Іде час. Приходить раз батько з базару, всміхається.
— Ну, а що, як? — до мене. — Хоч книжки?
Дивлюсь я на його, нічого.
Пройшовся він по хаті, сів на полу, посидів, далі:
— Хе-хе!.. — витягає з-за пазухи. — На, йди. Та що? Аж не вірю собі. Дивлюсь: палітурочки зелені, по краях мережечки. Боже! Ухопив я її... не знаю, як повернуть, де діть. Пахаю, до пики тулю. Увіходить ось мати з салатою з грядок.
— А дивись... такої йому? — батько до неї. Де взялися ще Андрійко, Ганнуся, — дивимось всі, стоїмо серед хати.
Сидить на полу батько:
— Хе-хе! — усміхається. — Гарна? Отож знай, — до мене-— на зиму в школу.
Боже! У школу! Забилось серце, забилось мені. Давно вже: дивлюсь у вікно, — ідуть школярі. Книжки під руками у їх, дощечки. "Щасливі, — думаю. — Коли вже я буду так, коли я стану здоровим таким?"
Розгортаю ту книжечку, — картинка! Ну й гарна ж! Чоловік такий добрий на виду і коло його дітки. І він щось руками над ними.
— Спаситель благословляє дітей, — обзивається батько з полу.
Так от книжка! Слова, та все такі здорові, лапаті. "А які воно в школі будуть? — думаю. — А нехай... А як воно, як ото вчиться, буть письменним? Тоді вже, мабуть, знатиму й про сонце, й про місяць".
Пройшовсь ще раз батько по хаті, далі:
— А вам, — до Ганнусі й Андрійка, — нате по бубличку.
Радіють ті, Андрійко підстрибує.
— Хе-хе! — батько. — Ну, сип обідать, — до матері. Пообідали. Взяв батько книжечку.
— Ну, це "аз", а це "буки", "віди"... — проказує мені по їй. — Підучуйсь. Все ж легше в школі буде.
Незабаром і каптанок сіренький справив мені, чобітки. Перший каптанок, перші чобітки! От ще було радості!
Настала осінь. Вносить він мені: і каптанок той, і чобітки.
— Ану, на, — усміхається.
Взувся я, вдівся, — не знаю, як пройтись, як ступить. Висмикала мені мати комірчик з сорочки, загадала перехреститься до образів. Перехрестився і батько, веде в школу мейе.
— Оце ж гляди, — балакає до мене, — вчися. Кончиш цю, то я ще й далі, у хторокласну оддам тебе. Учися, я не ворог тобі, щоб хоч ти жив, не мучивсь, як ми.
"Ще й у хторокласну! — радію. — Що ж тоді?" А второкласна та недалеко од нас, ходить прямо з дому в неї можна було, не платить за харчі, за квартиру. Школярі у їй такі все у блузках.
І це, значить, і я буду таким, на вчителі буду учиться! Я! А як воно, як ото учителем буть?
Верх цегловий, віконниці ось видно уже: школа! Тільки тьох-тьох серце мені. Хлопчики, чоловіки стоять. Такі все мов страшні, всі так мов на мене і дивляться: на чобітки, каптанок.
Поздоровкався батько до їх, усередину входимо. Хлопчики й тут, чоловіки. Та як! Малюнків, малюнків по стінах. Та все люди на їх, та такі... той у кереї якійсь, тут червоне, там синє; той голий до половини; у того на голові кучма якась. Так мені: і боязко й радісно.
Чимсь пахне, чимсь... партами. Такого їх багато. А он спереду щось... дошка чорна, велика стоїть. Стіл коло неї. І за столом... він, учитель.
Учитель! Це ж він учить мене буде, розказувать все?! Який же він гарний, хороший! Круглопикий, вусики руденькі, борідка гостренька. Це, мабуть, і він так буде до нас, як там, на картинці, Спаситель до діток. Починає записувать. Питає хлопчиків, питає і... так по-панському... насуплює брови, насуплює. О, вже кричить на одного:
— Э, бестолковый какой!
Ой! Ще й цепка на грудіх блищить. Страшний!
— Как зовут? — мене вже питає. Мовчу. Сказав йому щось батько.
— Отчество? — знов він до мене.
Не чув я зроду слова такого, дивлюсь.
— Отчество?
"Пан, — думаю, — зовсім пан. Ще на того й похожий, що літом на батька за подать кричав, приїздив в опалетах. Зовсім такий. Так мов і дивиться противно, і воло так оддуває, і комірчик такий блискучий, дебелий на шиї. І сам натоптуваний такий".
— Где тн рос? — визвіривсь він далі на мене. Не те, не те. Перестає вже й у школу хотіться мені. Почалося вчиття. Узнав я його. Так от бувають вчителі! Не розумієм нічого, не по-нашому все. Кричить, лається він. Та ще як іноді сердитий увійде: "Болвани", "дураки"!
Особливо, як, мабуть, в карти програється. Картьожник такий. —Ідеш було куди поз школу смерком,'видно в вікно: він, дяк і ще хто-небудь сидять грають.
А там дряпічка! Сидить на шиї у наших людей, родився, живе між нами, та й сам не з кого, — батько простісінький селянин — "хохол", тільки що багатий, — а там що виробляє, як з усього нашого глумиться, маніжиться, чваниться!
Розказує раз нам, як числа складать. Написав двоє на дошці та:
— Ну, вот, например... — обертається до мене, — по-йди сюда: ну, вот, где бы ты здесь крестик поставил?
— Ось, — показую йому. Як крикне він:
— Только не ось? Какая тебе ось? Ось только в телеге бмвает.
Так от скотина! Хлопчиком був я тоді, а так і тоді противно зробилось мені: ще й кричить, думаю, не знає он він, що по-нашому "ось"!
Противним робився вчитель мені, та й вчиття не кращим. Ну, таке ж уже воно круте було, кляте, ніяк не второпаєш. Ну, хоч і це, — є у мене в записі:
"Сложением назнвается действие, цель которого — отнскание суммм двух или нескольких чисел".
— Повтори! — почне до котрого учитель.
— Сложением... действие... цель... а... мм...
— Болван, стань у порога!
Не до душі. Арихметика так прямо спротивилась — страх! Розказує оце він, що чим "называется", — і не слухаєш було. Однаково не второпаєш, думаєш. Та ще вона показалась мені такою сухою, мертвою. Нехай, було думаєш, ставить краще "у порога", та одчепиться з нею.
І все навиворот, все не те, не миле, страшне.
Раз в одній статті "пьяная рожа" читаєм.
Що воно? до чого? — дивуємось всі.
Ось увіходить учитель, я й питаю:
— Як це так? Квітка... п'яна! Оскирнувсь він, схитнув головою та:
— Да й болван же ты, — почав. — Разве ато какая рожа! — Помовчав. — Зто, зто... Дурацкая башка на тебе!.. Ну, зто... понимаешь... Стань у порога!
Другого дня:
— Ну, теперь знаешь, что рожа? Зто... ну вот... у тебя ато что? — показує на обличчя мені.
— Пика, — кажу.
— Только не пмка! Нужно, — рожа. Дивлюсь я.
— Понял?
Іде, іде мороз по мені. "Та що ж це таке? — думаю. — Це, значить, квітки, які так літом цвітуть, червоніють у нас на вгороді, — не рожа?! Квітки, на які мати, батько і всі: рожа та рожа, — не рожа! Та невже? Як же воно?" Жалко-жалко якось стало мені.