За якусь годину Марія була вже в порту. З радісним трепетом серця ступила на берег: здавалося, що от-от, З першого ж кроку, звідкись окликне її Вовик, хоча вона добре знала, що Вовик зараз у рейсі — вранці "Боцман Лелека" пройшов мимо маяка курсом на південь. Повернутись він має десь аж надвечір, а до того Марії може лише вчуватися Вовиків голос із-за кожного рогу, із-за кожної фіранки відчинених на вулицю вікон.
Гуркотіли по бруку підводи, стукіт стояв у майстернях, розпеченим каменем пашіла на дівчину вузенька покручена вуличка, якою вона повільно підіймалась нагору, до центру. Після просторої тиші Чаїного містечко оглушувало Марію своїм гуркотом, палило куряв-ною задухою, але сьогодні навіть це було їй приємним.
Все тут таке близьке і рідне... В роки революції батько був серед перших, хто встановлював тут Радянську владу, а набагато пізніше і сама вона, Марія, носила з шкільними подругами воду під оці жилаві, просолені морськими вітрами акації... А отам, біля районного Будинку культури, вона вперше побачила найпри-мітнішого з усіх, тоді ще не знайомого їй Вовика-капі-тана... Де він зараз? Чи встигне до вечора повернутись?
Ніякої твердої домовленості про зустріч у них не було, проте Марію це непокоїло найменше: вона знає, де їй шукати свого капітана. Якщо не в порту, то: в парку, на танцях, де він неминуче буває вечорами...
Хоча до вечора було ще далеко, все ж Марія, щоб розв'язати собі руки, вирішила зайнятися справами негайно. Обійшла магазини, купила все необхідне, потім побувала в Товаристві Червоного Хреста — здала внески, зібрані з маячан. Решту дня — найпекучішу спеку — перебула в гостинній хаті своїх родйчів-рибалок, у яких збиралася й ночувати.
Розмовляючи з тіткою, Марія раз у раз нетрепляче позиркувала у вікно, а коли десь після шостої з'явився на обрії знайомий силует '"Боцмана Лелеки", схопилась, просяяна і, підбігши до дзеркала, стала нашвидку чепуритись.
Вовика зустріла біля портового пивного ларка. Оточений приятелями, стояв веселий, з кухлем пінявого пива в руці.
— Привіт, Марійко! — сказав, загледівши дівчину, ніби не дуже й вражений її появою тут, ніби інакше не могло й бути.— Хочеш пивка?
На пиво Марія не спокусилась, відмахнулась від нього і, відкликавши Вовика вбік, тільки й устигла з ним домовитись, що за годину зустрінуться в парку.
Була вона трохи ображена, що Вовик зустрів її без ентузіазму, але тут же сама стала й виправдувати його. Не міг же він на людях хапати її в обійми! Може, це якраз і добре, що він уміє так володіти собою... ї що пиво смокче з приятелями — теж не якийсь там гріх: в порту звичні до цього...
В парк Марія прийшла раніше за свого моряка. Тут уже було багато молоді. Принаряджені після роботи дівчата, матроси, молоді рибалки — всі вони почували себе тут господарями становища. Сміх, жарти, знайомства... Одні товпляться до каси кінотеатру, інші цілими косяками ходять по хрускітливих, мовби оновлених алеях, недавно посиланих свіжим світло-рожевим черепашником. На лавах попід низькорослими сріблястими маслинами сидять заміжні жінки з своїми чоловіками, ждуть, певно, початку першого сеансу в кіно, сьогодні йде "Ніч у Венеції".
Серед публіки то тут, то там попадались знайомі Марії хлопці й дівчата, з якими вона вчилася в одній школі або так десь зустрічалася. Вони на ходу віталися до Марії і, бачачи, що вона когось жде, делікатно проходили далі, однак по їхніх блискучих збуджених поглядах дівчина вгадувала, що вони й самі вже закохані або готові закохатися!
Крутячись поблизу вхідної арки, щоб не пропустити Вовика, Марія несподівано зіткнулась зі своєю колишньою вчителькою — викладачкою мови й літератури. Висока, уже зовсім сива, як і завжди, спираючись на ціпочок,, Ганна Панасівна, злегка накульгуючи, ішла по алеї з якимсь гордовитим суворим виглядом, прямувала до виходу.
— Ганно Панасівно! —радісно кликнула її Марія.— Ви мене вже не хочете впізнавати? Здрастуйте...
— О, Лелека?! — зупинилася вчителька.— Здрастуй... Ти звідки тут?
— У справах була та й сюди завернула... А ви що, вже додому?
— Додому... у мене режим...
Вони стали осторонь біля куща тамариску, обидві раді цій зустрічі.
У школі дівчата були закохані в Ганну Панасівну. Здавалось би, як і всі старі діви, мусила б вона бути злющою, дехто із сторонніх нерідко й справді вважав її такою, приймаючи в ній зовнішню сухість за вияв душевної черствості. І, може, лише вихованці Ганни Панасівни доконечно знали, скільки таїться за цією суворою зовнішньою гордовитістю справжньої доброти, яке глибоке зацікавлення подальшою долею кожного невгасимо живе в цій людині. Марія не мала сумніву, що Ганна Панасівна й зараз оце придибала в парк для того, щоб, відпочиваючи душею, з почуттям заслужених гордощів полюбуватись оцими юнаками та дівчатами, які ще вчора сиділи в неї за партами, а сьогодні відважно ходять на морські промисли, працюють на рибзаводі та в установах.
— Отже, ти тепер світилкою на маяку,— усміхаючись сказала Ганна Панасівна, і Марії сподобалось, що вона назвала її "світилкою".— Романтична й справді благородна професія...
. — На долю не скаржусь, Ганно Панасівно.
— Але стривай! — вчителька, мружачись, пильно заглянула дівчині ,в, вічі, мовби намагаючись проникнути їй поглядом в душу.— Ти якась неспокійна, Маріє, чимось збентежена... Скажи: на перше побачення вийшла? .
Перед нею не можна було не відкритись.
— Майже на перше...
— Хто він? Я його знаю?
— Ні, він не з нашої школи...
— Що ж, раніш чи пізніш, це мусило б статись,— промовила в задумі Ганна Панасівна.— Одначе ти ж пам'ятаєш? "Умри, але не давай поцілунку без любові!.."
— О, Ганно Панасівно,— засміялась дівчина.— Хіба ж це можливо — без любові!..
Вовик, зупинившись неподалік, вже подавав Марії знаки і навіть присвиснув.
— Пробачте, Ганно Панасівно...
— Іди вже, йди,— сказала вчителька, скоса глянувши на юнака, до якого метнулась Марія з пружною дівочою легкістю. Виходячи з парку, Ганна Панасівна пристукувала ціпочком якось сердито, наче Маріїн обранець одразу зіпсував їй настрій отим присвистом та отією модною своєю бобочкою в блискучих молніях на всі груди.