Кілька років довкола снувалась тиша— недобра, липка, павутиниста— а потім десь там урвався терпець (бачити й слухати велосипедні вилазки в поля по правду) десь там плюгаві змовились: і поїхало і поперло; що вони тільки не погнали на тебе! що ти проти рівності й братства, проти свободи і содомії, проти володарства жінки в суспільстві! проти наших абортів, наших роздовбаних задниць, наших розпідарасених, альтернативних культур, наших мілєньких наркоманчиков, наших прілєсних лєсбісток, наших нєвінноулибчівих гоміків, наших прикольненьких шалунішок, наших заманливих егей-парадіков, таких наших милих протєстів проти насильства й жорстокості в світі: ми протєстуєм аморалізмом на ваш тупий традиціоналізм; ми протів ужасів дємагогії! ми, дзявкократики, хочем кушати і поротись! поротися й кушать— і нєт проблєм! немає трагедій! ми хочемо понаслаждаться; і тільки попробуйте нам заткнути рота! людство проти! людство втомилося шукати правду і воювати! людство з нами— а тутай якийсь вухналь, якийсь гнулий цвях із польської підкови, якийсь сільський лох, якийсь зачуханець у прогноєній кухвайці, якийсь просмердюжений силосом колгоспник, якийсь протруєний бурячихою і кінським потом споконвічний їздовий, пройдисвіт, шарить під інтєлєхтуала і пробує учить нас жити; мало того! просто задовбує свею простотою! ми тут німношко ковтнули, пооралились, солідарно попідаризувались, а це мурло під’їхало на велосипеді під вікно і кричить про якусь обікраність! про якесь просіяне з підвід зерно і пропарощений чорно нуклеїдний засів! от скатіна! от дебіляка тупорила! от хамидло! безкультурна лічность! стало і верещить, верещажить на всеньку пельку— і заважає нам інтілєхтуально бєсєдувать на цьому сімпозіумі; ми тут зібрались, щоб обсудити подальші інтехробаційні процеси, дальнєйшу свободізацію, дєвократізацію, гробалізацію, поснідали в ресторанчику, пообідали в ресторанчику, повечеряєм в ресторанчику і візьмемось за культурну програму; ось тільки пригубили винця з бокалів, аж стало, вхопилось за того велосипеда, як злидень за останню сорочку— і волає до неба; ми тут одразу і прийняли колективне рішення: замовчати, не звертати уваги, вдавати, що такого нема; немає і всьо тобі; він так скоріше надірве пупа! нехай верещить, нехай собі! він так скоріше порве жили на шиї, викричить легені з гноєм і кров’ю; а нам спішити нікуди: довечеряєм, сьорбнемо ще по бокальчику, засмакуєм скромним, тисячедоларовим, винця букетиком, і в очікуванні кавусі далі продовжимо, далі поведем іронічні і толєдрантні інтєліктуальні бєсіди; нехай покричить, охрипне, поумнішає трохи! люди добрі! та воно надривається з голодухи й заздрощів! воно до нас за стіл проситься! а куди такого підпустиш! ми, хоч і ділократи, і хоч зараз можемо з мужиком по проспєкту пройти під ручку, але всьому є міра! такого чухана запрошувати в культурне опшество! ну, ви знаєте, тоже зарапортувалися із свободами; нехай кричить! може хто з іноземних гостей не чув?— це такий національний звичай тут, такий спосіб випрошувати милостиню; ну, там одні народи грають на гітарах на площі, крутять шарманку, співають пискляво у гондолах, а ці тільки тоскним звірючим риком кричать ведмежо— і страшними лапами хочуть видерти якусь цукрину чи копійку; не зважайте, друзі, продовжимо нашу вечірку, а потім у нас ще серйозні і пресерйозні бісєди: як окультурити охлос?! як до нього донести цвілізацію і світло свободи? нехай покричить собі; нє-е!!! він задовбав таки! ну він дождеться! так! німєдлінно! перекрити кисень! припинити трансляцію! малчать! к стєнкі! руки за голову! задрав бугаїна! ніде його ні пічатать! не іздавать! не згадувать! не пускати на екрани, не допускати до мікрофонів, не брати інтерв’ю, викреслити з довідників, з підручників, замалювати в сільрадівській книзі дату його народження, закрити церкву, де його хрестили, устроїть йому тридцятьвєчну голодовку, нехай вівсом, вівсяними бубками нехай похарчується з-під продзагонівських коней! оголосити йому повальну відразу, як біснуватому й лепракові одночасно— і хто з нас оступиться від бойкоту, викидати з обойм і списків, з депутяжництв і грантососень, з урочистих прєзидій і штатних прохвостень, з совєцких квартір і дачних посьолків, і так само оголошувати біснуватолепруками! і тоді всякий затямить, що свобода і дємокракія це не просто трахання в задниці! ми можем так пролібердалити, так проінтєлєктуалити, так перемити кості, так проклеймити відсталістю й зачуханством, що грецьким платонікам на тому світі стане соромно за себе як обпісяним пацанятам! ми всякого, хто посміє пискнути, оголосимо дурником на цілий світ— таким смішним, нєкультурним, неотесаним, але, іноді, очінь небезпечним дурілкою; він звихнувся на загостреному потягові до правди— так він, напевне, компенсував брак статевих зносин; дурілка! прийшов би зразу, розказав нам— ми б його навчили; а тепір ми вимушені— а хто б на нашому місці допустив м’якотілість?— затягнути його в гамівну сорочку, забити кляпом пельку, в шияку кийком, у шияку його, щоб він не покусав нас, своїх лікарів, і для його ж блага виставити його на всіобще обозрєніє; як дуже показатєльну фігуру; дивіться люди! і знайте, до чого доводить потяг до правди вмєсто бісексуальних потягів! дивіться, як це непріятно, а там, на свободі, де-небудь, де кому зручніше: одна пріятность! хіба це не ясно! І так вони пританцьовували і казились безмежно,— звісно на американські грошики, бо який чорт ще влаштовує інтелектуальні підарасники на чолі з криптолесбіюгами?!— так вони зловтішалися, доки за тебе не вступились фантоми спалених напалмом у в’єтнамській бойні (вони линули їм межи очі палаючого фосфору: нехай повилазить вам, якщо не бачите або відвертаєтесь од правди; хай ваша вжаханість її узрить, щоб ви, хоч трохи, очистились перед сконом, вишмарчки, і вкрай не засмерджували тогосвіття ) та, головне, за тебе вступились штатівські негри, здоровенні, м’язисті, у заношених кепках чолов’яги: вони задерли футболки і показали спини— в білих мітках, білих пропазуреннях і білих покусах та погризах псів, якими цькували їх білі люди на батьківщині сучасної, найлібердальнішої дем-окрадії, тепер скрізь розвішеної, як соплі на заборі; вони показували нашим, підгодованим на бавовняні грошики, інтелектуалам правдиву ціну тих грошей, на які нині попиває, побазікує, пошпокується розкута публічка на всяких культурних симпозіумах, конференціях, плєнарних акціях, обсуждаловах, обговоривах прискорених обдемокрячень, ударних шокореформ тривалістю в декілька світових війнюг і ще стількох громадянських боєнь; на які такі грошики вони виставляють усміхнені білособачі зубки? на кого їх знов нацьковують? на того, хто стільки неміряних гонів і стільки століть, виростаючи з німоти земної, їхав з пучком очерету за спиною, схожим на дороговказну зірку? ось він під’їхав на велосипеді, просто став біля вікон і заглянув всередину— і сумний його вигляд так жахнув ваші брехні, що ви верескнули разом і верещали страшно, страшенно, верещали, переконуючи себе, що це він за вікнами щось кричить вам образливе і брутальне! це він кричить, це він, він!— і його треба скрутити, зв’язати, скувати по руках і ногах, вгамувати врешті; поки не наспіла "швидка", ви верещали і тикали на нього пальцями,— аж поки не переконали пів світу, що він замахується на основи основ дірократичного, як всі нулі усіх грошей, світу; світу!— уявіть собі тільки! а якщо він згукає послідовників?! якщо дорветься до газетних шпальт?! до трибун і круглостолів?! до телекамер і мікрофонів!! і пустить свій звіриній гвалт в ефіри?! що настане?! сплошна анархія і здичавіле правдошукання; а там можна дошукатися, хто кого образив ще до того, як нас кишнули з раю; і –тоді-ну-таке-почнеця-!!!-плакали-наші-пасідєлкі-!-злиплися-наші-дупи-?от-безсовісний-!-от-наглючий-провокаторюга!!! неграм, або, як вони запопадливо називали їх нині, афроамериканосам, ця їхня жебракувата тарабарщина була, як горох об стіну; вони осмикнули на спинах футболки, заправили їх у джинси, затягнули пояси і розповіли про той перший час, коли їх вивантажили з трюмів і погнали на плантації; вони втратили рідніх, втратили своїх найближчих і поночі, перед бараками, випрацьовані всмерть, вони втрачали і людську мову; вони не могли балакати, наловлені, де попало, різноплемінні люди,— хтось схлипував першим, хтось не стримувався й собі, і згодом ніхто з них не здужав витримати і всі вони заходились вити, завивати тоскним передсмертним воєм, сплетеними руками й тілами, навсидячки, погойдуючись у такт відчаю, незримого повіву, що нагинав до землі, а вони щоразу відгойдувались і вили трохи тихіше, але пронизливіш, із такою лютою тугою, що німіли й собаки на прив’язі, й наглядачі у вартівні, і тихнув пташиній спів над полем бавовнику, білим, аж цинковим, у мертвоті повномісячного світла; да-а, якби не в’єтнамці й негри, ці свободолюбці точно відправили б тебе на миловарню, як стару шкапину, що гупає й гупає, ходить і ходить, безхозна, під вікнами— і не визнає ніякого світопорядку! вони б тобі висвободили душу,— як багатьом вже випустили, і пишаються вельми,— але трохи їм перебили патетякання; трохи їх остудили правиттям негрів, прабатьків, прарабів процвітаючого, преуспішного континенту; ті вгноїли собою грунт процвітання, а тепер ваша черга,— гноїтись і вити, і ставати підніжжям для великої зверхності, для великоуспіху демолюбів; і коли наступлять на шию, ще й пробувати лизнути чобота; підрозгубились умнявкаючі свободолюбці, що тільки й вправляються в безкінечних злободах похоті, в обжераловах, в оббрехаловах, у лжемудрстві і лизаннях, і все за грошики,— аж язикуга їх часом зраджує, як мантачка, що проскакує повз щербату косу— тож так, ненадовго, відчепились од тебе; да-а, все таки незлопам’ятні, праслов’янські, проспоєні, прогульбанені, проблуднені, прозраджені, пробезчеснені, прозневірені, віками пропшикані душі; правда, ти так і не зміг пояснити їм: ти, якщо проти чогось, то проти того, щоб розділяти людей на білібердалів, демокряків, сучалістів та комуняк, як на породи собачі; під цими формами ти бачив приниження людини— до рівня похоті чи батрацтва— приниження вищої сутності, просвітленої зором Провидіння; всі ці форми, державні устрої, означення й назви, ешелони списаного паперу в обозах ідеологовійн, вся ця даремщина давно не означає нічого; ніякого духу; нічого конкретного; ніякої справжньості; ніякої суті; нічогісінького, крім того, що ми збилися з дороги, і забейхані, обреп’яшені назвами боїмось потикатись на очі світла, на очі призначеного, на суд і милосердя Всевидющого зору. Окрилені таким поворотом подій— в’єтнамо-негритянським демаршем— за тебе вступилися американські президенти, жертви фемандізму; тепер вони жили в оазі гицельства на окраїні міста і згадували тебе виключно як доброго самаритянина, що перший подав їм руку; перший дав приклад дієвого милосердя, виніс щось перекусити,— кусень копченого сала, вареної картоплі, свіжих огірочків з городу, хліба, насипав солі в сірникову коробку! і це після того, як ми, лінчовані, пішки пройшли пів світу і нам тільки плювали в спини; плювали ці озвірілі від демоклятії фемандістки з онаністами, вже не кажучи про сексменшини— насправді, давно сексбільшини, але вони приховували свою орієнтацію, аби підтримати статус гноблення— від тих, взагалі, потрібно було кілками відбиватись; на словах вони за свободу, а стріньсь на безлюдді— живцем роздерли б; тоді-то ми й почали прозрівати, й переконуватись день у день: не все так райдужно й димократизовано, не все так дивократично по наших колоніях, як доповідали оонівські держиморди; тут, на знаменах, і наш орел обскубаний, немов щойно витягнута з морозильника жирна курка; так населення тих країн боготворило ніжки буша— воно тільки плямкало й просило "дайте!" фактично, вкорінювало жебрократію; та що там казати! було нею,— владою жебраків від найменшого до найвищого, владоюхапуг, папуг, здирників і хапуженят менших! та в них руки змалку просто з кишень виростали, так вони перенавчились торгівлі, переспродуючи з роду в рід тих декілька підснарядних, з відкидними ручками і замками, добротно шпунтованих, дощаних ящиків гандонів, за які ми в них виміняли всю ядерну, тактичну і стратегічну, зброю, всі ливарні, трубарні, лихварні, невгасимі, роками палаючі, шахти-трупарні, всі родовища, половіючі чорним житом поля, вовчевиючі, вовчетужні овиди, попелищні вихори, здрагловілі од вікового трему, від розкопитнень лавинних орд, степи, яри, оповзні, почорноблені пущі, криваво потьмарені на диво частими сонцезатемненнями небеса, лиху безлюдь доріг і протяги на кордонах; і , звідколи ціннішого в зникраїні вже не траплялось нічого, то вони перепродували, перелатували, перемінювали на хліб, на обмотки й дрантя, тих кілька ящиків протиснідової гумдопомоги, підкинутих з благородною метою шокореформ, утвердження дивократії і збереження популяції, та вони, заторгувавшись так легко здобутим, відвикли від конкуренства, відійшли від виробництва, не змогли вийти на зовнішні ринки і тим підірвали впень економіку — а наші намісники вводили нас в оману! таким, простягнутим, був історичний розвиток у євгробах і євгрязіях, доки ми не прибились до кордонів вигнанства; вірите? нічим було закропити душу; нас впізнавали на вулицях і трусили, мов гаманці, приймаючи за якихось інвещурів, що приколумбились було раніш, глянули, наобіцяли і з’якорились, відчалили в сторону індій; а нам тримай відповідь! ніхто і чути не хотів, що ми голодні й виснажені; ось-ось попадаєм, вже другий тиждень їмо жолуддя, потовчене й спечене на хліб, їмо щавель, назбираний при дорозі, їмо печених слимаків і річкових беззубок, налапаних на обмілині, їмо всяку всячину, аби напхати рота, їмо й їсти хочемо, їмо вві сні, їмо подумки, їмо, заламуючи в молитвах руки, їмо своє невситиме бажання їсти, їмо найхрумкіші спомини про чіпси й припечену, золотистожирну на індичці шкірку, їмо назгадані сосиски, стейки, булки, кетчупи, їмо пресолодкі, преніжносмакотні, прешоколадні, кремові торти й тістечка, неосяжні як супермаркети, їмо скрізь і всюди, їмо себе поїдом, вперше так нутряно розуміючи, що ж таке голод— і як то велось народам, що доживались до нього— ми ледве тюпаєм із присохлими до спин животяками, а вони, ощасливлені нами державки, вискакують назустріч з прапорами і гаслами: дайош курятіну! дайош ножкі буша! отоді ми й задумались: на скільки ці раси одскочили од мавпи?! вони називають себе християнами і опаплюжують милосердя; вони перевчилися слова "дай!"— і всякий американець у них ототожнюється з грошовим знаком; вони ввели культ наших грошей і ворожили на них, немов на прадавніх, прациганських картах; викликали духів, кадили з них кісткам померлих, ставили, як потаємні в узголів’ях іконки, новобранцям на шиї чіпляли, мов ладанки, клали в горілку і закопували до старості, щоб, настоявшись, помагала від заздрот і немочі, зашивали в подушки, щоб закоханіш, свіжіше спалося, молились на збільшені ксерокопії в окладах з-під давніх образів, хотіли й загадували тільки грошей, і тим накликали на себе й своїх дітей ще злиденніше, ще пропащіше безмайбутнє; звиклі злидарювати, вони всі наші натяки на нужденність піднімали на глузи; обступали кругом, обдивлялися нас зусебіч, торкали нас вилами й древками списів під ребра, і гиржали задоволено, запанібратськи; діти й жінки їхні присідали од сміху, потім котрась із них впізнавала в нас сановну особу, розжалувану за позовом жіночої статі й вигнану з батьківщини на розтерзання променистих обставин— котрась узнавала і давай чехвостити як попало! і такі й ми й пересякі,— приставали до бідних дєвучок у своїх країнах— там вам і треба, сволоцюги! вон воняка ми із наших дівократєй! погляньте на них: викапані фашизоїди, фанатики, ізвіргі! приставали з приборами до бідних женщин! а сюди їх! дайте, дайте— ми їх докастріруєм, кнурів таких! от борови; там наказилися і сюди приперли! та в нас давно вже порядки то шо нада,— ми знаємо, шо паложено, а шо нєлібердально; ми вас відучимо від паскудних привичок: бачити в нас рабинь для сєксу; тепер, када ми стали на путь слободної лісбіяно-підарастії, ми не позволимо себе ганьбити так, принижувати і ввергать в дикунство; тут нє мєсто отбросам опшества; тут живуть порадошні люди— ви ж цього хотіли? ми фемандізувались, розкувались, скинули сімейні кандали, порвали брачні й внєбрачні пута, живьом, гульбаним, спідуєм собі, а тут нам підкинули цих провокаторів, цих блудюг, цих виродків, що зиркають статево голодними баньками і просять їсти; а погляньте на них— як вони з’їбались на нитку! ці ізвіргі, ці насильники, ці безсовісні, ці пребезстижі баболюби! та вони прочінгісханилися сюдою гірше орд монгольських, перезапліднили, перепсували етнос, підірвали чистоту генофонду, напились нашої кров’яки— і корчать святу невинність, от сморчки слизькі! да-а, паскудяги і є паскудами; правильно вас здоми виперли! правильно вигнали на розтерзання променистих обставин! там, то точно, дадуть вам раду вже; ми вас і залишимо цілими тільки для того, щоб там позбиткувались над вами вволю,— та туди й з пекла їдуть переймати ударний досвід!— отак ідіте, ідіт дорогою, потім степом, потім ярами, знов полем, потім городами і натрапите на пофарбовану в зелений колір веранду одного з посіпак; там його літня резиденція, подарована за геройства й доблесть хазарським каганом— там він обмислює долю просторів, полює й пише, пише; так от, вам ясно? дорогою, степом, ярами, знов полем, городами по межі— і будете в нього на прийомі: від нього залежить чи ще пожити вам, чи в страшних корчах згинути; ступайте; ми йшли і йшли, як порадили нам племена, і точно— бачимо: є межа! ось він, рубіж потерпання! тільки стали на м’яку, трависту доріжку, гойдливу і легку, немов летючий килим, нас обняла полегкість, піднесеність, ніби йдемо ми не на вірну плаху, не на четвертування, не на кару на сосновому кілкові, зазубленому всередину навподобі ялинки,— ідем не на смерть у корчах, а на вечерю до дитинства друга; і щоб ви думали?— так і сталось; він, цей уважний, добропривітний юнак, сидячи на веранді, на дивані, обкинутому величезною, ще, либонь, саблезубого лева, шкурою— поки прислуга на стіл накривала і цокала дорогими візантійськими тарелями— він нас розпитав про дорогу, про враження, про здоров’я і справи усіх американських класиків, починаючи від Марка Твена; виявляється, він з ними в прегарних стосунках: бував на полюванні, плавав на теплоході, ловив рибу з яхти; дехто приїздив до нього, до декого він довідувавсь на запрошення ліги безсмертних; словом: свій, живий, не затьмарений цвілізацією, чолов’яга; доступний своєму народові і пришельцям; любить і побалакати, й пригубити калганівки, і просто дружньо посидіти за чаєм з меліси й деревію; наш, простолюдний, ковбойський хлопець! простодушний, хоч і заглиблений, немало замислений над недолями світу, над зловолею не людства, воїн слова, поставлений захищати, навертати і громовержити; а коли почав цитувати напам’ять наших літераторів, то приємно послухати: ерудит! і до того ж сповідує декілька простих істин і моральних приписів, заповіданих тим нашим, як його, ну тим, що написав "Світло в серпні"; ми й грамоту в нього бачили, "пророк своєї вітчизни першого ступеню", надається з врученням залацканного знаку; а це вам не шутєйне діло; ми скільки світів зійшли— такого, признаємось, не бачили; та чи й бачила сама історія-матінка: щоб у своїй вітчизні тай визнали? з одного цього скажемо: це визначне духовне явище; і, виявляється, треба всього лиш навсього згадати декілька приписів, стільки повторюваних нашим класиком— а ми забули бідні; і тепер от караємось; а з другого боку це й добре: зустріли в літній ставці такого уважного чоловіка; він повернув нам віру в людство; він пригостив нас, дав відпочити в своїх апартаментах, перевдягнув, перевзув, своєму їздовому дав розпорядження на ранок ладнувати шестерик коней і одвезти гостей під столицю: там збудували недавно чудове пристанище; жизь прекрасна! нам постелили на веранді, на шкурі нібито саблезубого тигрюки; насправді ж, як часто коїться з нашим братом, презинтентами, ми помилялись, це була – й полоскочувала руку – шкура леопарда, описаного Хемінгуеєм у "Снігах Кіліманджаро", пригадуєте, "майже при самісінькій вершині західного шпилю лежить висохлий, змерзлений труп леопарда; що знадобилось леопардові на такій висоті? ніхто пояснити не може", так от, наш дбайливець нам привідкрив таємницю; виявляється, свого часу, на запрошення вождя масаїв, він консультував їхнє плем’я, чи справді західну верховину гори, звану ними Нгайє-Нгайя, слід дослівно вважати домом Бога? звісно, ні! розвіював він сумні пережитки – Бог обіймає всесвіти, створені Ним, як приймачі й перетворювачі Його всеживильної наденергії, Його Любові; Всевічний і Єдиносущий, як велика Людина, безмежно могутніший, неуявимо масштабніший всього, сформованого з Його почуттів і всевідань, з Його Божественної Любові й Мудрості, випромінюваних наповсюди; древні високий стан прийняття Його Любові, височінь умиротворення, піднесеність до безстрашності милосердя, до бажань діяти задля ближніх і Господа, древні цей могутньолагідний стан оживленої душі порівнювали з станом піднесення на узгір’ях, і тому, Бог у них жив на вершинах; так мовилось по співвідносності земних образів і небесних станів; насправді ж, Бог живе, як і жив, у натхненні, в любовесилі кожної зреченої для добродіяльності людини, що справами милосердя уподібнюється Йому; тому Господь, відкривши учням ознаки кінецьсвіття, кличе в днину відомщення в гори втікати, вгору!! так, в годину непевності, він яснив призабуте, масаї німо слухали, десь скрикувала гієна, палахкішав від прохолоди вогонь, відкидаючи в ранню ніч довгасті, видовжені від списів тіні; мешканець рівнинного бушу, леопард, здіймавсь того вечора гірськими протоптами, усе вище й вище, мов здоганяючи тиху теплінь і світло, яке ще промінилось, ще жило в снігах, ще дніло в горах; звір ішов, увігнувши голову, ішов непоспіхом, звичнорозсудливо, вибираючи найприступніші місцини і подовгу роздивляючись, притишуючи хід, не з обережності чи з небажань сполохати небезпеку, ковзнути в урвище, обламуючи кігті, чи проламатися з крижаним настом у льодяну тіснину, звір частенько пристоював, як кожен з тих, хто в незворотній дорозі прощається з навіки зжитим; звір ішов так, ніби напивавсь висоти повногруддям і, сповнений рішучої легкості, переносився через громаддя слизенних брил, через все ненадійне, хитке, заманливе й легко доступне; звір, самою вже вдихнутою надсилою, відторгав зухвальство і небезпеку, йшов, то, виважуючи підошвою передньої ноги уламистий камінь, то, в мить його зрушення різко кидаючись вперед і перестрибом долаючи непролазність, ішов, жоднораз не вслухаючись зверхньо, як тьма позаду гуготіла смертельним полум’ям, ішов, чим вищий над світом, тим менший, чим повносиліший, тим непомітніший собі, ішов так, ніби сам відгомін лавини, відголосок дії здіймався ввись і вищав там, по новому підкликав до себе, нагадуючи про всездоланність, ішов, не знаючи відступу, силою вдихнутого, майже, позбавлений себелюбові, йшов, нелякливий і незгероєний, йшов, як і належить іти на чистий поклик, і так, напоєний висотою, не раз забитий, скалічений, але позбавлений знесиль гіркопам’яті, бо там жила, там живильніла радість призначення, звір опинився на прискельному плато, звідки просторіла вся внизу долина; звір сам почувався горою тоді; піднесений до надрадості й витомленої безтривоги, давненно, задовго до підйому, призначених йому; вони ввіллялися в нього давно, але всерадісною безтривожністю забриніли в тілі лише в мить досягнутого, в промельк здійснення, мов омили безсмертям, і все лихе й жадобне щезнуло; звір зріднився з дією заради вищого, з рішучістю й лагідносилою піднесення в ньому; йому знадобилось видертись так височенно, бо внизу він розчув, як пострілює із рушничик, чергова, гієн нагліша, тічка вічнопронирливих американців, очолювана бородатим, "показушні герої, удавані горе-мисливці, яких штовхає на лови не здоровий голод, не потреба добути здобич, щоб поділитися з близькими, а пхає в спиняку ситезна одур, аби без малого ризику доказати переситілій решті свою найгеройськість, свою найкращість, бо змогли одірвати сідниці од круглих стільчин біля бару стойки, змогли в літаку пролетіти над океаном, машиною прибуксувати в савану, і машинально, як все у них, смикнути за курок рушницю; вони змогли це! вклякайте їм! а потім, напиті, нагуляні, дадуть своїм догоджальникам, своїм, найнятим із місцевих, служкам пива, по кілька ковтків із слиною, допити з пляшок; ті гольнуть і побіжать ловити родичів, аби всеньким скопом виманювати оденків і зелених, мов цвіллю побитих, грошей, що смерділи щурами, сирими коморами, поцвіленими від наддостатку; сірозелені, мов вкриті памороззю, спилюжені на стількох дорогах, грошики та присмажені, в пахучих консервах, недоїдки і гіркого хмелю недопивки підбивали їхніх вождів продаватися із племенами й саванами, з бусами й брязкільцятами, з хлипанням наостанку, з геройсько переказами, якими ж преславними їхні батьки були; а ще потім, оситілі, впиті і вжерті, узрівши, що їдла меншає, консерв малувато, дров настає нехватка, зженуть собі у прислугу цілі племена, цілі народища, і пошлють їх вбивати; пошлють виловлювати; пошлють вирізати; пошлють все живе й згораюче, все привільне, в клітях, вивозити на узбережжя"; звір лежав на обталому валуні, головою на витягнутих передніх лапах, лежав, ніби дотягуючись вперед, туди, де зрідка зметалось вгору вогнище і, пробиваючись над туманами, млявів димок та знагла дерлися в небо постріли; леопард лежав так і ніч, і день, знов опівніч, знову полудень, лежав відчужений і невразливий, лежав, пригрітий думою про врятунок, лежав, не радісний і не байдужий, лише приколисаний думкою, що їм його не дістати; тільки зрідка, коли вогонь внизу розгорався, шкура на ньому поїжачувалась і викручувало в суглобах лопатки; так млоїло знаття, що скрізь, де тільки він бачив їх, вони по всьому живому, преслізно рідному, залишали квітуючі попелища, цвіль якусь, гидь якусь, зажиріле лінивство, освиніле глитайство, важке здихайливо, гірке непотребство, зжаблене отупіння, ядучий розпач у безвиході довгого живоскону, неїстивну якусь падлятину, яку вони так піднесено, так захопливо поіменовували цвілізацією; людоїдів гірша цвілізована дикунота хоче звідати й взнати все, крім наймудрішої волі Творця, Єдиноживого Господа; хоче всього, крім визнання Його Закону; цвілізовані рабчуки в своїх марнопрацях так нічого не уникають, як дії згідно Його — і тільки Його — священних призначень; цвілізовані карли нічогісінького так не прагнуть, як тільки себе звеличнювати, зміцнювати грошвою, славою: з кривавих горлянок тих, що, нахлиставшись недопивків, порізаними язикугами, з гарячих консерв, нализались продимлених, млоснопахнючих недоїдків, дозапивають їх свею кров’ю і щасливенні донесхочу; цвілізованим ненаситцям нічого так не охота , як тільки себе визнавати батьками добра, щасть дарителями, отцями святості, владиками земного й вічного, життя й смертюги; тільки б нажаблюватись, надуватись, накрасивлюватись одне перед одним, булькаючи у накоштовніших лахах, у найблискучіших залізяках; тільки б пестити себе розвагами і прилюблених своїх увагою; тим то й не мають вони нічого дорожчого в серці, від хотінь наживатись, злягатись, знов наживатись — і проживати лукавством нажите, витріщаючись на краєвиди; де б не були вони, щоб не коїли, їх одне смокче: тільки б впиватися насолодами, всіма звеліваючи, всіх приневолюючи своїй пожираючій дрібноволі; на противагу Його найвеличнішій, найжертовнішій, благодатній волі; цвілізовані нещастя так опотворили, так звироднили себе, що їм невідчутні й незрозумілі радості, від черевних і скотських глибші; для них невловимі радощі чистої вселюбові, чистої добродії; для них неземні блага й істини — як аскаридам тепло і яскравінь сонця; і все їх розніжене, накрасивлене, ледачосите нинішнє — лиш мить приховування їх злодухом, що напозавтрім очікує їх у найгидезніших смердярнях пекла! звір лежав із прищуленою до ніг головою і так поволі холонув, вичахав зсередини, тьмянів очима, вмерзав у мерзлотенний камінь; слухняний тій волі, що привела його, винесла в стан недосяжної чисторадості, яскравішої від всього звіданого і всього намріяного напотім, слухняний поклику однораз, він вже не міг відступити; своїм відхідництвом всьому живому і чорно снуючим, сновигаючим у цвілій димурі внизу леопард підмовляв пильнувати, стерегтися зла в нехижій подобизні, остерігатись підступностей, принесених, як благодійства; звір захищав останнє —дорогу до вершини — одним своїм риком, голосом над безоднями, зупиняв мерзотину: пронирливу злоцікавість тих, кого жене, палить палом самозвеличнення, розвага й вигода; опісля них — тільки запах смаленого, живцем горілого, та гіркотінь згарищ, та розпачу попіл; звір зупиняв наповзаючий прагматизм і до всього вишнього скепсис, спиняв найгиблішу впевненість, зловіру тих, що бачать себе на небі, а всим єством у гнояці; тих, що заклято вірять у свою найкращість, найрозумнішість, найуспішність, не знаючи і півздогадом про гидковигляд зла в собі, в кортячках і хитрощах; тих, що палять себе земножадоби звичками, не приймаючи істиннішого, не відаючи про живильний вогонь – милосердя дух — неба сяйність всередині; тих, що вірять у свою небом обраність, не бажаючи і півмиттю знати, як небо в кожному — живодух його — твориться з найчистіших мрій і замислів, з прагнень відземніти, зла зрікатись, для інших дбати; вірні лиш власнорозуму й власнообранству вірять лиш в те, що потай улюблене їм, коять лиш те, що приємне, лестливе, вигідне їм, мріють лише про те, що додасть тілесам вдоволення і лінивствам комфортності; і, збезвільнені власнолюбством, збезглуздені мертвознайством, западають у гноєжадоби, нікчемства й збочива; в невіданні іншорадостей вважають свою мертвотінь, свій здір смердезний на роздутих кишах — найнедосяжнішими надуспіхами; свої тельбуги — їх надвершинами; свою розперту хіть і можливість легко, жадно її вдовольняти — найвищоблагами; ознаками царственності; і ще впертіше пруться в обраність: владарювати й карати ослуханців, неприслужних, не вмить послушних їх прихотям — нагліше цвілі, безсоромніше всих вонярень смрадила, пнуться запосісти собою небо: уповання кожнісінького на них; і мертве тягнеться до мертвот, смертне тяжіє до вбивчого, як оживаюче до живого; так леопард, клекочучи люттю, гнівом праведним на цвілокаліч внизу, приспиняв до сокровенного підступ; звір — слово правди, поклик спражньості: над порожнезними душами! над прірволюддям!! — обзивався доти, доки над урвищем не влігся морозний туман, мов сірчаної цвілі повінь; доки холонучий язик і паща не обкипіли інеєм, що обтиснув давким, сталешипастим намордником; звір потягнувсь, напружився, мотнув головою, мов прокидаючись, — і різко видихнув ніздрями; таким, самотньо пильнуючим, прозірно уважним, недосяжним і незнищенним, витягнутим привільно, як поплямований іржею крові меч, таким його і знайшли масаї, і, щоб не робити з нього опудала, зжалілися над ним: зняли й згорнули шкуру, й подарували наставникові, як знак великої міцноти, як доказ непереможності того, хто стійкий в малому обов’язку; так от звідки, пропахла снігами й роздоллями, розлаписта, розкинута, як обійми, шкура на дивані на веранді! лиховісний речдоказ! коли й дикий звірило ласти сплів! пав жертвою цвілої американізації, то що зітхати про кволі, збожеволені в похотях, обзаздротнені нами народики? горе зажадобленим! як прорік у подібному випадку дельфійський оракул: Спарта згине! коли в ній знову пробудиться надлюбов до багатства! горе нам! і поки ми спали в його домі, вперше з часів вигнання спали безтривожно й нишкло, поки ми набирались сил, пес його оберігав на порозі наш спокій; щоб і злі, демонічні сни до нас не влетіли; і далі наше життя почалося з чистої сторінки; а тепер ми чуємо,— з усіх мас-ко-медій— якісь посміховищні, підозрілі наганяї; ми підозрюєм, проти нього зварганили пропагадиську кампанію і хочуть виставити, як пугало, на пострах іншим; це наші недруги вже й сюди добрались; ми закликаєм— люди, будьте пильними!— ці фашизоїди під личинами слобод хочуть його виставити смішним і скаженим; мовляв, тому так кипить, так лютує на неправду він; ми знаємо цю людину, як достойника, що ввесь свій недремний час дбає та дбає, все пише та переписує, все мислить та розмислює, все теше вітрильника і рветься ввись! все вперто думає та ще гіркіш передумує, як і, чи вдасться, викувати з цього жирносморідного матеріалу мечі для захисту чеснот, заповіданих нам релігіями і окремими речниками? а ви заходились поливати його, паплюжити; — ех, вітчизна. Це було друге авторитетне втручання— не сказати, щоб сильно помогло, проте відстали до часу й дали серцю спокій.