перше: загнуздати інфляцію, високі процентні ставки та бюджетний дефіцит; по-друге: знизити державний борг, врізати пайку держбезпеці і левову частку пустити на освітян, на охорону від міністерства нездоров’я; по-третє: знизити до рівня, хто скільки дасть, податки з великого капіталу, і тим приманити його на батьківщину, а тут вже його запорають штатні люде! ти мусив збирати довірених редакторів і переконувати в очевидному: вприкінець віку головним показником виступає приріст населення! де воно?! невже й до редакцій ніхто не пише? на що мені посилатись, відбріхуючись перед Генеральною асамблеєю?! але країну наповнило стільки відвертих саботюг, прихованих зрадників, недружніх резидентур, що ти вже не відав: на кого покластися в політичних пристрастях? і ладен був оголосити ворогом себе, аби натякнути про дещо народові; так все контролювалося, так залежало від агентурних штучок, що і твої спецслужби уникали виходу в ефір, переповнений брехнями про розбудову та іншою дезінформацією, озвученою знову ж таки тим зомбованим середовищем, тим, ну як його...? доходило до того, що кожна амбасада вихабарювала собі право пасталакати на державному телеканалі і поливала брудом твої сумніви, твої підозри, твоє покликання, твою творчість! і несла таке з подарованих тобою резиденцій! ти дав їм право завозити підгнилий крам, а вони, підлатавшись, передбачуючи лихе, спраглі того, щоб їх відкликали, роззявили на тебе матюгальники! але земля, буцім перед землетрусом, стоногіла вночі і ти здогадувався: як мучить сумління кожну вражину! і, поки парламент м’явся: надавати тобі додаткові повноваження? чи почекати й довідатись, що там станеться на останній сторінці? здичілий стогін землі вкупі з масмедійним дзявкотом перевершували всі божевілля; доки офіційний президент і уряд розвішували на вулицях червоні ліхтарі і в звільнені від пересудів зони закликали інвесторів, життя довкіл перетворювалось на галюцинацію: міражі рішень змінювались міражами підсумків, мигтінням п’ятирічок, стиглих ланів, дніпрогесів, ливарних іскор; найпроникніші радники пояснювали це віковою замріяністю бездержавного народу— і от вона засяяла в усій оголеній неправді; одним з перших указів ти розпустив божевільні— відколи країну спіткала одержимість апатією, в них відпала потреба— ти сподівався, що якась частина нестримних збадьорить суспільний організм і, хоч тебе й звинувачували в душевному популізмі, ти був з тими, хто виснажився, хто втомився, хто впізнає недолю за вітрильними, напнутими барвисто, гаслами міражів, і тільки-но знімав трубку, щоб взнати: надають додаткові повноваги, чи досі мнуться? як день, розтягнутий на кілька позіхів, раптово сковзав у сутінки, немов з даху підталий сніг— за вікном шурхала темінь, западала ніч: сира, оглухла, вся збрякла загуслою кров’ю чорноти, вся просичена кволістю пощезань, розгаслих доріг, загублених душ, патьоків сажі по коминах бездверних пусток, вся обважніла тривогою гангренного часу, необмежена, несходима, бездонніша проваль і така жалісно тиха, така заплющена слізно, що всякій закинутій в осад мороку живій істоті і всякому бездиханному предметові, провільглому домовинним чеканням, тільки й думалось: як тяжко жити і як тяжко гинути! о тій порі, коли марення дотлівали, гасли, і розколочена кров’ю кіптява заливала хату, поріг, почмихи молотарки, скрип підвід та й самі розчвакані чорноземні колії, о тій порі гинуло і таке ненависне колись поховавкання пугача на цвинтарі, та й цвинтар, здавалося, невідомо де, земля його ровиться всюди здовкола хати! і де б ти не прихиляв голову, тобі снилася ніч— сліпі ж переконували тебе: то світло зароджує в зорепадах; але, навчений, ти навмисне уникав одного явища, щоб його не міфологізувати, бо й справді, з деяким часом і ніч стала тутай міфом, надправдою, берегом обітованим, ти ж пригадував слова апостола Павла, виказані в посланні до римлян, отже, якоюсь мірою і до тебе, як до правонаступника вовчої проникності, "Немає праведного ні одного! немає того, хто б розумів, ніхто не шукає Бога! Усі з дороги збилися, стали негідними! Немає такого, хто б добро робив, немає жодного... Немає Божого остраху в них перед очима"*; і ніщо не розвіювало ніч, печерного, сирого мороку! щоб якось домарнувати потьмареність— згідно аксіом ледарства, згодом закладених тобою в основу вічного двигуна: чим менше дієш, тим хутчіше минає безчасся— ти звернувся до кращих деміфологів у своєму апараті: чиї то підлеглі, ці, ну як їх, що згадують битий вік і з чистою безсовістю розцереушнюють, промосаджують такі дані? більшість архівів була заллята кривавими слізьми, смерділа смаленою котячою шерстю, гнилокапустяним сапом опричників, що всіма неправдами проривались туди— на покаяння; все, що лишилось: це самоописи гонінь, натяки на філософію, все стилізоване під апокрифи; саме ж випробування змаліло й змерзлося в стомільйонному видихові конань, всіх забитих нізащо, всіх безіменних, всіх простолюдних, всіх позбавлених слова й натяку, що хтось довідається, як безнадійно вони вмирали— і німота невиказаного, лютоскорботного знання змітає по собі всякий схлип, ніби морозний ураган декілька заблукалих подихів; ти співчував кращим і сподівався, що викажуть якусь частину замогильного досвіду, але й кращі з них розгубилися перед надзавданням— відтворити повнокровно, повносило, пристрасно: як там і тоді велось насправді; вони, хто стільки разів доводили свою незгоду, свій спротив, на сей раз впали в одвічну біду інтелігентів: буцім страждали й страждають тільки вони, а решта життя є обрамленням їх страстотерпства; в тебе рука тремтіла підмахувати указ і вислати їх на бурякові плантації, на ливарні заводи, в шахти, просто довічними вантажниками на склади, обхідниками переметених залізниць, доярами в діравих гумових чоботиськах із налиплою по півпуда гноякою, в чоботяках, набитих соломою, та всеодно за халявами чавкає, коли пораються по корівнику, а на вулиці гноєсеч приморожує ступню до підошви; послати будь-ким, на чорнорабську тривалу працю, що знелюднює дужче тортур, одбирає навіть бажання вмерти, і одне дозволяє: в наллятому втомою, важкому, як безмен, кулаці стискати гранчака, рвучко пити і хукати на кухвайку в згинові ліктя— і одягненим простягатись на ліжку в непаленій хаті; і більш нічого не прагнути; мільйони й мільйони малих марнот згоріли, вимерзли, щезли, немов кошара на рівноосінньому полі, над яким всенічно тремтіло жаління ягнят, тонкоголосий страх, принизливіший і вразливіший людського голосу; о, земле крові! о, вітчизно конань! тут ти не бачив такої жмені суглинку, яка б не тримала тоскну, невихрипну ваготу, немов гарячий свинець у горлі; тут ніч не ніжна, ніщо не обходить, не обнадіює, не болить, ниття і стогін землі, немов закопана сирена, вихриплює дочасність втрат, неспокутність гніву, невисповідану тугу позабиваних, просторіє криком у ніч і, мов легені повітрям, наливає і розширює ним темряву, що через мить сурмитиме в летючі сурми; ніч розросталась, мов вимерзле поле під пересів, дихала безсиллям, відчаєм, ніч не минала— просто очі звикали до пітьми— ніч ставала обов’язком, чимось таким, навподобі очищувального вогню для обраних, втішала зламаних, а величних брала за руки, мов дитят, і вела топити, як мачуха; ніч дорівнювала таємниці перетворення живого в потойбічне, відкривала незвідані, незрозумілі сторінки і, коли очі обвикали зовсім— так прагнулось вірити, прощати й жити! і, ледь кивнувши бортпровідниці, збігаючи з трапу літака, ти встигав помічати натовп за огорожею аеропорту і рішучим кроком виходив до народу: попереду, лікоть до ліктя, стояли знайомі з журнальних обгорток діячі з такими самозаглибленими балухами, немов дивляться назад, собі в потилицю, а там, за спинами, юрмилась відставна гвардія прокурорів, слідаків, провокаторів, платних садистів: всі, як один, заплакані криваво, з виразом жорстокого каяття, з притиснутими до грудей покаянними рукописами— як пояснив ад’ютант, вони їх стільки вже нашкребли, що галімари, букери та інші видавництва закидані ними всмерть, мов каменовані лжепророки— ти підступав до огради і людва волала свою новочасну, завчену, "о, америка! страна жувачок!", і стежила як міністри з наготовлених клунків, торбех пригорщами дістають гостинці (горіхи, карамель, печиво, родзинки в пакетиках) і від душевних щедрот підкидають їх межи голови; коли рейвах стихає і діячі з роздутими кишенями позиркують на всі боки, куди б злиняти, ти, за прикладом царя царів Ксеркса, звертаєшся до немилих сатрапів: куди пропадає люд?! чи й справді зашпортався по лісах і там, переховуючись від податків, доплямкує з жмені гуманітарну ласощ, та колотить брагу?! достойники, ясновидці, діячі, голови районних і обласних сатрапій стоїчно, спохмурено мовчали, тільки час від часу перемацували в кишенях назбиране та іноді долинав здушений схлип, шелест перегорнутого рукописа, зболене воляче зітхання; навіть ті, ну як їх, ті, з виряченими назад очима, ясновидці прогавленого, проминулого, навіть ті нічого не відали і не хотіли знати, а загалом юрба нагадувала послідовників диякона карфагенської церкви Датона, більше відомих в історії, як данатисти, що з африканською пристрастю, після розколу, нипали всіма дорогами в пошуках того, як відразу попасти в рай, брали за барки першого зустрічного і наказували, "вбий нас заради Христа, людино добра", і, передчуваючи швидке загробне раювання, з силою вкладали йому в руки довбню; твої печальники також: одні, здавалося, народились, аби звікувати тілом і подумки в тюрмі, інші, аби їх вимордовувати і каятись— а ціле інше життя скресало, тануло, пливло, зривалося вільним голубом з простертої долоні, сходило на грішних Духом, як голубом, назублювало проти неба чорноту лісів, падало ниць і в блаженному вбозтві обіймало землю димами й тугою, гинуло в марноті і рятувалося в плазуванні; "так що з народом?", і нема тобі відповідей, і вітчизна зустріне собачим виттям ліхтарів та мимренням мудрих про спад хрякономіки, про якісь там хрюформи— розлютить нісенітницями, вигаданими тобою в ту непевну пору, коли ти заради копійки укладав їх по всякому для кросвордних газеток— і хоч так вносив поповнення до бюджету; кому ж, як не тобі, було стерегти всю силу слова і всю маніакальність висловів— ти підманувся загальним благом!— і тепер вичитуєш ці нісенітниці в привезеній відразу з друкарень щоопівнічній, респектабельній пресі, про спади, схуднення, акцизи, мито, хрякореформи, що вже не влазять на першу сторінку, а на останніх шпальтах, тремтячим цензорським олівцем, було підкреслено все, що набріхувалося на тебе; така поєднаність наклепів із відвертими маніями не могла не казити— вони ж перетворюють вітчизну в санпропускник божевільні! тепер он стоять розгублені, принімілі, немов повідкушували в сварці, хто більше вистраждав, один одному язики і глипають очима назад, на тих, що заплакані криваво, з притиснутими до грудей рукописами, надриваються від розкаянь; подеколи їхнє хникання збивається на виск і нагадує полювання з підсадною свинкою, коли поночі мисливець кладе в мішку його в сани, їде в ліс і по глухих дорогах тягне на мотузку жмак простої соломи і покручує порося за вуха; аж ось на виск, ніби нізвідки, з вільхових чагарів вискакує такий вовчидло і притьмом за саньми, підскакує до солом’яної цибайки— притримай віжки коліном, хапни рушницю і бий його в лобешник кількома картечинами! "так що ж з народом, шановні?!!!", починаєш ти мітингувати, просто і погрозливо, як колись на партзборах, намагаючись хоч таким рідним стилем навернути їх душі; і знов самі схлипи, гикання, кавкання, рідкий шелест, здушене і невимовне, наче б на порозі в сінях, не то покректування, не то стогнання; і по всьому вгадувалось, що вони міфотворять, перебуваючи в творчому ступорі, однаково відрізані, як від минулого, так і від нинішнього, однаково розгублені перед часом, бо все не так, як домислюється, було і є насправді; та й саме міфотворство— читав ти потім у доповідній секретного відділу— стимулювалося і зринало лише для того, аби притлумити дар пристрасної, переконливої, живої мови, аби випадково не розворушити минулого живцем, аби вивернутими очима поглядати на недолюдків, не засуджувати їх і не прощати, а лише використовувати, як матеріал, для відгороджувань від жаху, від безміру незрозумінь— що діялось і що коїться в світі?! вони створили свою паперову державку,— пояснював далі авторський колектив доповідної записки,— створили свою одомашнену газову камеру, щоб не було ні винних, ні тих, хто, хоч малою мірою, здогадується про справжні причини зловідчаю і простертої скрізь погибелі, а потім прибрати й саме поняття злочину, визнавши його самогубством; досвід сучалізму,— стверджувалося в архісекретному документі— досвід позірного протистояння відвів од Заходу й решти світу людожерливі чреволюції, невситимі кровопролиття, расові й релігійні бойні, виснажливу й надсмертельну лихоманку історії; досвід знесилив етноси до тваринної німоти, до понурого бидляцтва, до такого приречення, жаху, туги, що викастровує силу й інстинкт відтворення собі подібних; спостережливий, на горбові піддослідних, так щасливо розвинутий несвіт перейняв чимало звідси: страхи юрби, страх заворушень, непевностей, криз, страхоту біржових пропадінь і, крім торгівлі, взявся за соціальну сферу, пригрів збатрачених, лишніх, зламаних, так званих, малих людей і, переживши в безпеці протистояння свої минулі варварства, тим новим злодійством, новітнім досвідом, викраденим у піддослідних, відтермінував собі прокляття й вирок, лжеприсягнув, лжезасвідчив, нібито облукавив Суддю, а сюди, роздобрілий, віддарував своє найгірше: здичавілий хрюкалізм, зневіру і бузувірства; знову разом! в інтерв’ю для Рейтарс ти порівнював такий стан речей з примусовим запроторенням до спецлікарень, а там доконають— і не стільки інсуліновими шоками, електротерапією, психотропами, як маніями, перекинутими на здорового з лікарів, як навіюванням і переконанням, що хто попався, той і хворий вже; пора обколювати, — пора лєчіть! – до хрюкального виску, до повного знесвідомлення ; і мозок проплавиться, мов сніг від кривавої сечі конаючого звіра; "так що ж з народом, народники?!!!", гукнеш ти в нікуди, безсилий докричатись до тих, ну як їх... і дивний звичай: як тільки їх запитували про щось суворе, про щось людське, вони поважніли, гонорилися, скляніли так, буцім вперше тебе бачать і не потерплять самозванства; ах ви ж шкури нечиняні! ах ти ж дране дрантя! ти роздав їм держпремії, кращі квартири, де перевішались покоління нечистої сили, ти поназвозив їм гуманітарки, зробив з них людей, навчив не длубати в носі в президіях, не жахатись краваток, як петлі, і власноручно з чорної каси відраховував, сам підпадаючи під кримінал, немало валютних грошових знаків на відрядження! ти бігав по міністерствах, відкривав візи їхнім курв’ягам, що десь припхалися звідти, як то кажуть, в тяжі і верещали на митницях, що вся вітчизна не спала і кидалась їм співчувати! ти хрестив їхніх покручів, приймав занепокоєних послів, під міжнародним тиском змушений був відкривати спецприюти для елітаріїв— і це тоді, коли бюджет поповнювався, майже виключно, з гонорарів за вигадані тобою кросворди!зрештою, як на трибунах не клацати зубами об склянку: похмелятись завчасно; якби не ти, вони б досі цибали в набедрених пов’язках; і от маєш дяку! тільки дійшло до серйозного, тебе зцурались, перекрили всі телеканали, обрізали готові записи в ефір, сказали, що ти нічого не розумієш— ех, дрантя!— і з хитруватим єхидством через своїх пришмандовок, прес-секретуток закликали працювати на історію, там розсудять; "ну я вас попрацюю...", і одного твого задуму, рішучості побілілих нігтів було достатньо, аби силою перечуття їх скорчило в одночасному, моторошному, мертвому сниві— і енурезило до ранку; і другого дня, ледве відшторивши вікно, ти, замість здорової садистичної мордяки часу, побачив за дротяною, привітною огорожею резиденції криваво заплаканих катюг і тих, ну як їх, із вивернутими назад очима, і всі разом вони виспівували, на мотив смердянського гімну, "куди ти подівся, наш рабонароде?"; це не могло не сподобатись: хоч і під тиском, тебе підтримали і є з чим прийти на вибори! вся влада смрадам! вигукнув ти з балкону і водночас прийшло розуміння, чого вони ніяк не дозволять, не захочуть, не знімуть бучу, щоб закопати на заштатному цвинтарі того козлобородого вождя, в черепі якого знайшли фосфоричні зелені драглі; чого не закличуть люмпенів, не перевішають на стовпах для показу й постраху впочеснілих канібалів, вгамувавши нарешті виття ліхтарів— і вперше за століття відмінивши тривогу й безсоння, що за вами прийдуть сьоночі; та видно і в тебе від таких розумінь підплавились клеми, бо, замість того, щоб видихнути "вам не вдасться спихнути...", ти підійшов до стола і в нотатнику для автобіографії закарбував наступне "вдавократія торжествує!"; пам’ятається, ти хотів сказати добре слово про Йосію, іудейського царя, що в передчутті гніву Господнього пройшовсь країною, зруйнував старі капища і на одному з жертовників, присвячених ідолам, спалив і розвіяв за вітром кістки лжепророка, виритого з землі, того, що блюзнірив, жив, насміхався з покари, яка дістане його через триста шістдесят літ; щоб спопеліла наруга і щоб збулося писання; ти хтів сказати про стількох, та в свинособачих очицях вовтузився й наливався гнійною кров’ю клич: не ворушити прошлоє! та й чмопозиція діставала; і ти мусив зважати на кожен виборчий голос; і, засвоївши по закордонах, що варто лише в думках десь голосніше лайнутися, як тебе миттю, як стій та дивись, звинуватять у людиноненависництві, ти наказав по всіх закапелках встановити динаміки і транслювати бедламент— нехай сікаються до депутякал— а в перервах між роздумами та біографічним нотатством ти приймав делегації: першою прибилась молодіж; особливо щось силувався проректи свинопасного вигляду молодик із вухами, як старі магнітофонні бобіни і ротом, немов перископ, роззявленим на всеньку голову: весь його мішкуватий, ліричний вигляд, схилена до плеча головешка, ледача хода, порізаний зморшками, змучений думами про мистецтво лобешник, підказували: він що почує, те дослівно й верзе: по телеканалах, на радіохвилях, на шпальтах; як сказав про нього твій придвірний лікар: це один з бубонного плагіатства, інтелектуальної пошесті століття; ти зрадів невимовно— нарешті-то щось своє!— але й тут тебе розчарували: бубонка закралась до нас і вже підкосила кращі, добірні епігонські полки, як шашіль знищила розділові знаки в класиці, бобінними вухами записує звуки твоїх позіхань і розвелібрує це в поезію; о наївна! як прагне вона твоїх почесних іменних премій! а скільки присягала, і нав’язувалась на посади екерманів, прокрадалась на другий день і переховувалась, бідна, по чужинецьких столицях! ти розумів: митці в твоїх теренах зріднилися з комплексом прошака і схожі на тих, що злиденніли, голодували, а потім весь вік випасали оком неприбране й боготворили недоїдки,— ти співчував і по силі можливостей допомагав їм як міг, поки в розширених зіницях не впізнав той щуриній шал, з яким обгризають вуха сонному, той чорний від бруду під нігтями, трупний потяг перстів, занесених, мов дзьобаки над очницями, той безпристрасний і безживний, вигострений по навколицях нюх падлоїдів, притаманний крукам, що з піднебесної висоти, в безвітрі, вгадують на льоту присутність замерзлої здобичі під півметровим снігом і, похибнувшись на крило, не каркнувши, не кружляючи, з пригамованою радістю трудівника, шукача, з точністю практицизму опускаються серед степів на потрібне місце; і ти мав нещастя повірити лобурові з магнітофонними вухами, епігонія з плагіатством його аж бубонили— і тільки слава!— присягався він— врятує його молоде життя, що, вважай, почалося; ти звірився по настінному, з твоїм маршальським портретом, календарі— яка там дата попереду? яке збіговисько?— і, сівши в крісло-гойдалку, до коліна, на течці з грифом "секретно" летючим історичним почерком витворив, вигойдав, виняньчив йому промову, зачитавши яку він одразу ставав улюбленцем застіль і національним героєм; і, побачивши розгублення на лиці, дав копняком під зад: вперед, на трибуну, вітчизна в небезпеці! історикам легко тепер тебе засуджувати і повчати,— скільки облесливих, маловірних ти вивів за поріг і благословив дбати й дбати!— але в тому, що вони сплюгавіли, запливли смальцем, обвальяжніли, і з шляхів обов’язку відповзли, звиваючись на животі, як ошпарене гаддя, в тому хіба твоя провина? хто в такому надриві, коли вітчизну всю пропили і одгвинчують на металобрухт останні таблички на митницях, хто не думав про спільників; о людство, людство!! звідки мені було знати, що застільне геройство тут перевершує всі інші подвиги; за столами, залежно від випитого, вони пропонували якнайжертовніший чин, а на ранок не могли пожертвувати хоча б одною з плебейських звичок— щоб вірити й дбати з бадьорістю новобранців; подивившись, ти мусив минати їх, щодалі сам, сполучати літописи з некрологами, схрещувати вітер з полум’ям, експериментувати над головними, зістареними в забобонах, природніми стихіями, а потім заклеювати конверти язиком і розсилати рукописи по редакціях, ждати, чи ніхто не лайне, не гавкне, відколи дав ти людям...; ждав, виглядав на головпошті, ждав і, як кінь гнилі посторонки, вривав терпця: збирав довірених редакторів на каву, підозрюючи, не без підстав, що десь запороли рукописа, залляли пивом і денатуратом найліричніші сторінки, на які ставили трилітрового слоїка з помідорами, нашматовували ковбасу і з горя пили після прочитаного— й похмеляються посьогодні; справді, прийшли, мов почаділі, кажуть: "задовгі ваші статті, будем, будем давати, будем, от з’явиться місце, обов’язково дамо, на всі розвороти, фосфоричним шрифтом, щоб розігнати пітьму, будем, каємось, так затягло державотворення з конституційним процесом, це улюблене чтиво публіки, а ще ж новини, безкультура, спорт, негода!", а ти їм "так тєма ж серйозна— пічатайте", "та ми б не проти, десь між рекламою, попід хронікою, але зрозумійте і Ви, на нас тиснуть, антинародна ложа розітре нас у порох!"; хто б тута не сплеснув руками, люди? і ти, що знав і любив вітчизну, як Олександр Македонський свого Буцефала, свого коня, з ласки якого підкорював племена й царства, знав і любив стрімкою, зіллятою в п’янкий галоп, чистою пристрастю вершника й лави за спиною, вигнутої кривим, геть пощербленим об кості лезом, ти, мов звихнутий на нещасному коханні, звертався, практично, до перехожих: до якихось видавців, редакторів— і твоя пристрасть ставала причиною суспільної напруженості, розквіту дуелянства— як всправедливив один філософ: твоє знання породило занадто багато недоуків; пересилюючи самоту, ти доклигував до балкону і в тих, ну як їх, запитував: що з народом, не чути, як він там? вони підкидали газетки з своїми інтерв’ю,— так от чим купилася редактура,— в них вони присягались: ми не відали, нас обманювала пропаганда! і ти вирішив простити і вже узгодив з екзархами всенародні молебни, аж на одному з засідань комітету з реституції синагог, підйому перунів з Дніпра і повернення дикій громаді ідольських капищ, доки погани човплися, кому які належать черепки й попелища, декілька твоїх знайомих ребе просвітили стиха, "вони ошукують вашу доброту, ті, ну як їх, вони все знали, ви уявіть собі іудея, який заприсягся б, що до проголошення Ізраїлю нічого не чув про голокост, і хто й навіщо його вкоїв— уявляєте?", так от вона, життєва правда! ти, очунявши від облуд, розігнав демонстрації під балконом і вже просто неба настійно радив, нагадував, акцентував, ти продовжував свій прямий репортаж з гільйотиною на шиї,— вже кінокамери, свідки, священик і прокурор помічали як за обрізаним коміром частково відгільйотинене волосся від почутого сивіє і встає дибки на лезові різака— але тебе це не обходило: зігнутий в три погибелі, зупиняючи падіння самим криком і нуртом безсонних, пульсуючих артерій, ти хрипів далі: прогеростратили країну і вся історія; в божевільному часі, в папірусних досвітках ти прагнув співмірного і вдавався до збожеволених метафор— однак і вони, приречені, передавали дійсне як зойк юрби спалах у мозкові, коли відсікає голову; щоб якось розвіяти морок, ти взяв собі за обов’язок блукати вулицями з олівцем і блокнотом— про ніч здогадувались хіба що виючі ліхтарі та треті півні, що невтомно, натхненно потверджували зраду, але й самі обдурювались передчуттями ранку— більшість, обвикнувши, приймали ніч за кола в очах від виснажливого вдивляння в безнадію та спотьмареність глузду; і в тій блуканині, присвічуючи собі одним нотатником, світлом уяви на сторінках, невгасимих на вітрові, жаданих зустрічному, всепідкупних, як пачка з розпушеними асигнаціями, ти якось зайшов до милої серцю спілки письменників— скільки тут передумано! випито,— і горе: знову вечір дозвілля та відпочинку ветеранів татаро-монгольського іга, організований місцевою оприччиною, полководцями людоїдів, усих тих чекісів, енкаведісів і кегебісів, яких з перших класів спецінтернату привчили до сирого м’ясила з ще теплою кров’ю і, навчені загризати усе, що дихає, навівали стовбняк на ворога; тепер, під під звуки держгімну, в фанатизмі розкаянь, в сивушному чаду вони защеневмерлили, забутіли, затупали, забичіли шиями і так збадьоріли, так підняли хвости, що дехто навіть насмілився звинувачувати тебе в душевному популізмі, в шахрайстві на виразках народу!— і щоб нога твоя тут не ступила більше!— о лукаві, не каїтесь, каїняки! довідавшись що ті, криваво заплакані, тільки вдають овечок, твої справжні, твої вибрані читачі прийшли на їхню чергову сходку і силою обурення скарфагенили дах, а щоб краще горіло линули кінського лою в полум’я, і, коли паркет, вишневіючи на протягах з розбитих вікон, взявся тривким, білавим жаром, твої читальники змусили їх босими ногами витанцьовувати з себе демонізм; смерділо смаленою котячою шерстю, запахом сатани; а ліхтарі тим часом вили воєм, з яким вітер заходиться в очницях черепів, лисячих, людських, кінських, недавно сповнених жадоби, іржань, мсти, а тепер здатних лише вити, вихриплюючи з себе жах побоїща і смердінь труп’ятини; другого дня ти зробив заяву для преси: про акт вандалізму— всім було зрозуміло, що вони самі підпалили, аби вгеростратися в історію— про посилення відповідальності за розпал ворожнечі; та було пізно: громадськість, на таку яскраву оказію вибігши з лісів і нічого путнього не розгрібши на згарищі,— кінські вудила, підкови, ордени з чінгісханським профілем, наколечники стріл, притуплені об іконостас піки, гарапники, ножі, все, що виказувало недавню ставку ординства,— громадськість поставила вимоги: ліхтарі виють так, що країна впадає в психопатію! вжити засобів! і далі радили: заплаканих криваво разом з рукописами й вербувальними картками відвантажити на переплав: скільки вакси дадуть їхні чорні від мороку душі! ти насилу впомірнив цей стихійний сплеск: соломоновим рішенням наказав каїнству пити білила, сподіваючись, що духовно очищені, вибілені, вони скоріше западуться на позатой світ, бо в прості пекла таких не приймають; там зо страху перед їх живоїдством обсуваються пеклопечери! так і мусять вони тинятись, по вечорах і досвітках, нахваляючись своїми геройствами, мовляв, самі вони, не згораючи в полум’ї, не потопаючи в сльозах, у крові й прокльониськах, одним своїм вікуванням тут образно пояснюють, що всі ті казани й гаки смішні для них своєю дитсадковістю; вони здатні вгризатись, доносити й чинити фізичний тиск на саму нечисту силу; а це ж яким переможцям, яким розгеройним героям по силах ще?!