Він стояв між рундуками, розглядав людей, які їхали нагору ескалатором, зирив навсібіч і слухав музику, що линула з гучномовців.
– Як тут гарно, тату! – сказав він і від захвату аж очі закотив.
З гучномовця долинув звук гонга, а потім жіночий голос проговорив:
– Шановні покупці! Не забудьте взяти в нашому магазині голландського сиру. Наш голландський сир – найкращий для вас подарунок!
– Сир? А що це таке? – запитав Суботик, зчудовано вилупивши оченята.
– Ти не знаєш, що таке сир? – здивувався у свою чергу продавець.
Суботик похитав головою.
– На першому поверсі, там, де продаються харчі, на одному рундуку лежать великі червоні кулі. Ото й є голландський сир, хлопче, – пояснив продавець.
– Кулі із сиру! – закричав Суботик, кинувся до ескалатора й поїхав униз.
Незабаром знизу долинув пронизливий лемент, а ще за якусь хвилю Суботик приїхав ескалатором, тримаючи в руках величезну головку сиру.
– Смачно! – вигукнув він ще здалеку, відкусивши великий шматок сиру.
Продавець кинувся до Суботика, схопив його за чуба і вирвав сир у нього з рук.
– Це справжнісіньке злодійство! – закричав він. – Яке ти маєш право хапати сир?
– Але ж тітка он там, угорі, сказала, щоб ми не забули взяти у вашому магазині голландського сиру! – виправдовувався Суботик, киваючи на стелю, звідки долинав звук гучномовця.
– Не верзи дурниць! Вона пропонувала людям купити в нас сиру, – сердито пояснив продавець.
– Ні, вона не казала "купити"! – наполягав Суботик.
– Досить! Або платіть за сир, або я викличу поліцію! – погрозив продавець панові Пляшкеру.
– Годі кричати! Я заплачу за ваш сир! – заспокоїв продавця Пляшкер. – Річ у тому, що хлопчик зроду ще не був в універмазі. Він ще не знає, як тут поводитись.
– Якщо ви заплатите, то я, звичайно, не згадуватиму більше про цей випадок, – сказав продавець і поклав головку сиру на стілець. Він знову силувано усміхнувся. – Зрештою ми дотримуємось правила, клієнт завжди має рацію. Клієнт у нас – завжди король! А тепер давайте кінець кінцем одягнемо дитину!
– Хто король? – запитав Суботик.
– Клієнт! – пояснив продавець.
– А що таке "клієнт"? – далі питав Суботик.
– Клієнт – це кожен, хто в нас щось купує.
– Отже, і я – клієнт?
– Атож!
– Гей, тату, я король! – у захваті вигукнув Суботик. – Мені потрібна корона!
– Не верзи дурниць! Ти носитимеш шапку, як кожний пристойний хлопчик, – сказав продавець і підійшов до вішаків з одягом.
Увагу Суботика тим часом привернули нові цікаві речі. На одному з рундуків у відділі готового одягу лежали ковбойські капелюхи та індіанські головні убори, прикрашені пір’їнами і всілякими оздобами.
Суботик тут-таки нап’яв на себе корону з яскравого пір’я і пустився у танок, вигукуючи:
Ох і гарна шапка, тату!
Отаку я хочу мати!
– Ці речі одягають тільки на карнавал, – сказав продавець, забрав у Суботика корону з пір’я і кинув її на рундук.
– Але ж дитині подобається цей убір! – вступився за Суботика пан Пляшкер.
– Хлопчикові потрібні пристойні речі, – заявив продавець. – Зараз ми доберемо для нього щось годяще.
Він міцно взяв за руку Суботика, що опирався з усієї сили, і потяг його до примірювальної кабіни.
– Я запропонував би спершу приміряти ось цей костюмчик, – звернувся продавець до пана Пляшкера, показуючи темно-брунатний костюм із блискучої тканини. А Суботику він сказав: – Ану, хлопче, надягай свій костюм!
Але Суботик стояв як укопаний і не ворушився.
– Ти що, не хочеш одягатися? – сердито запитав у нього продавець, зате до пана Пляшкера всміхнувся.
– До мене не можна так звертатися! – сказав Суботик.
– А як же?
– Короля називають "ваша величносте", – гордо пояснив Суботик.
– Ану, хлопче, без пустощів! – розгнівався продавець і насварився на Суботика пальцем.
– Може, ви все-таки називатимете його "ваша величносте"? – втрутився пан Пляшкер. – Розумієте, малюк вірить в усе, що йому кажуть. Ви його назвали королем, от він і повірив, що він король!
– Ви не жартуєте? – спитав продавець. Він добув із кишені барвисту хустинку і витер спітніле чоло. Потім, зібравшись на силі, сказав: – Ваша величносте, як ваша ласка, вдягніть цей костюм!
Суботик, і далі не рухаючись, відповів:
– А нащо його вдягати? Він на мене завеликий.
– Костюм якраз на тебе, можеш мені повірити, хлопче! – сердито сказав продавець. – Я працюю тут уже чотирнадцять років, тож відразу бачу, який у кого розмір!
Суботик почав надягати на себе костюм, повільно видихаючи повітря. А тоді зовсім затримав дихання і став тонюсінький, як патичок. Штани й куртка теліпались на ньому, мов на опудалі.
– Цей костюм завеликий! – сказав пан Пляшкер.
– Так, здається, таки трохи вільний на нього, – довелось визнати продавцеві.
Він приніс ще один костюм – темно-синій, меншого розміру – і дав його Суботикові.
– Ось цей костюм напевне прийдеться на тебе, – сказав продавець. – Одягай!
– А як до мене треба звертатися? – запитав Суботик повчальним тоном.
Продавець аж кипів.
– Прошу одягти костюм, ваша величносте, – поправився він.
Суботик одягнув костюм. Він і далі стримував дихання.
– А вдихнути в цьому костюмі можна? – запитав він.
– Звісно, можна, ваша величносте! Яке безглузде запитання! – відповів продавець.
Суботик глибоко вдихнув, його твердий, як барабан, живіт випнувся вперед, темно-синій костюм луснув і роздерся навпіл по всій довжині.
– Погана тканина, – сказав Суботик. – Носити її не можна. Годиться хіба що для їжі!
– Що ти зробив з костюмом?! – злякано вигукнув продавець. Він знову дістав із кишені свою гарненьку хустину і витер нею чоло.
– Нічого я не робив! – відповів Суботик. – Я лише вдихнув.
Продавець оглянувся довкола й запхав роздертий костюм у кошик на сміття. І відразу приніс новий. Цього разу – темно-зеленого кольору.
– Ваша величносте, поміряйте ще цей, – кволо промовив продавець і подав костюм Суботикові.
Той надів костюм і запитав:
– А дихати в ньому можна?
– О ні, ваша величносте, боронь боже! – злякано вигукнув продавець.
Саме в цей час повз них проходив завідувач секції. Він був багато огрядніший за продавця, а костюм на ньому був куди елегантніший. Він носив дві товсті обручки і темні рогові окуляри.