Щоб світився вогник

Сторінка 7 з 17

Гончар Олесь

На пляжі тим часом, видно, йшла мова про них. Краєм вуха Марія вловила сказане кимось із жінок: "Гляньте, яке славне дівча! Вовикові нашому всюди щастить!.." Приємно було це почути Марії, і люди на пляжі були вже їй приємними, бо всі вони, певне, також любили Вовика... Одні, ставши кружма, перекидаються м'ячем, інші накручують на килимку патефон, а сам директор товариш Гопкало, в підтяжках, в накинутій на лисину жіночій панамі, сидить над кошиком, потрошить рибу для юшки. Директорша гукає йому, щоб він накинув щось на плечі, бо спечеться зовсім, а він і в ус не дме, хоч незвичні до сонця плечі його вже стали рожевими, як у немовляти.

Помітивши на собі Маріїн погляд, товариш Гопкало привітно помахав їй ножем, затиснутим у руці:

— Як там старий твій? Великі громи на мене креше?

— Та було...

— Мабуть, і з трибуни грозився ославити?

— А хіба й не слід?

— Звісно, самі винні... Розперезались, зайшли не в свої води, то й витурив...

— Вовику,— пролунало з гурту жінок,— чи довго ти там триматимеш свою полонянку? Веди вже її сюди!

Вовик якось мляво запропонував дівчині:

— Підем до наших?

— А тобі дуже хочеться?

— Не дуже.

— Ну, то ходім краще — проведеш мене трохи... Вони рушили стежкою в напрямі до рибальського

селища.

— На юшку ми вернемось! — гукнув на ходу Вовик до своїх.— Без нас не починайте!

— Та ти на готове любиш,— прогув услід йому батько.— Гляди отам стріляти не здумай.

— Єсть, товаришу контр-адмірал! — бадьоро відгукнувся Вовик і засміявшись, підхопив, дівчину під руку.

Пляжани скоро зникли за пагорком, і Марія зосталася з Вовиком віч-на-віч.

— Куди ми йдемо? — здивовано запитала вона раптом, коли висока трава вже зашуміла під ногами, сягаючи їй до колін. Лише тепер Марія помітила, що вони, звернувши зі стежки, йдуть кудись у відкритий степ, в глибину острова.— Куди це ти мене ведеш, капітане?

— А ти боїшся?

— Ні, не боюсь... Веди, куди хоч!

— Оце я люблю,— засміявся хлопець і вів її далі.

— А нащо ти й справді рушницю взяв? — запитала згодом Марія.

— Як нащо? — здивовано звів тонкі свої бровенята Вовик.— Може ж, яку-небудь жар-птицю там для тебе підстрелю! Хочеш, щоб я тобі жар-птицю до ніг поклав?

— Хіба на жар-птиць сезон уже почався?

— На жар-птиць, Марійко, сезонів не буває: коли летять — хапай!..

VI

Сухим духмяним повітрям пашів на них степ. Відцвітались трави, красувались востаннє, перед тим як вступити в пору красного літа й разом пожух-нути на сонці. Зрушений вітром ковил сріблясто хвилювався довкола, задумливо, стиха бринів, так, як бринів він, мабуть, і в сиву давнину при яких-небудь скіфах.

Там, де вони йшли, сполохане птаство здіймалося з трав, з пронизливим криком ширяло в повітрі. Все тут змішалося: морські й степові чайки, кулики і жайворонки, баклани й лелеки. Все клекотіло, все виявляло неспокій.

— Ага, зачули вже, що браконьєр іде! — весело жартував Вовик.

Кілька разів він поривався стріляти, але Марія щораз хапала його за руку, стримувала:

— Прошу тебе, не треба... То вони за свої гнізда тривожаться!..

В степу майже не було людей. Мріли десь аж на обрії дві дівочі постаті, і Марія, вдовольняючи Вовико-ву цікавість, пояснила, що то, мабуть, знову приїхали студентки практикуватись у степу з ботаніки.

Де-не-де бовваніли колгоспні пасічники, самотньо вештаючись серед своїх фарбованих вуликів, що ледь видиілися дашками з трави... Минаючи одне з таких бджолиних поселень, Вовик голосно звернувся до пасічника, поцікавився, чи багатий взяток. Пасічник обернувся до нього в своїй паранджі, кумедний, страшний.

— Проходь, проходь отам,— подав він Вовикові голос.— Мої бджоли духу твого не виносять...

— От дракон! — засміявся до Марії Вовик.— А ще ж і знайомий: на моєму катері сюди переправлявся...

Незабаром попереду стіною стали очерети. Здалеку вони ледь темніли, розкидані окремими вкраплинами по степу, а зблизька були як ліс. Високі — вершник заховається, густі — миша не пролізе. Щороку косили їх жителі острова на паливо, але ніколи не могли докоситись і до половини.

— Добре дідьку в дудку грати, сидя в очереті,— сміючись, пригадала Марія любиме батькове прислів'я.— Одну зломить, другу виріже!..

— Це ж там повно оленів,— промовив Вовик, сторожко прислухаючись, до гущавіні.— А хіба ж туди продерешся!

— Буває, вони і в * степ вискакують, але рідко,— пояснила Марія і теж стала вслухатися в чарівний таємничий шелест очеретів.— Кажуть, що звідси після акліматизації наші олені по всій Україні підуть...

— Уже й по всій!

— Ну, то хоч по Півдню...

— Глянь! — раптом несамовито вигукнув Вовик хапаючись за рушницю.

— Не бий! — заступила йому дорогу Марія.

Щось пишне, яскраве, схоже справді на казкову жар-птицю, майнуло попід очеретом і зникло в траві. Вовик, приготувавшись до пострілу з коліна, ждав, блідий, напружений, поки воно з'явиться знову.

— Ти куди ото цілишся? — несподівано почулося десь зовсім поруч.— Варвар, дикун ти, забери рушницю!

Затріщав очерет, і з гущавіні на простір вихопився, обливаючись потом, худющий довготелесий юнак з рудим, як вогонь, їжачком на голові. Марія одразу впізнала його: це був новий, недавно присланий сюди зоолог, молодший науковий працівник заповідника. На ходу надіваючи окуляри, зблискуючи затиснутим у руці блокнотом, він наближався до Вовика з такою лютою рішучістю, ніби збирався провалити йому череп отим своїм блокнотом:

— Прибери рушницю, кажу! А то я... я... з землею тебе тут змішаю!

Вовик став, трохи розгублений, але не зляканий. Вішаючи рушницю на плече, відповів з гідністю:

— Комишевого луня кожному дозволено бити. Хижак!..

— Сам ти хижак, даром що бакенбардики ото відпустив. Тобі комишевого луня дозволили, а ти по кому стріляєш? Фазана від луня не відрізниш?

— А-а, то ж фазан! — в подиві вигукнула Марія. Зоолог, мовби тільки тепер помітивши дівчину, що

стояла під очеретом, круто обернувся до неї.

— Три дні як завезли, а тут уже й шуліки в'ються!

— Я не знав, що то фазан,— примирливо сказав Вовик.

Зоолог не прийняв примирення.

— Говорити з вами не хочу. При дівчині отут висловлюю вам своє презирство. Забирайтесь звідси геть!

Сказав і, поправивши окуляри, задумливо поглядаючи раз у раз на очерети, почав щось записувати собі в блокнот.