Щира любов

Сторінка 11 з 25

Квітка-Основ'яненко Григорій

Треба ж було так статися, що вранці прийшов до Олексія чоловік, з котрим вони укупі купили лісок, так треба було їм там порядок дати: яке на сажні у продажу, а яке почистити. А як Олексій у сьому велику силу знав, так без нього і не можна було. Сяк-так подумавши, Олексій і поїхав, перехрестивши свою Галочку, і, нічого їй не сказавши, тільки пильно їй у вічі подивився. Так не на таківську-бо напав! Та знала його думку та сама собі опісля і сказала: "Ні, таточку! Ти ж й сам учора сказав, що я твоя дитина…"

Незабаром вже Семен Іванович і тут. Як зійшлися, так буцімто цілий год не бачились. Намилувавшись собі, як є меж молодими парубком і дівкою, що хотять собі побратися, Семен Іванович посадив Галочку біля себе і став казати:

— Не буду тобі, Галю моя мила, розказовати, яке ти мені щастя дала, полюбивши і мене, як я тебе люблю. Коли мене щиро любиш, так душа твоя знає теж щастя.

— Знає, мій соколику! Та нема таких річей, щоб його розказать, — так сказала Галочка, приголублюючись до нього.

— Так, моя зірочко! Так і я не вмію усього розказати. І як я знаю своє серце, то знаю і твоє, що як я маю тебе любити по увесь мій вік, то і ти не покинеш мене і не забудеш мене ніколи…

— Хіба ж я захочу своєї смерті? Бо знаю, що якби я не що друге, а тільки б подумала тебе менш любити, то тут би з нудьги й пропала! Через те і живу на світі, що люблю тебе… Жити і тебе любити — се мені однаковісінько. Чи проживе рибонька без водиці, чи розцвіте який квіточок без рісоньки небесної? Так і я не проживу без твоєї любові. Перестанеш мене любити, то я тут зараз і вмру, а усе-таки і вмираючи так же буду любити, як і у сей час…

— Коли мене так любиш, то, Галю, зробиш усе для мого щастя!…

— Що хоч звели, на край світу пошли… та нема на світі такої сили, щоб мене вдержала від любові до тебе; а затим нема того і на світі, чого б я не зробила для тебе від щирої моєї любові…

— Галю! — сказав Семен Іванович, кріпко її поціловавши. — Поберемося собі!… Я не можу без тебе жити… Куди ж ти устаєш?…

Галочка, почувши се від нього, підняла свою головоньку з його плечей, де, припавши, усе лежала, і, випручавши тихенько від нього свою руку, устала і стала поодаль від нього… Господи! бліда як стіна, рученята зложила на грудях, тяжко дише і не зможе слова промовити.

Семен Іванович, здивовавшись кріпко, пита її: "Галочко, чого се ти!… Скажи мені, чи надіятись мені на таке щастя?… Скажи!" — і хотів було узяти її за руку… так вона відступилась ще від нього і, силкуючись, через велику силу промовила:

— Що се… ви… ваше… благородіє, — та з сим словом мерщій ухопилась за стіл, щоб удержатись, а то зовсім би впала; тяжко-бо їй було відрікатись від свого щастя…

— Галочко! — аж крикнув Семен Іванович, сам себе не тямлячи. — Чи се мені так почулось?… З ким ти говориш, кого так величаєш?

— Вас!

— Чи так же тобі зо мною треба говорити?

— Так. Коли ви самі забули, що ви є благородні, так проста дівка, мужичка нагадує вам, що ви таке є, — сказала Галочка вже сміліше і ніби суровенько.

— З чого се ти так почала?

— Вам не подоба того і думати, що ви отеє мені сказали.

— Та що з тобою сталось? Чи се ти, Галочко, так говориш?

— Я, Галочка, дочка обивателя Олексія Таранця, нагадую Семенові Івановичу, що він є благородний, пан, поручик… йому не можна сього і думати…

— Так же ти мене любиш! Так же ти ось тепер завіряла!

— І вмираючи буду те ж казати. Ох, бачить бог, як я кріпко вас люблю і любитиму повік!

— Коли ж так любиш, чому ж не хочеш іти за мене?

— Затим, що люблю вас кріпко, міри нема, як люблю, щиро люблю.

— Коли ж любиш, чом не хочеш мого і свого щастя?

— Моє щастя у моєму серденьку, а пильно хочу, щоб ви щасливі були, і тим не хочу слухати ваших річей…

— Коли ж хочеш мого щастя, чом не хочеш іти за мене?

— Щоб не згубити вас навік, не зав'язати вам світу… Семене Івановичу, я вам не рівня!

— Не говори ти мені сього. Любов усіх рівня.

— Може, і так, поки ми житимемо один для одного, так не можна-бо сього зробити… Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, я їх поховала, а будемо говорити про вас. Я не знаю, як у світі, меж панами, усе прочеє водиться, а знаю, що усюди будуть питатись про вашу жінку: відкіля вона, і хто така є? Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: "Вона мужичка", та яково вам буде тоді? Усі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас, що у вас через жінку уся рідня мужики…

— Яке мені до них діло? Я не подивлюсь ні на кого…

— Так вони подивляться на вас. Попрьокам та сміху з вас кінця не буде. Не стерпите — схаменетесь… і раді б вернуться, та вже не можна. От і возненавидите мене…

— Галю, сього повік ніколи не буде! Нехай мене засміють, розіпнуть, розтерзають — я ніколи не перестану тебе любити.

— Так я ж не кам'яна! Хіба мені легко буде дивитись, що ви через мене і за мене страждатимете, і я, усе теє бачивши, зможу жити? Однаковісінько вмру, як і тогді, як ви перестанете мене любити. Та я об сім і не вбиваюсь. Хоч як хочете мене переряжуйте, научіть усьому, як треба бути панею, та вже внутрі не переробите: усе видно буде, що я коренца мужичка. Куди ви зо мною явитесь — усюди мене засміють…

— Я усіх покину, відстану від людей, тільки ти мені…

— Не так-бо, Семене Івановичу! Ви розумніші мене у сто раз — і ви знаєте, що сього не можна і не треба робити. Ви собі богобоязливі, ви знаєте, що гріх на світі дурно жити. Усяк, хто може, служить у війську, хто — у суді, хто — крамарює, хто — хліб робить, а усяк довжон жити для усіх, а не маятись без діла. Вам і скучно буде без діла, і ви, побачивши, що гріх так жити, явились би меж людей: так бо я вам камінь на шиї…

— Так так то ти, Галочко, мене любиш?…

— Боже праведний! Чим мені вас ще більш завірити, як я вас люблю? Чи і се вам нічого, що я для вашого щастя на видиму смерть йду? Бо з вами розлучитися — се смерть мені!

— Так не розлучаймося, будемо жити укупі…

— Якби я вас, Семене Івановичу, любила так, легенько, а себе б любила ще більш, чим вас, так чого ж би мені і хотіти? Я собі з мужички стала б панею, муж в мене молодий, хороший як намальований, хоч на місяць, а пановала б; а опісля, хоч би що з ним не зробилося, хоч би він і постраждав що через мене, хоч би і покинув мене, а я собі і байдуже! Він від мене, а я від нього: добра свого і в мене багацько; не кажи мені ніхто нічого: я благородна. Так я-бо вас не так люблю! Волосинка з вас спаде, а в мене серця шматок відірветься: вам тільки біда находить, а я вже страждаю. І тим-то лучче хочу цілий вік мучитись, горе терпіти, усякі муки сама прийняти, аби б від вас маленьку бідоньку відвести…