Зір твій звовчів, збайдужів і часами, в провільглих ночах, збряклих чорною гнойовицею мотороші, ти впізнав свою крадіїну, як піднятий мрець, і заплющувавсь, втішений, перед світанком Пришестя; та ненадовго; сколихнуті співчуттям до твоїх околиць зліталися факси, в яких відгуком на твою стурбованість пропонувалося допомога: коли ваша зникне, наша з Азії готова на орендних умовах поставити випробуваний, витривалий, одноликий, одностайний, перевіяний посівний матеріал, тут за тиждень наплодиться більш, ніж ви розживаєтесь за півстоліття; біла раса своє оджила і вся з’абортована, поблідніла повторить долю нею ж викинутої на смітник невинної людської плоті; долю викиднів; безвинно вбитих; перекоцаних, переморених, погризених кабанізмом, покусаних сучалізмом, розмордованих до невпізнань їх подвійним сказом; долю лишніх чи просто сиріт, позначених одним закляттям: що вони народились у диколіття присмерті; долю нездатних до будь-якого відтворення; такі явища як кордони, візи, митниці, збройні сили стануть умовними і тільки притуплять пильність, і вимотають останні калікозусилля; ми ж проникнемо в пачках з-під чаю, в коробках з-під електроніки, в пляшках з настоянкою женьшеню, в сувоях шовків, на вигаптуваних золотом драконах, по шпалах через транссибірку, з картонними ліхтариками, з ранішнім, жовтим від квіткового пилку дощем, немов вологою, випаруваною з священних вод Гангу, з великим жовтавим сонцем, що впівока, вдосвіта, ледь розплющивши обрій, провіщає вітряні дні, коли зерно перевіється в чорноземну пустелю: ми посіємось як пропарощений живий пісок, ми прибудем, як воїни на імператорський поклик; незборимі, невпинні, стрімкі, як шабельний свист над рівнинами, як хмара стріл, що потьмарує собою світило лише затим, щоб, взабобоннівши, ворог падав ницьма, а його коні хрипли, фиргалися й рвали повіддя, вжахавшись затемнення; ми прийдемо і витремо об кордони ступні, як гаряча праска іржу об холодець, спини простертого звиродніння, ледь тремтливого, небіжчицький одяг; ми прийдемо зціляти й торкнемо білі, мов жирного, зніженого безвільно під м’якими, дитячими пальцями наших масажисток; зготовлений до звичних воєн, під’європеєний світ відмовиться вірити в остаточне, що найпроникніша, найекспансівніша сила за тим, хто прагне народжувати; а, коли зживуть себе чреволюції, нещадні жрійни, розподіл жринків— звичні засоби омолоджень для зветхлого фінансизму— наукова цвілізаційність, втративши лихварство, свою головну підойму, ночами, полуднями, напівпритомно, скрізь, усим незлоскотаним тілом мріятиме про нас, як стара діва про заміжжя. Вприкінець димовіку кожен рік ставав високосним, примножуючи дні і втрати; щоопівнічна преса шаленіла: "країна впала в неоколоніальний ступор!", "спиляно останню гілку влади!", "народ подає у відставку!", суспільство розділилося на виробників сировини і торговців завезеним крамом, великі податки збільшили тіньовий капітал і також спливли на Захід, і через тамтешні банки працюють на їх гребономіку, забезпечену сировиною,— резюмували передовиці, розгорнуті на ширину здивування й розведених рук, якими пробують перейняти злодія,— а ти безсилий і лютий ціпивсь до стін: нічого собі! де ж були очі їхніх фінансових кодел, їхніх радників, що приамериканилися сюди і так винюхали кожну шпарку, що країна розсохла і протікала зусебіч, і останні заводи в режимі воєнних часів переходили на випуск паклі— а скільки по міжнародних клубах тобі викручували руки за малі податки! скільки радили! і от тепер, відриваючись від епічного, від схрещень літописів з некрологами, від любих серцю чаклувань над головними природніми стихіями, ти вибивався з сил, тільки щоб не допустити потопання країни напередодні потопу— такого б нам не пробачила історія! ти посилив боротьбу з несунами, що налякані протіканням, натрамбовували паклю в ротяки, а пройдисвітні радники, галасливою тічкою вештаючи від ресторанів до барів, поблискували окуляриками, припадали до стін, немов принаркочена собарнота, сподіваючись винюхати ще б якусь шпарку, і аж присідали від захвату, десь примітивши такого з напханим ротом, і вчиняли вселенський галас— тут порушується свобода слова! ми їдем звідси! ми вимагаєм санкцій! і цим бевзям ти, на загальнолюдських імпрезах, замало не повірив, що твій народ так роз’ївсь на консервах, жувачках, шипучках і, зрештою, так здичавів і зледащів, що з гуманітарними візками завіявся в ліси і там саботує дармократію; ти мало не повірив тим повійним сльозам, що в жахові потопання, як недавно оптимістичну брехняву, винюнювала себе ця міжнародна лушпайка, курвидло, шалавінь, блядво, спірохетниця, втілена аморальність, ця свавільна дама, ця преса, розіграна з дорадних голосів, що звідали, черпонули життя в походеньках від ресторанів до барів з міньєтками, дещицю політичної культури передали тутешнім халамидникам, і от вони хором, трагічним видом, вдалими прикладами з історії наснажують до ридань цю вавілонську фемінницю, цю зчорнильнілу душу: "регіон хекологічно небезпечного виробництва", "торгівля дітьми", "джерело постачання викопної сировини", "грабринок, що звужується внаслідок купівельної неспромоги населення", "в разі приходу до влади диктаторів..." і далі ти вже не міг читати: брехня! є здорові сили в суспільстві! і, щоб раніше Ноєвого населення не пішло на дно, а дочекалось потопу, останньої сподіванки на очищення й дезактивацію вітчизни, ти діяв супроти радників їхніми ж способами: підмочував їм репутацію, де тільки міг, а по найпривабливіших місцинах— під плінтусами в моргах, у траншеях з радіоактивними відходами, в тріщинах і водостоках саркофагу над реактором, на покинутих ракетних базах, по вентиляційних шахтах громадських вбиралень— всюди там ти розіклав приманку для нишпорок, конфісковану на таможнях порнографію і наркоту, аби навернути увагу соціуму до статевої туги і консолідувати суспільство; ти видав указ за указом, щоб тих, ну як їх, прилаштували на посади євнухів, штатних плаксіїв, весільних генералів, а тих, криваво заплаканих, що вижили й після білила, негайно призначили міністрами, телемагнатами, банкіряками, депутяками, бізнесяками, спонсоряками, доброчинцями, видавцями: нехай повідають правду!підрозкаяні й підочищені, нехай гуртом, використовуючи свій попередній досвід, — обгризання з живої плоті жилистого, спрацьованого, простолюдного м’яса – нехай за законами військового часу викриють, піднімуть за зябри, допитають, притягнуть до відповідальності всякого, хто самотужки, в змові, за участю іноземних шмархівців допомагав потопити зникраїну; з нагоди призначень твій прес-секретар пояснив журналістам всі переваги такого дбання в сфері нацбезпеки; ти ж приховував підозри і тамував подих, як і раніше, коли збивши з ніг, об тебе витирало чоботи, обчищало підошви, зчісувало каблуки пів шостої частини світу; вже нікого ніщо не обходило, нікогісінького, крім тих, що приходили привидами з глибоких пущ і благали розказати про них: по півслові правди, по грамині крику; щонадранням, скільки б ти не наказував охороні пильнувати, скільки б не міняв броньовані двері на титанові, скільки б не перенавішував замки, вони підбирали ключ до серця твоєї оселі, де ти не спав, запитуючи— що ж нас чекає далі?— вони привиджувались гуртами, сім’ями, поодинці, в кузовах півторатонок, на підводах, на саморобних пахкунцях, на мотоциклах, забагнючених рудою, з міцно прикрученими, збитими з грубих дошок, щитами замість колясок; вони, за звичаєм злиднів, розувались ще перед порогом, довго м’ялися перед дверми, і, вибачаючись, і дякуючи нізащо, і знов вибачаючись проходили в сіни: підлітки, діти, тітки, дядьки, з опухлим зобом, з вузлакуватими, немов потрощеними десятки раз, пальцями, що завжди зростались неправильно, з гострим свистком у легенях, немов підточують на наждаку ножа, з благальною тугою в погляді— хто доконав нас?!— напиши про це; і, навіть, якщо б ти насміливсь сказати, з тебе зробили б пугало, посміховище, кероване стихійними почуттями; тобі б ніхто не повірив, бо в тих, що сміли вірити і довірились першими біді, давно одіпріли нігті в домовинах, а в цих, про кого запитується, всі подразники зникли як жадоба в переситі; собі на біду ти нажив дещо інший стосунок до досвіду: вся погибель, вся зненависть, вся погибельніша погибелі, знехтувана загальним невір’ям, безберега, безмежна німота, далина, оптично підсилена уявою, показувала тобі, що є там за болем невикричаного, неназваного ніким, що ж там насправді манячить попереду? але тобі не щастило переконувати в прикметах, головна з яких "тому, що розбуяло беззаконня, любов багатьох охолоне"*, в ознаках того, що проминули і війни, і голоди, і фальшиві пророки й чутки про них, небо й земля проминулись і вже не минуться слова Його про несподіваний прихід Господарів: ввечері чи опівночі, чи як півні співають, чи раннім ранком, коли, однак, ви спатимете; тобі не щастило, як у випадку з тим молодиком, що, виголосивши промову, став застільним героєм, улюбленцем інтерв’юристок і рекламним моделем чоловічих бікіні, так і в оказії з новопризначеними, тими, ну як їх, правонаступниками десятників шостого дня, і з їхніми керівними кровопивцями: кланова упередженість позбавила їх пасіонарності і самі вони стали пасіями газетного часу, заголовками гробновин, колонками кримінальних хронік; так їм обійшлось притюремненене гасло: повиздихайте ви сьогодні всі, аби нам завтра попасталакати про вітчизну! а поки ти гнувсь під обставинами, гибів у думах, кругом розвели демоклятію: кухарки з бедламентської їдальні взяли моду в одних прозорих халатах вискакувати на трибуну в сесійному залі і клясти розпродажну владу! на основі звітів бедламентських комісій доказувати навіть тобі невідоме: буцім народ просочується крізь кордони, нелегально емігрантить, експортує ядерне пальне, спихаючи новонароджених, напівуранових дітей, в якості збагаченого палива для гробреакторів— і приховують від податків немалий капіталець; вже, ні на кого не покладаючись, ти вирішив сам довідатись: куди цей народ щезає? допоміг випадок: тобі, як лідерові світової відсталості, шахраї капіталізму підсунули,— на останні копійки, назбирані тобою за кросворди,— якесь браковане, напівсмітєвозне авто, як ти гадав спочатку, а потім допетрав: вікна збільшували! либонь, від побаченого тутай і скло збанькатіло, вирячилось навподобі телескопічного— і, виявляється: чим далі в безвість, тим дужче всихали й меншали люди, їхня спільна громадська думка, їхні, образно кажучи, сподівання; і, щоб впізнати своїх підлеглих, своїх підлогероїв, своїх персонажів і постворогів, розсипаних і циботливих, мов витрушені з книги коми, ти мусив рукавом протирати скло і напружувати всю уяву— тоді ледь проступали обриси розділових знаків, ти брав папір, клав його до коліна на червону теку і загадував: з чого ж почати далі? чи не подати вже у відставку і знов простелитись крізь ніч, пролітописніти одним з непересічних димів вітчизни? розсікаючи по осьовій, авто розвихрювало телегазетну пітьмаву, ніч розгасала затрушеним сажею снігом і тільки чвакало під колесами; водій починав подрімувати, все нижче схилявся на кермо і ти обережно штурав його ліктем; з чого ж почати? волання лишались без відповідей, та зсірячена, ворухка, похаплива безлюдність зобов’язувала до дії.