— Мерщій висипай усе на траву,— звелів король.
А сам подумав, що ця вбога жінка та її син ніколи не бачили й половини тих ласощів, то як же вони їм смакуватимуть!
— Їжте досхочу,— сказав король.
Мати відломила шматок тістечка й дала хлопчикові. Той простяг руку, але так і не доніс її до вуст.
— Ага,— здогадався король,— дитина хоче пити, адже вона йшла цілий день на сонці. Рабе, принеси свіжої води з кринички! Вона справді солодша за все, коли ти спраглий.
Хлопчик напився води, та однаково не став їсти солодощі.
Король сам наклав йому всього цілу гору. Та хлопчик простяг руку по ласощі, проте вже не бачив, що бере. Очі йому злипалися і врешті зовсім заплющились. Він прихилився до матері та й заснув.
— Що? — здивувався король.— Він спить?
— Авжеж,— відповіла мати.
— І знехтував ті смачні наїдки?
— Так, пане. Адже немає нічого солодшого в світі, як дитячий сон.
— Та це ж саме те, чого я шукав у трьох частинах світу й не знайшов! — вражено вигукнув король.— Сон! Подумати тільки! А я сім ночей і ока не склепив.
— Якби ти був дитиною, вельможний пане, то спав би.
— Що? Я ж і був, як дитина! Чи знайдеться десь хлопчисько, що був би жадібніший до ласощів за мене, короля? І однаково, кажу тобі; сім ночей я ока не склепив!
— Треба мати не дитячу жадібність, а дитяче серце й чисте сумління, тоді сон твій буде щодня солодкий.
— Рабе,— покликав король.— Викинь усі коробки з цукерками в річку. Відтепер ця жінка і її дитина житимуть у моєму палаці. Я завжди шукатиму в неї поради, бо вона розумніша за мене і за всіх моїх мудреців. Яке щастя! Нарешті я дізнався, що в світі найсолодше.
А сонце сідало дедалі нижче, осяваючи розквітлі дерева, палац, ображених мудреців, бідну рабиню, її сонне хлоп'я та короля Арабії, який нарешті розгадав гаданку — що сон солодший за всі меди фініки та французькі цукерки.