Не буду вам докладно розповідати про те, що я там зробив. Скажу тільки, що нам не зовсім щастило. Кажу — нам, бо за деякий недовгий час я вже мав там гурток певних людей, з яким можна було провадити справу. А не щастило тому, що завідуючим шахтою був хитрий як лис, лютий як звір, штейгер Стасевич, поляк. Він ніби угадував наші заміри, дотепно вмів їх паралізувати і в той же самий час — нікого з нас не зачіпав, хоч, безперечно, знав, звідки все повстає. Тепер я знаю, чому він, ніби глузуючи з наших силкувань і втішаючись з власної перемоги, давав нам спокій, але тоді — се було загадкою.
Зрештою ми переконались, що поки на шахті завідуючим Стасевич, нам не пощастить перевести в життя наші заміри. Треба було усунути його...
Виконати присуд випало по жеребку мені. Сказати, щоб се хоч трохи стурбувало мене, я не можу. Поставивсь я до свого призначення цілком байдуже. Та й не було чого турбуватись: перед сим все уже було обмірковано, обговорено до найменших подробиць, виявлено, що ніякої небезпеки для того, хто брав на себе сю рисковиту справу, нема. Навпаки, я був у перший час навіть трохи радий, що іменно мені припало звірити рахунки з штейгером Стасевичем: лютий і зневажливий до всіх, він до мене ставився завжди з особливою, не зрозумілою ні мені, ні шахтарям, приязню, навіть запобігливістю, і тільки іноді мені ввижалося, що крізь тую прихильність скаженого поляка пробивається нотка глузливості. Я се пояснив погордливою вдачею Стасевича й різницею становищ свого й його, що заважала штейгерові навіть у приязні бути більш-менш щирим і безпосереднім. Проте самі мотиви незвичайної для вдачі Стасевича доброзичливості до мене, звичайного собі забойщика, все ж таки зоставалися для всіх загадкою. Мені не раз траплялося спостерігати, як мої товариші з приводу сього непевно перезираються й знизують плечима. Хоч я добре тямив, що за мною уважно простежено, що перевірено мої стосунки з Стасевичем — і в шахті й поза шахтою, але... хто знає, що вони в душі думали. Та се цілком натурально. Отож і кажу, що я зрадів нагоді раз назавжди скінчити з такою непевністю.
Вирішено було не відсовувати на довший час діла й зробити все другої нічної зміни, коли Стасевич, як звичайно, спуститься в шахту перевірити роботу. Вернувся я додому пізненько, але дружина моя ще не спала: ждала вечеряти. Вона стояла перед відчиненою скринею, і коли я переступив поріг, то помітив, що вона хутко сунула в прискринок якийсь стемна-зелений коробочок і похапливо закрила віком. Мене се здивувало, бо ніколи не помічав я, щоб вона з чимсь там крилася від мене.
— Що то ти ховаєш там? — спитав я, кинувши картуза на гвіздок.
— Нічого,— відповіла Ганна, не повертаючи голови, і зачинила скриню.— Що треба було, те й сховала.
— Е, ні брат,— промовив я напівжартовливо, підступивши до неї,— показуй! Коли ховаєш, то, мабуть, щось цікаве.
— Ат, одв'язни! — стенула вона плечима.— Сережки заховала, та й годі.
— Сережки? — здивувався я.— Ти ж не носиш сережок.
— Не носила, а тепер носитиму, от і край!..
Я більш не намагався, бо давно вже помітив, що вона, певно, знічев'я, почала дуже чепуритись. "Нехай,— думав собі,— кожному своє, і коли вона вміє зберегти од видатків якусь там копійчину, то яке мені діло, як вона її витратить. Хоче сережки — нехай носить собі сережки..." Мені й на думку не спадало, яке велике значення мають у моїм особистім житті оті всі сережки, гребінці, персні...
Вам, бачу, смішно або, швидше, гидко, що в мене, ідейної людини, дружина захоплювалася такими дурницями. Ви навіть ладні сказати, що не мені було робити якусь там ідейну справу, вчити інших, коли я не зміг такої близької людини, як жінка, справити на свій шлях. І ви будете праві, але тільки тому, що самі не були жонатими та ще закоханими в жінку.
— Єрунда! — муркнув Антоша.
— Чорт його зна! — крутнувсь на нарах Вітик.— Таке меле...
— Не виправдуватимусь, ні. Але коли б ви побачили її тільки раз, єдиний раз, побачили її смугляве циганське обличчя, на якому горіло двоє чарівних, палких, як сонце, очей, побачили її чорні, як ніч, коси, стрункий і гнучкий, як береза, стан, то... А проте — не в тім річ. Річ у тім, що я сам кохав свою Ганну над усе і був щасливий. На се прошу вас звернути увагу.
Журно дзенькнув ключ у замку, коли вона закрила скриню, і чомусь тяжким смутком відгукнувся у серці... Згадую про се, бо з сього, власне, й почалось... Еге, з сього, бо досі я був спокійний, байдужний і навіть радий, як казав вам. А то ніби щось увірвалось всередині. Я почув у собі страх...
— Хе!.. ще б пак,— з презирством пхекнув Вітик.
— Ні, стривай, не пхекай... Не той страх, про який ти думаєш. Я вже казав, що небезпеки для мене не могло бути ніякої, та й зроду я не з полохливих. Ні, я несамохіть почав малювати собі в уяві момент, коли, заховавшись у темряві за углом і діждавшись, як Стасевич з ліхтарем пройде повз мене, підніму важку дубову стойку й ударю нею його по голові, малював і вже чув той тупий звук від удару дерева об людську голову, чув глухе падіння ще живого тіла, заюшеного кров'ю, й переживав навіть почуття вмирання, від самої уяви тільки мороз подер поза шкірою. Де там було вечеряти! Сказавши Ганні, що мені нездужається, я ліг спати. Всю ніч мене давив кошмар...
— Чорт його зна! — схопивсь на нарах Вітик.— І ти, звичайно, не пішов, куди треба було?..
— Ба ні... пішов. Другого дня до самісінького вечора ходив, немов на страту призначений, але ввечері, незважаючи на прохання жінчине зостатись, пішов, спустивсь у шахту і спробував навіть вугіль довбати, хоч товариші, зауваживши стан мого духу, радили піднятись з шахти нагору. Ніхто з сих, що були зо мною в однім забої, не знав про наш замір. Я не пішов, звичайно, а ще подумав собі: "Як гарно, одначе, складається все. О десятій годині спуститься в шахту Стасевич, я скажу їм, що піду додому, а сам зроблю те, що мені треба". Так і зробив. Але коли я став за рогом продольної, в низьок, і взяв у руки міцну як залізо стойку, якою повинен був огріти Стасевича по голові, то вже відчув, що нічого з сього не вийде. Крім жаху, почував таку огиду до себе, до справи, за яку взявсь, до самої ідеї, заради якої пошивсь у шахтарі, що одкинув від себе ганебне знаряддя і, мов оглашенний, подавсь до виходу. По дорозі зустрів Стасевича з ліхтарем і ввесь затремтів. Він щось гукнув мені услід (вилаяв, мабуть, як звичайно, по-московському), та я не слухав: підійшов до стволового й сказав йому, що я хворий і що мені треба піднятись нагору. Прибіг до кватирі ввесь розбитий, знесилений, ніби всю ніч до ранку, не спочиваючи, рубав у забої...