— Чому ж ви, пам'яткий, ранiше не згадали про грушу?
— Не було такої нагоди, а сьогоднi випала.
— Найшли свою добру годину! — забринiв обуренням журний голос матерi. — Ще вiд дiдової хати вiтер не розвiяв порохно!..
— А яке менi дiло до чийогось порохна? Кожен шукає свою годину, — це його право! I кожен, скажу вам по правдi, добрий тiльки для себе. Мировий пожар є мировим, а груша моя, — круто лягає упертiсть на дядьковi щелепи. — Ну, а коли вам це дiло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати свiдкiв? То я за шапку i одразу ж до людей.
На вiях i устах матерi затремтiла печаль:
— Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
— Зрубати дерево.
— А не дiждете цього! — скрикнула мати, яка раднiше б себе, а не грушу пiдставила пiд сокиру.
— Чого це не дiждусь? — позлiшав дядько Володимир. — Що я, в бога теля з'їв?
— Я не знаю, що ви їли в бога, а грушi не з'їсте! — скам'янiла в гнiвi мати.
На перепечених щоках дядька Володимира з'явились першi мiдяки рум'янцiв:
— Iч! Вам, бачу, дармового захотiлося? Ви собi прикидаєте: як нова власть потурає вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю некупований характер: скорiше вiдхорую, а свого не подарую. От як!
— Чому ж ви ранiше не рубали, не катували грушу? — i бiль, i обурення закипали в материнiм голосi. Вже одна думка, що нове господарювання почнеться смертю дерева, жахом сповнювала її вселюблячу душу.
— Ранiше не квапився, бо мав собi оренду вiд дiда Дем'яна. У мене все по-чесному, у мене кожен цвях знає своє мiсце.
— Яка ж це була оренда? — ще надiялась мати, що дядько Володимир не зведе кiнцi з кiнцями.
— Вiн мав собi грушки на узвар, а менi за це лагодив вози i, пригадуєте, не брав за роботу нi шеляга.
— Це правда? — глянув батько на запечалену матiр.
— Правда, — зiтхнула вона.
— От бачите! — аж пiдрiс дядечко i глянув угору на горобця, що мостився залiзти пiд стрiп. — Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
— Невже ваша рука пiднiметься на родюче дерево, на його цвiт i плiд? — звернулась мати до сумлiння гостя. — Це ж така краса, коли груша на всю вулицю цвiте, що прямо — ой!..
Дядькове сумлiння обiзвалося iще кiлькома копiйками рум'янцiв:
— Що з цiєї краси, коли вона стоїть не в твоєму дворi? Це навiть непотрiбна краса.
— Що ви говорите?! — жахнулася мати.
— Що чуєте! — На дядькових очах несподiвано випливла хитринка. — От, iк примiру, була б коло мене в сусiдньому дворi красива жiнка. То що б я робив? Крадькома придивлявся б до цiєї краси,одним оком пильнував би жiнку, а другим сусiдку, навiть щось подарувати б їй захотiлося. А кому вiд цього користь? Нi моїй роботi, нi моєму сусiду, нi моїй жiнцi, нi менi. От бачите, як невигiдно жити рядом з чиєюсь красою, — переможно поглянув скупар на матiр. — То коли скажете рубати грушу?
-Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине пiд лавою. А ми зробимо по-людськи, — розсудив тато. — Я пiду в лiс, викопаю грушу i посаджу її на вашому городi.
— Хе! — сторопiв дядько Володимир i так засовався на ослонi, наче вiн почав горiти. — А коли ж я вiд неї дочекаюсь грушок?
— Як трохи менше будете дбати про багатство, а бiльше про здоров'я, то дочекаєтесь.
— Тодi зробимо так, — знову показав дядечко рукою на грушу. — Я буду з неї збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.
— Ох i зажера ви! Такого лiчикрупа ще свiт не бачив! — гнiвно вирвалось у батька, i вiн так вiдкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька Володимира. — Ви, певне, i сонце взяли б в оренду!
— Спасибi, спасибi, що спаскудили в своїй клунi, — нагадючився дядечко, i нагадючились його товстi коропинi губи. — Пошанування ваше довiку запам'ятаю i колись обiзвуся на нього. На рiзних норовистих теж вуздечка знаходиться.
— Iдiть, чоловiче, додому, — простогнала мати. — Зачемеричили голову — то йдiть.
— Не женiть мене — сам пiду, не пересиджу вашого ослона. То як з грушею?
— Потiм, потiм поговорите, — вже благає гостя пiти, бо добре знає, чого так посвiтлiшали батьковi очi.
Дядько Володимир тiльки тепер пильно поглянув на тата, стривожено хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки i, як недобрий дух, щез iз клунi. А мати кинулась до батька, охопила його набухлi гнiвом руки.
— Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловiче, — приклала голову до його грудей i схлипнула.
Тепер уже батьковi довелося втихомирювати матiр i пальцями витирати її другi сльози за цей тяжкий день.
— Шкода, що, не збив трохи пiни з цього ненаситця, — сказав, коли мама притихла на його грудях. — Стiльки добра мати — i позавидувати на єдину бiдняцьку грушу!
— Я думала — вiн прийшов щось позичити нам на нове господарювання.
— В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. I для чого вiн живе на свiтi? Невже тiльки для того, щоб жерти i гноїти грошi в землi?
— Гноїти? Невже Володимир такий грошовитий?
— Ще й питаєш! — упевнено вiдповiв тато. — Вiн уночi свою грошву мiрками мiряє i всю у землю впаковує.
-— Теж мiрками закопує? — посмiхнулася мати, а я засмiявся, бо враз уявив, як дядечко вночi потай марудиться зi своїми скарбами.
— Ти чого вибiлюєш зуби? — здивувався батько.
— Бо є що вибiлювати, — ще бiльше розбирає мене смiх, а з очей аж витрушується дядькове срiбло-золото.
— Регоче, аж нiс витанцьовує. I чого?
— Бо ви таке несусвiтне скажете про грошi.
— Чого ж несусвiтне, коли так люди говорять, — примирливо кинув тато.
I справдi, у нас люди чиїсь грошi мiряли, наче картоплю: i возами, i мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками. А про свої здебiльшого казали так: дав бог копiєчку, а чорт дiрочку, та й попала божа копiєчка в чортову дiрочку.
Це ще добре, коли проривалась одна дiрочка. Та, на жаль, тепер у людей було стiльки надiрявлено, що й мудрий не знав, як оберегти свої статки вiд нестаткiв...
Обсiли вони й нас, i так обсiли, що тато кидався на всi боки, немов риба в сiтцi. А оце був поїхав на заробiтки в Одесу, i там йому посмiхнулася доля: добрi люди прираяли переселитись в отi Херсонськi степи, де цiлина ще й досi виглядає орача. Батько поповерстав степовi дороги, нажурився по селах, од яких тiльки-тiльки одiйшов голод, i люди знайшли йому земельку, що вдовувала без сiвача.