– Ви що, не можете підвестися?
Якусь мить діти ошелешено дивилися на нього, а потім, схопившись за животи, вибухнули оглушливим реготом.
– Тихо! – заволав Суботик. Він кричав так голосно, як незадовго до того пан старший учитель Злобер.
Але це викликало ще гучніший вибух реготу. Деякі діти аж заходилися. Найдужче сміявся справжній учитель.
– Хіба я щось не так роблю? – запитав Суботик.
– Ти просто не схожий на вчителя. Вчителі так не роблять, – докірливо хитаючи головою, сказала та дівчинка, що вела урок до нього. – Вчителі ніколи не кричать на учнів. А чого ти нас взагалі хочеш навчити? Адже ж не крику.
– Ні, – знітився Суботик, – не крику. Я хотів провести урок віршування.
– Урок віршування? То ти складатимеш вірші, а ми лише слухатимемо? Таж ми помремо з нудьги!
– Ні, ми складатимемо вірші гуртом, – пояснив Суботик. – Я почну з першого рядка, а хтось інший придумає другий. Звичайно, той другий рядок має римуватися з першим. В нагороду йому надається право придумати третій рядок, а далі ще хтось повинен придумати четвертий рядок, який римується з третім. І так далі...
– Я нічого не зрозуміла, – сказала дівчинка.
– Ти все зрозумієш, коли ми почнемо віршувати! Отже, я починаю:
Мене звати Робінзоном...
– Це відомо вже давно нам, – насмішкувато вигукнула дівчинка.
– Ну, от бачиш! Дуже добре! – похвалив її Суботик. – Отже, у нас уже є два перші рядки:
Мене звати Робінзоном –
Це відомо вже давно нам!
Тепер придумай третій рядок.
– Третій? Гаразд! Я віршуватиму так само, як і ти: А мене...мене звати Крістіна...
– Хто віршуватиме далі? – запитав Суботик.
Маленький товстунчик з п’ятої парти підніс руку й гордо продекламував:
А тебе... тебе звати Крістіна,
Зацвіла на городі калина!
– Віршуй далі, – сказав йому Суботик. Товстунчик подумав трохи, а потім продекламував:
А мене назвали Тім...
Тоді руку підніс справжній учитель і, як тільки Суботик надав йому слово, продекламував:
Хто б не був ти – Том чи Тім,
– Річ же, дітоньки, не в тім.
Так не віршують великі поети.
Все це безглузді слова і куплети.
Нащо даремно морочиться з ними?
Вірш – то не ймення і навіть не рима.
– Дуже добре! – вигукнув Суботик. – Я й сам краще б не придумав. Але як нам віршувати далі, щоб виходило, як у поетів?
– Складімо віршем яку-небудь історію! – запропонував учитель. – І щоб вона була цікава й змістовна. А то що спільного між калиною на городі і нашою Крістіною чи Тімом? Ну от, наприклад, я беру... гм... я беру...
Суботик умить зримував:
– Якусь Мару!
І зразу почав декламувати:
Десь, колись, сто років тому
Мара стала перед домом,
Чапля тихо підлетіла...
– І що ж вона зробила? – запитала дівчинка в круглих окулярах з третьої парти.
– А це вже ти сама придумай! – сказав Суботик.
– Ага, ось воно що! – зрозуміла дівчинка. – Гаразд:
Чапля тихо підлетіла,
Марі голову розбила.
– Яка жорстокість! – вигукнула її сусідка по парті. – Виходить, що історії кінець.
– Ні, так не годиться! – сказав Суботик. – Ти можеш перевіршувати цей рядок?
– Звичайно! – сказала дівчинка в круглих окулярах. – Слухайте:
Чапля тихо підлетіла,
Мару в кухню закотила.
– Дуже добре! – похвалив дівчинку Суботик. – Тепер Мара в кухні. Ну, а що далі?
А в тій кухні була риба...–
мовила дівчинка, а інші діти гуртом продекламували наступний рядок:
І Мара до риби диба.
Ще одна дівчинка запропонувала:
Але тут з’явився тхір...
А її сусід по парті продовжив:
І веде Мару надвір.
– Тут щось не те, – втрутився Суботик. – Насилу-насилу ми втягнули Мару в кухню, а тхір чи то знічев’я, чи з доброго дива виводить її знову надвір! Хто може заримувати це місце інакше?
Височенький хлопчик з останньої парти підніс руку.
– Я знаю, як можна інакше. І дуже цікаво виходить. Ось послухайте:
Але тут виходить тхір,
Загорта Мару в папір,
А тхорячий мудрий дід
Той папір кладе у лід.
У папері і в льоду...
І майже увесь клас гуртом закінчив:
Несуть Мару молоду.
Тім, якому хотілося похвалитись, що він знає багато звірів, які починаються на одну і ту саму літеру, продекламував:
А баран, бізон і бик...
І тоді хтось гордовито проказав дальший рядок:
Кладуть Мару в черевик.
Здавалося, тепер, коли Мара вже загорнена в папір і похована в черевику, вірш має закінчитися. Та Суботик знайшов, як продовжити його, і продекламував далі:
Але дві старі ворони
Взяли Мару в оборону
І з сердитим кар-кар-криком
Тягнуть її з черевика.
– Ну, а далі що? – спитала Крістіна. – Адже ми не можемо знову запхати Мару в черевик!
– Ні, звичайно, але можна придумати щось інакше, – сказав Суботик. – Ось послухайте:
Почали усі кричати,
Щоб Мару розмалювати,
А бруднулі-поросята
Кинулись її кусати.
Кіт-котисько прездоровий
Дряпонув Мару до крові.
Далі одна з дівчаток продовжила:
Навіть крихітний слимак...
Усі замовкли й замислились. Ніхто не міг добрати путящої рими.
Нарешті Суботик звернувся до дівчинки, яка запропонувала останній рядок:
– Ти вигадала надто важкий рядок. Ніхто не може дібрати до нього рими.
– А от я можу, – сказала та сама дівчинка. – Просто я хотіла побачити, чи спаде комусь із вас на думку щось краще.
І вона продекламувала:
Навіть крихітний слимак
Приєднавсь до розбишак.
Але що про те казати –
Він умів лише лизати.
– Бідній нашій Марі що далі, то гірше! Спершу її кусали, тоді дряпали і нарешті почали лизати.
– А буде ще й не те! – вигукнув один хлопчик. – Я знаю, як віршувати далі:
Тут вискакує стоніжка
І в Мару шпурляє ліжко.
– Час нам уже закінчувати цього вірша, – рішуче оголосив Суботик. – Давайте придумаємо йому кінець.
Діти замислилися. Нарешті одна дівчинка запропонувала:
А їжак останнім був –
Мару в дзеркало метнув.
– Ні! Ні! – загукали всі навперебивки. – Це поганий кінець.
Але ніхто не міг придумати нічого путнього. Нарешті Суботик сказав:
– Якщо ніхто з вас не може нічого придумати, я сам розкажу, що врешті сталося з Марою:
В дзеркало Мара вліта,
Та Мара уже не та...
Диво дивне стало там –
В дзеркалі сидів АРАМ!
– Арам? – запитали діти. – А що це таке?
– А от послухайте далі, – таємниче мовив Суботик. – І, може, ви самі здогадаєтесь.
Він повторив останній рядок:
В дзеркалі сидів Арам!
А тоді продекламував далі: