Справді все знепотрібніло так навіки чи автор згущує фарби? ти також думав, що ні, а сталося набагато гірше; ти працював на ідейну справу, найнявшись за так, гірше негра, що отримував поденно пригірщ земляних горіхів; ти перебільшуєш, ми всі були ідеалістами, писали листівки, готувалися до барикад, протирали останні штани на опозиційних зборах, на трьох пили одну каву, підсовували шиї під кийки, вигнуті від удару, немов дуга одноконки, викохували свої терпіння, слухали мітингуючих, носили патріотичні значки, востаннє пили в хрещатицьких підвалах, куди згодом переберуться справжні, забичілі господарі, читали ще маркі від фарби газети, переказували новини, ждали десантників і саперних лопат, вмивали майдани піднесенням, ставили підписи на телеграмах, пускали по колу гранчака— і так починалась демокракія; ти два роки просидів при телефоні в редакції газети, де гонорар і зарплата дорівнювали національній зраді, жив за батьківські гроші, за видрукуваний тоді роман отримав з журналу щось близько двадцяти доларів; ти, відклавши трубку на стіл, зустрічав відвідувачів, відбирав у розкаяних лівих партквитки і нахромлював на багнет вартового при вході, благословляв правих на довічну правоту, витирав щасливі сльози бабусь, як потім виявлялося, підмосаджених і цереушних навподобі сирен, "наресьці-дерзява-отрималя-незялезьність", проводив їх до порога, видлубував сірником гарячий одісеєвський віск у вухах, носаком порватого туфля, вірного і усміхненого ще з юнацьких часів, розгрібав пляшки з-під шампанського, незвітрений дух урочистостей, постанов, перемог, петицій від нелегальних громадян і леґалізованих партій, що зверталися через газету напряму до президента, до влади, до зевсівських висот, не відаючи, що там давно розучились читати, заклопотані готовим до послуг об’ємом ешелонів і кораблів, а потім, коли вони відгуркотіли і відпливли, і зникла потреба в мимовільному посібництві, у відволіканні уваги, служба втомилася слухати нісенітниці з замікрофонених стін і, скориставшись послугами завербованої з дошкільного віку поетки, з ротом, немов пожежна кишка, мов загнані в брезентову нескінченність нулі, скориставшись однією з мільйонних дірок, притаманних рівнинами, як зламані колеса при дорогах вітчизни, згорнула в помийну яму паки нерозпроданих газет, поставила на редакції хреста, і ви ходили й дивилися, трагічно-щасливі, немов на власну братську могилу, один редактор, пізнавши вселюдські муки, пив і пив, щоб скоріше протверезіти від дорослих ігрищ, пив і при зустрічі чемно, збадьорено взятими під авторитет сто грамами, обіцяв знову зустрітися; ти стояв на розі вулиці, знов сам по собі, з усіх відвідин запам’ятавши одного провокаторного героя, що бритвенним босяцьким ножем обстригав на довгих, манірних, онанітичних пальцях нігті, на мізиному, на безіменному, на середньому, на вказівному, на великому, на мізирному, на якому дотоді знов наростало пів нігтя; ніщо вбувалося в свою звичну, зручну, підпарфумлену новими віяннями, нікчемність, щоб, приховавши ручки, облещувати й повчати з екранів; один поет, з притаманним цьому племені хитролюбством і підозрою, що всі пишуть заради слави й легшого випрошування у власної дружини, радив тобі писати, писати, писати романи, писати, щоб він прочитав їх колись! ти ж подумки простежував долю вивезеного зерна і землі, відпроданої за зрадницьке зимове срібло, і сумував од відсутньості характерів, подій, як може сумувати тільки літератор і мисливець після здармованого полювання; тобі радили писати про вгрітих непристойністю лобкових пожильців, переповзлих з приблуди на приблуду, щоб потім по твоїх сторінках вивчати лікарям згубні звичаї цих мандавошок, що залоскотали атлантиду; ти, якщо і писав— для посвячених, про все й нічого відразу, в щирості розмови з братом, небаченим сто літ, у поривчатій і сповільненій за довгі осінні вечори сповіді своєму собаці, що дививсь так уважно, коли не було з ким балакати; зненацька в ту пору тобі випало трохи купюр, достатніх, аби позичити одному під чесне слово; може й ти б щось привласнив, приватизував, щось вагоміше уявного світу і шибера навподобі іржавої гільйотини, витягнутого з пустки, покинутої на глум, вмурованого в свою грубу, щоб пересікати дим, прищемлювати хвіст всеспалень і затримувати час над хатою— може б щось перепало й тобі, але в містах за тобою плентали всі розвідки й манії переслідувань всіх передчасно звільнених із божевільні, всі надоларові очі, зім’яті в кишенях кожного хабарника й жебрака, і ти вибачливо, підсвідомо нітився перед ними, як бездарний актор на урочистій сцені; твій боржник, бородатий і життєрадісний, з повадками щойно згвалтованого кнура, з тельбом, де розпроцентніла позика, продавав вітчизну вагонами, верлібрився, загалом завідував культурою в одному з центрів безкультур’я, з лєнініанами на стінах і прохідними вбиральнями, обписаними чорногімняними пальцями під стелю, власногубно надував хмари святкових пузирів, бігав з підносом по коридорах, призначав зустрічі, з підсадною повією виманював гроші в заїзджих, отримував по мордязі, квасив, стругав байстрюків, брехав, держава ж вимагала достойних кадрів і він, за останні три роки не прочитавши і трьох газет, вбережений на слизькому тільки завдяки твоєму підтриму за барки, став політиком, державним радником, дипломатичним працівником, із простої кнурячості закабанів до наглості сікача попереду стада, тепер опікувався позиками з міжнародних фондів, підписував, зустрічав, радив згідно посади до самих верхів, очолював урядові делеґації на переговорах, суворів, мужнів, наглів, глибокодумнів чекально, ждав, що ти сам йому приведеш пристойного хабародавця, вони ж, облапошені давно, протікали крізь пальці, отримавши статус незримості в нуклеарних умовах; ти приходив, щоб випросити щось і довідатися до дитини— останній раз ти передав їй півлітрову баночку варених, чомусь малих цього літа, раків, і вона, вже майже доросла, подоросліла, поки ти лазив по світі, писав романи й просліпував дні, розламувала їх помалу, витягувала з шийок чорні нитки, складала м’ясо на окрему купку, розкушувала маленькі й великі клешні, дякувала й казала, що дуже смачно,— ти дзвонив з прохідної держустанови, мріяв про чимчутніше полювання, може вдасться привезти якого зайця, чекав годинами, дивився на обертальні двері, на розмерседесену біля під’їзду розкіш, на нових, щуромордих, щировідданих націнтересам, патриціїв, матрон, гетер, просвітлених любов’ю до вітчизни; кнурище ж волокло черево по килимових доріжках, колись комсомольні, тепер імзеесні, сопіло на сходах, вибігало, облизуючись на кривулястих ногах, і ти, який привіз його з базару смішною куцьою, плохеньким поросям, ще й хазяї впрошували, мовляв, це останнє, беріть задарма, а воно обгидилося і кувіщало відразу в мішку, тим потверджуючи, що з останнього в окоті не буде толку, ти, котрий вигодував його з соски, навчив пролазити в двері, переступати через поріг, слухатись батога, поважати хазяїна, ти стояв тепер і випрошував якусь абищицю жмаків, зачерпнутих цілою пригорщею з міністерського лантуха: проскочивши в двері боком, чмихало вареними буряками й дертю, а випущене на подвір’я, з позаторішньою кропивою на вухах, вгризалося тобі під ноги й жерло землю з екскаваторним апетитом; ще й плямкало круглим, як розетка, рилом; треба пождати, казало воно, і ти йшов собі, сподіваючись іншим разом всовістити кабанидла; твоя ж дитина дотоді вже з’їла ракові шийки, і що ти міг привезти знов, крім рукописів і безнадії? і покинутості напризволяще; пора звинуватити повінь, небачений досі льодохід, що обрізав береги, вимив насиджених, старих, клешнистих раків, а вторік, коли донька була в гостях, ми наловили раколовками, мабуть, з відро, тільки встигай міняти розламаних перловиць на наживку і піднімати за ліщинову палицю сітки на двох обручах; якщо витягувати снасть чимчутніше, то втримуються між вічок і найменші раки; тоді вдома вони повзали і шкреблися всю ніч у емальованій ванночці, заткнутій корком, а цього року, доївши клешні, впершись ліктями в стіл, вона відмовилась приїхати, провела за хвіртку, сказала, вибач, тату. Ти йшов від держустанови й пригадував, як збивалось корито: того вечора, в сльоті дармоліття, ти, редактор і ще один, третій, в капелюсі і чорному плащі, одвідували одного суворого опозиційного чоловіка в готелі; звичайно, там все прослуховувалось, на виході ждали, присікались,— буденна справа в провокаторському повітрі— третій потім сказав, що отримав кийком по капелюхові, вирвавсь і втік, зіллявся з ніччю кольору втраченої свідомості; редактора вирубили й покинули на пограбунок; ти пам’ятаєш запах "черемухи" прямо в лице, коли двоє тримали за руки, а потім найвідвертіше своє інтерв’ю в катівні, коли з гнилозубим сапом доблесно, звично переламували хребта: збивали на підлогу долілиць, капітан у кованих чоботиськах, гикнувши, цибав на спину, саме між лопаток, трохи гецався там, накидав на шию зашморга з товстого мотузка, і, впираючись коліном тобі в потилицю, душив, аби геть "вирубити" пасажира, а двоє п’яних сержантів товкли кирзаками в скроні, виламували руки назад і гумовим налигачем намертво зв’язували зап’ястя, зашморга загнуздували в рота, викручували і підтягували ноги до шиї, аж ти мало не всцикавсь, аж рипіли шийні хребці і роздерті щелепи, ще підтягували, примотузовували до задертих рук, самі себе хвалили за добру "ластівку", і, коли, крик проти власної волі розпанахував горло, приходив підполковник з очима скаженого кнура, той, чиї прадіди впритул прострілювали селянські лоби і засипали вапном трупи в кагатах, облесливо запитував, "ну, что ти, пісатєль, антірєснаво напісал?" вмиваючись потом, ти посунув мотузка на зуби і зміг обізватися, "романи про совдепію", "пєчатаїшся, нібось", "так, іноді по журналах", "і багато напісал?", "зо три на сьогодні", "мало! да і тєма німного устарєвшая, согласєн?", "що вдієш, кожному своє", "а дітіктіви сочіняєш, нам на діжурствє нєобходімая вєщ", "мене мало обходять сюжети", "да ти пасматрі на ніво! а о буднях міліції пішешь?", "я не досліджував цю стихію", "нічаво, паможем, с’єздіш на трідцать суток за брадяжнічєство і поднатарєєш там; піші на тєму законнасті, парядка, надо чєм-то васпітивать маладьож, вон у мєня внукі, пускай чітают, за что нада родіну люпіть", "мабуть, не втну", "нада на тібя в союз пісатєлєй пожаловаться", "ваше право", "тоже мнє естет, жізні нє знаїш, нада в гущу народа ітті", далі в тебе потуманіла свідомість; ніби проваливсь у кип’ячої гноємагми загуслість, у вогнедихну смердотенну, стома смертотами обгризаючу лице непродихність; ти щось плутаєш, спершу ти добу викачувався на нарах, просяклих загнанною озлобою і брудом попередніх постояльців, і обдумував, куди вони замислювали тебе спихнути на сей раз, не випускати ж побитого, з синім розтовченим носом, подертого обчасами кованих чобіт, це ти бачив, коли впросився до туалету, в дзеркальному морочному вікні, і потім лежав і видлубував уламком знайденого сірника запечену сургучеву кров із ніздрів; ти вже одсиджував п’ятнадцять діб за бездомів’я, точніше, за відсутність прописки в паспорті, на цей раз, якщо б звірили дані, спихнули б на місяць, але вже повинні б були звозити на суд і відтарабанити на вулицю Ремонтну, на окраїні міста, а так щось притихли, вигадують серйозніше, повісити чиюсь справу, просто кокнути і вивезти на бориспільську трасу, мовляв, збило проїздже авто; ще коли складали протокол, ти згаряча виказав, що думаєш про них і отепер сиди й здогадуйся, видлубуючи згустки з носа, яку версію вони розроблятимуть, втішаючи залякану громадськість, коли ти весь перетворишся на сургучевий пляцок; так у нічийній країняці безліч разів давали зрозуміти,— тут все нічийне!— щоб кожен чоловік, не з тих напівнячених, задертодзьобих, завербованих в альтруїстичні стукачі давним-давно, ще в піонертаборі, а просто громадянин нічийної вітчизни пам’ятав про своє найперше конституційне право: пропасти безвісті; пропасти як кровеслід звіра, що забивається в найглухіші нетрі, щоб тихцем, скорчено здохнути там; пропасти, як хрип простреленого наскрізь, у вічносутіні диколіття; протасти, заживо зжертий повзучою смертомагмою вікових звичаїв; пощезнути, як миттєвий смрад згорілого трупила у густосірчатому смрадилі виверження; ти пригадував того міцного, ковальської статури чоловіка, за відмову співпрацювати спихнутого в спецдурдом, після якого звичайні божевільні здадуться райським пляжем, у каземати Сичовки, туди, де ще на під’їзді, в столипінському вагоні, маньяцюри, некрофіли, гвалтівники, зарізяки, що їли теплу людську печінку, від одного слова "спец" враз ягнятіли і вкривались посинілою гусячою шкірою— ти пригадував його, дивом звільненого, з трьома інфарктами, з обережною, повільною ходою і тихим голосом, немов боявся розплескати і, тим лишній раз потурбувати людей, жах набаченого і відчутого власним мозком, коли йому тричі на добу ширяли якийсь препарат, назви якого дотоді не чули ні медсестра, ні приставлений лікар, а два святково поголені, в халатах, накинутих на мундири, представники, змінюючи один одного, три доби сиділи перед кованими дверима, щось запитували, щось записували, а то просто підходили до відчиненої кормушки, з розгорнутою текою в згині ліктя, і розглядали пацієнта, якому в мозкові боліло так, ніби від різкого удару коліном у пахвину, але не тільки витискувало очі з очниць, довбало скроні, заламувало підборіддя до плече і розривало рота невидимим вудилом, але й вило, ревло, захлиналося, шипіло, знову вило, як виє німий з одірваним язиком, позбавляло сну, підкидало з нарів так званим станом невсидючості, від якого б і ломовий кінь людським голосом кликав маму, топтався на чотирьох ногах і накладав під себе; голова ставала більшою всього тіла, пухирилася й бродила всередині закислим тістом, бовталася гнилим бовтуном так, ніби очі забігають за потилицю і ще дужче чманіють, виття не спинялося ні на мить, три доби, три зілляті в одну вішальницьку ядуху днини, він тільки лобом притулявся до стіни, чув комарине, далеке "ніззя" і далі тасувався в камері, завбачно звільненій на одного, не ходив на оправку, бо не мав потреби, буцім все в ньому закипіло і плавилося в мозку смердючим сірчаним полум’ям, німим гикаючим завиванням, сліпою звірячою тривогою, ніби тебе білують заживо і мають вкинути в казан з окропом, казилося в мозкових півкулях, перетворених на жабуриння, всіма неуявними під звичним аміназином, галоперидолом, мажептилом страхами й примарами, більшими від маленького остраху здохнути, скластися, страхами й примарами, піднятими препаратом з праглибин, пратовщ виісновування людського роду, з усіх генетично пригаданих конань, наруг і покинутостей від адамового віку, щось заламувало підборіддя до лівого плеча і тримало там спеченого рота, а одрубаний язик своїм прикоренем тягнувся до піднебіння і бив у голову кип’ячою смоляною кров’ю; то ж, коли ти запитав його, а ви кричали там? чоловік одказав "ні"— і тепер, лежачи на нарах в якійсь смішній "кепезушці", налапавши в кишені одноразове голільне лезо, яке носив за бомжівським звичаєм голитися у вбиральнях, ти побоювався, що можеш закричати, а навіщо? навіщо вони мають отримувати позачергове звання, дармові гроші, тренувальні зали, молодих повій, доставлених відпущеними на "побивку" кримінальниками? ти, немов уявив своє запльоване і знікчемнене майбутнє, комісії по правах репресованих, куди приходив і вистоював у черзі, як того ранку в кемеровському приймальному покої, куди тебе доставив єфрейтор, у поїзді він розказував провідникам, що везе чокнутого, героївся і просив налляти ще стопку, землячок, молодший за тебе, забув його прізвище, пам’ятаєш тільки Сашка, високого худорлявого росіянина з вороніжчини, потім посадженого до дисбату, бо в командира була своя рознарядка, двадцять на дурку, двадцять за ґрати і порядок в стройбаті, його розуміли, бо він ніяк не міг отримати майора і поступити в академію ґенштабу, так от Сашко, коли ти питався, чи їхати по направленню, чи втікати з частини, прийшли документи з рідного військомату, переказали писарі з канцелярії, потім, вже вдома, виявилось, що їх надіслав воєнком, мовляв, ти дуже грамотний, дуже небезпечний, настроєний проти коліхтівізму, а батько ж з відрядження привозив сіткою апельсини його хворій дружині, щоб послав хлопця служити десь недалечко, так от Сашко відповів, може і не в документах справа, а провзнали про твої вірші в листах, особіст щось занюхав, їдь, відпочинеш, там розвидніє, а тобі на третій день впаяли діаґноз; тобі пояснили бувальці, коли тебе перевели в палату для інсулінників і день при дні почали нарощувати дози, від яких свербіло в кістах, передубивчою тугою шкребло в животі, мов заживо виривало нутрощі, день при дні сліпучим жаріло вольфрамом у кожній звивині мозку – у всевідчаї пропаду не моглось і не хтілось нічого бачити; катування наростаючими дозами, нестерпніше від наростаючого електроструму, неуникне, безвихідне, цілодобове перетворювало в звіра, в тупоконаюче звіридло, скорчене клубком в одному жаданні – заціпеніти! затерпнути мільярдовідчайним болем кожної вимученої труйлом клітини, завмерти всим тілом, ніби розтрощеним на кістляве місиво під гусеницями танка і знову зліпленим уєдино; вже потім, перебачивши тисячі тисяч гниляків і легкобитів, які героїлись своїми тюрмочками, своїми бідочками, своїми жалільними й розжалоблювальними соплетрагедійками, ти зрозумів: хто не переживав тортурувань розплавлювання свідомості, той не взнав нічого, крім маминих пончиків; не затямив нічого і не сягне нічого, крім одурі самопотьмарень собою; сильніше діє тільки понадмісячний, зимовий голод— всим тілесним вистражданням і змалінням, до знерухомлення майже, всим чистосердим, живим каяттям і живою молитвою тоді дух підводиться на повен зріст, прозріває, безстрашніє, могутніє задля вічності за покликом Усемогутнього і Всевічного; але тоді ти ще пробував уникнути мільярдновольтного гарту – як кожен невідаючий призначення— ще намагавсь відлиняти, пославшись на серце, що нило передчуттям, зрідні ще живопульсуючому абортативному м’ясові; тебе зводили на кардіограму, в битих валянках і замаюсеному халаті з пропечаткою сьомого відділення на кишенях, сказали, всьо нормально, всьо хорошо, і підкинули інсулінових одиниць, і це означало гарантовану шизофренію в документах,— інакше навіщо ж псувати ліки? коли ти розламував голільне лезо, виймаючи саму мойку з двома дірочками, ти вже предбачав довге сидіння по коридорах, після яких тебе допитували, за що й про що? радили написати заяву, вони пошлють запит, той прийде через пів року, потім забували послати, ти приходив, нагадував, дзвонив, чекав, прийшла писулька, такий-то знаходився на стаціонарному обстеженні, тебе послали до прокурора, ти заручився клопотаннями на поважних бланках, служака феміди прочитав їх, продивився на світло писульку з двоголовим орлом, що продовбав тобі душу й печінку ще коли був серпом і молотом, служивий фемідер порозглядав і так і сяк вистраждане, виклянчене, як стількох жебрацтв, стількох принижень милостиня, дорогоцінне писалово, пороздивлявся його проникливо, професійно підозрюючи фальшивки, помовчав, потримав руку на телефоні, підняв трубку, з кимось оббалакав наступні вихідні, вибачився, знову перечитав кілька речень на п’ятдесят слів, куди втиснулось тринадцятилітнє безправ’я й забитість, вкупі з розділовими знаками по пів слова на рік, а так потрібно було мовчати і тамувати хрипи, і простягнув по столі папери до тебе: паскольку вас направлялі бєз рішєнія суда, на вас нє прєдусмотрєна реабілітація; а як же бути? пайдітє в ваєнкомат, пускай дєйствуют, вот же єсть заключеніє нізавісімих псіхіатров, трі подпісі очінь уважаїмих, ізвєсних людей, канєшно, ето звєрство діржать вас столько в подвєшеном состоянії без гражданскіх прав, а раньше ні на работу, ні на учьобу такіх нє бралі, сочуствую вам, канєшно звєрство...; і вже намацуючи вену на лівій руці і часто стискаючи кулака, щоб вона набубнявіла тугіше, ти, здогадуючись про всіх майбутніх кровопивць, тоді в низькій і вогкій камері міг уявити простір ходінь в нікуди: через пустир приходив кілька разів, щоб потрапити на прийом до воєнкома, зайти після матерів, батьків, призовників, що підкочували на нових "мерседесах" і "вольво", а по коридорах аж синів дух абсолютівки і недешевих закусок, зайти прохально, прибито, розгублено, скоріш півсвідомо, аніж зумисне, завчено вже, і потрапити на приємнопам’ятний рик біловолосого, худого полковника з якимось орлиним чи соколиним прізвищем, зайти, щоб отримати один його підпис на проханні направити на медкомісію, пояснювати, ждати чергового афіцера, дивитись на схилені дві голови, що проглядають найновіші устави,— знайшовся ж папір раніше, ніж на твої романи!— загортають книжки, кажуть, "уже і такіх снімают! паймітє, ви входітє, как к сібє дамой, ми ні протів, наабарот, заінтірісовани в нармальних рядавих, но здєсь сірьйозниє розгавори, уже пірірив, трі мінути втарова, а ви вламиваєтесь, пара і честь знать"; ти вистоював черги до терапевта, окуліста, зубника, заплющував око білим жезлом, показував кутні гнилі пеньки, а потім розказував свою оказію психіатрові, млявому, опецькуватому знужденному сидінням у кабінеті завбільшки з пенал, обіцяв прийти завтра, бо на обхідному листкові бракувало всіх лікарів, а треба, щоб все "по закону", інакше неможливе направлення, приходив, ждав на рваній тахті в коридорі, вичитуючи з папки на коліні перші розділи цього роману, краєм ока поглядав на поли мелькаючих халатів, чекав, коли покличуть, зав’язував течку, заходив, пояснював терапевтові, що означає "4б" 176 наказу МО СССР, бо зараз вже інший шифр, заходив до психіатра "так значіть рішилісь! ляжетє в стаціонар; це, знаєте, либонь, до півторох місяців, не більше, тоді приходьте, ми подивимось і на основі того документу приймем відповідне рішення, ні це вже не довго буде, і я особисто докладу зусиль, все, що буде залежати, особисто, розумієте мене, інакше ніззя, звичайно, незалежна експертиза, тут підписи моїх вчителів, авторитетні люди, але в нас таке положеніє, а коли ви прийдете, я поможу вам особисто", ти добирався до клініки, ждав, довідувався, приходив у відповідний день, читав статтю одного психіатричного академіка, що найбільший відсоток душевнохворих серед психіатрів і математиків, зненацька гасло світло, ти загортав газету, виходив на перекур, а коли повертався, якась бабуся в темряві підходила впритул і вишептом запитувала, що їй робити з квартирою, через травму приклеїли статтю, поставили на облік і тепер, якщо я приватизуюсь, можуть закрити і назначити опікунів, а потім забрати квартиру, вже скільки так пообдирали, тут половина безквартирних навічно лежить, а якщо не приватизуюсь, то не робитимуть ремонт, так і сказали в "жекові", вони всі схвачені і давно роблять рука об руку, ну, поясніть мені, порадьте! і ти, що роздавав поради сильним і поставив діагноз здебільший половині світу, знов подумки обпікався об своє давнішне знання, просте й очевидне, приречене на беззахист— стільки хворих потрібно тільки для того, щоб з’єднати безкарність в одне спіральне, жаріюче коло і спалити, немов збігле молоко, саму думку про можливість справедливого; ти не міг їй нічого путнього відповісти, крім того, що треба зніматися з обліку, вона і саме це знала,— але ж не знімають! треба знов характеристики з останньої роботи, довідки, довідки, довідки; ти заходив, бо наставала твоя черга, і бачив цей кінськоголовий, немов з пісні про віщого Олега, рідкісний, відверто садистичний тип, великі, сливові і все ж прищулені очі, тільки в одного прокурора в спідниці ти помітив щось подібне; але в лікарок інакше, більшість, звичайно, перейнята шкодуванням, це, мабуть і є той відсоток, що перейнявся переживанням хворих і наблизився до межі, за якою одержимість злодухами, але тепер тобі трапився протилежний тип, підозрілий, садюжний, непроникно лютий; колись ти хотів розгадати, проте, так нічого й не написав, справедливо подумавши, що не все так просто як клімакс,— ти знов пояснював, дістав обережні папірці, слухав, коротке "падаждітє", виходив, курив, лазив у морочному коридорі, мов лис по віднорках, тільки-но здихавшись собак і розгадуючи, що ж вигадає мисливець, якому нічого втратити, насторожить петлю, засуне глибше в нору і пригорне листям двопружинного капкана, просто заб’є отвір кілками і дасть посидіти, зголодніти, піддатись псам і вилетіти на близький постріл? ти ходив заблошивленим колом власних здогадок, на направлені було написане "стаціонар", але от і довідка з підписами їхніх шанованих колег, "психопатологічних симптомів, притаманних шизофренії не виявляє", ти обтирав глину на стінах, одноколірну з пополотнінням у крейдяній норі, коли мисливець бере лопату, розкопує вхід, щоб краще вскакувати собакам— і всередині більшає світла— а вони пили чай з бутербродами з червоною рибою, нашинкованою грубими шматками, з жовтожарим домашнім маслом і чорною ікоркою, з просмаженими рибними спинками в омлеті, щойно з ресторанної кухні, з товченою на сметані картоплею в прозорих пуделках, з ніжно пропареними маслятами в обзолоті цибулі й моркви, з обрум’яненими перепічками в ікрі червоній, з дрібними кусінчиками язика лося в часничному майонезі, з печеним червоним буряком у гірчичній олії, в лимонному сокові, з грудинкою качки в підливі й розсипчатій гречці, з жагучим зеленоцибульним салатом на жовтках яєшних, з шматочками зернового хліба з пророщеної пшениці, з грецьким горіхами з родзинками й курагою, з білохрумкими грінками в пахучому забрусному медові, ось пронесла на таці медсестра і в прохилі дверей спалахнув пар над склянками в підстаканниках; ти не міг їх запідозрити в привласненні передач, звичній справі в твоїй колишній печері, де все одно тобі нічого не перепадало, та й хто поїде за стільки відстаней, батькам і дружині писав, щоб вислали по пару карбованців на сигарети, траплялося, санітари передавали, бо ж і в них менше клянчитимеш, хоч посмалять спокійно; ти терся по коридорі,— звичайно в них непогана зарплата, власні клієнти, поїхані на західному психоаналізі, обтяжені секспроблемами, розбізнесовані, слабконервні, спраглі розвантажень і ти нікого не запідозриш, що приховують від розстрільної статті, від п’ятнадцяток, а потім звільняють через рік, а ще через пів року знімають з обліку, бувало колись, проте зараз строго, все на контролі, звичаї демохрякії, всьо на виду, однак, якщо дуже треба, ну там парінь хароший, талантліва дєвушка, вплутана в наводчиці, дєті з очінь уважаємой сєм’ї, піймані на восьмидесятому випадку розбою, тада нада подойті очінь внімательно, внікнуть, встрєтіться с радітілями, вислушать і патірпелую сторону, аб’ясніть, что в обшіствє растьот крімінальность, в етом гасударствє забилі про дітєй, і їхніє друзья, такіє улибчівиє, прівєтлівиє, мілиє могут пад’єхать на "джипє" к вашим пад’єздам і встрєтіть вас— та, зрештою, вони начаювались, нахряцались, надемохрячились, кажучи гоголівським стилем "закусілі", гукнули входіть і після однакових з попередніми пояснень, перепитувань, а когда? а за што? після згикувань і позіхань, прикритих долонею в потускло жирному золоті, сказали: знову треба надсилати запит, ждати, довго ждати подетальної виписки з історії хвороби, а потім прийти з мільйоном восімсот купонів до професора, он позолочена табличка на дверях навпроти, і знов обстежитись; і зітхнеш, сподіваючись до осені знайти потрібні гроші; а тоді, в камері, напоєній всенічним чеканням, ти втомився ждати і сподіваючись вивтікати звідти начуваним від кримінальників робом, стиснув голільне лезо, повільно ввігнав його у вену нижче ліктя і різнув набік, щоб потім загримати у двері,— викликайте швидку— а тебе знову стовкли на синьо, лютіше і ненависніше попереднього: бо це ж бєспрідєл, він міг тут загнутись, сука, а потім рискуй пагонами, хто правадів общук, питаю! хто! ах, ти ж падлючисько, падло, захтів на волю? куда дів лєзвіє, скот? чим тобі не сиділося? а тако в дихало, в дихало; здихай тута, будуть тобі врачі, дождеся зараз! а ну, дай я, дай я, отако його міси, отако, як болото, міси його, грязь вуличну! міси сучару! міси подонка! попугать нас рішило, гниль болотна! да ми таких бачили, знаїш де? дай я, дай з’охотуюся, хоч начищу ним чоботи, так дам врачів, шо печінку виригає! ух, скотяра, стікай тут юшкою, злизуй осьо, кому кажу; не хоче, дайте йому яку трапку; хай мордою своєю підтирає, отако, отако ним, за ноги по підлозі, пісака, блядь, напишеш, пожалуїся на нас, мало ми вам печіняки поодбивали, ой, мало, пасті вам нада рвать, розвалили таке государство, таку страну, і всцикаються кров’ю, а-а, приспічило, ріжтесь, спишемо; від великої втрати крові тіпає, в тілі шумує адреналін і нагадує ковток спирту, що тобі з наперсток малому плеснув його батько, в нутрощах обпекло й почало нудити, так, сидячи перед телевізором, ви зустрічали Новий рік, і однаково й камера наливалася синім світлом, а не гарячою рідиною, що нею просяк рукав, сорочка, штани, ганчірка, кинута при порозі біля відчинених дверей, бо такому заюшеному куди втікати, до того ж ворохобиться глупа ніч, годинник на вежі профспілкового будинку калатьнув третю, якщо й викликали бригаду, то наспіє над ранок, лікарі призвичаєні спати, там одним ненормальним менше, велике горе! проте, коли й під’їхали, і ти просив забрати, і вони наклали тугі бинти на руку, простягнули недопалка з кулака, проста миловидна жінка з розпущеним русим волоссям, двоє юнаків, ти впізнав свою смерть так близько, як завислий на одній руці на прірвою, що самою порожнечею стягує вниз, немов хазяйка замерзлу білизну з шворки, завчено, вправо, звично; всі троє лікарів промінили вбивче, притаманне смертокраїні безжалісне співчуття, залякане й пригорбатіле, й до того безсовісно щире, що ти й сам повіриш у їхнє безсилля допомогти ще до того, як вийдуть порадитися в діжурку; жінка стоятиме, прихилившись плечем до косяка дверей, мовчки слухаючи, мовчки відійшовши, вкрадці глянувши в слизьку, для неї позеленілу, як нутрощі в морзі, для тебе синю, сп’янілу пітьму відкритої камери, коли звідти, від діжурки, махнули супутники; вони пропали, не залишивши навіть лікарняного запаху, бо ніздрі й лице в тебе засвинцевіло від суцільного опуху, і ти спробував вибачити, та не встиг, бо вже за лязком вхідного, автоматичного, на самозащіпці замка, капітан, сержанти й старшини кинулися на тебе, щоб заламувати "ластівку", задирати загнуздану мотузкою голову назад, викручувати руки й ноги, завузливши їх нерозв’язним гумовим жгутом над вигнутою спиною, бити носаком чобота в задертий кадик і шкодувати тільки за тим, що розтратився нашатир, яким змочили б дно шапки і накрили вирячену, роздерту до вух мордяку; а потім прийшов усміхнений підполковник і на закінчення інтерв’ю милостиво сказав, і в тебе справді потепліло всередині, "напішєм, что бросал бутилкамі в швійцара, завтра пойдьош пад суд; старшина! витрі сапагі, будіш світєтільом, павізьош яво і абьясніш судьє єво рожу: білся об стєни, аказивал сапротівлєніє", ще не вірячи в порятунок і пробуючи згикнути ядуху, раптом прозриш наперед багатьох, кому заважатимеш своїм скорченим виглядом, приятелів, шанобливих за столом і гиготливих у спину, літровесників, бабуїністів, котрим замуляло в одному твоєму романі слово, ніколи не вживане тобою, одну імпортну, ділову, завжди при шьпряві, оточену увагою і залицяльниками, як сука в період тєчки, журналістку, що на декілька підпилих, дурних твоїх відвертостей випигне, під’єхидить "ви вші тут кумунішьти і не мошіте зярупити на дитину", раптово прозриш активісток з комсомольского плем’я, віднині американізаторів, ледачих народжувати емансипанок, прогуляних, зжовчених, похабних мразей, розчепірених і чорноротих, поборниць принижених дівочих прав, що чомусь завжди передували слов’янським різанинам, і незбожеволені в секссвободах, нікому нічим не винні, милосердні, спрацьовані сестри, матері мусіли жерти своїх дітей, не відаючи, кому дякувати; раптом уявиш чималу більшість, котрій замуляє твоя присутність тутай, на зблювотненій, в корчах блуду й наруг, землі, котрій усі ми разом, як і тисячі інших, немилих собі осіб, потрібні немов мандавошки в покинутому притоні— тоді ж, коли залишили зв’язаного відлежати двадцять хвилин, ти збився на дев’ятнадцятій секунді і закричав, завив, випліснув з ядухою з себе те, що посоромившись, перетерпівши, маючи більшу природню мужність і силу, змовчали нескінченні юрби тортурованих всіма способами і скручених у непритомний обід, схожий на волання, підняте до небес і сліпінь простреленого черепа, враз закинутого лицем до стелі; закричав медвежо, безслівно, дико про все, стільки змовчуване перед пелькою навстіжних обставин, безоких поводирів, окапелюшнених провокаторюг, рилатих катюг, садюг, бандюг, скотюг, штатних покидьків, державних приматів, розвдоволілих політссавців, що не чули тут ні живих, ні мертвих і не розуміли нічого, крім другого серця,— власних гінеталій; ти кричав, дякую, дякую, дякую, і вмивав замурзаних, нечупарних звільненою, вприкінець посвітлілою кров’ю, втирав назбираним по соломині ув’язаним у пучки досвідом, щоб вилюдніли нарешті, перед загальним сконом, але й навіть, якби ти закричав і написав так, що в мертвих встало б і посивіло волосся в домовинах, тутай все залишиться граминою неспотрібленої правди, непрочитаної німоти, і тиша загнітить, обів’є тебе, зачиненого знадвору, так легко й моторошно, мов полум’я вкриту снопами хату.