— Чого ви, Ганю, журитесь? — знизав плечима дядько Трохим. — Залишимо тут Михайлика, i хай править за коняку всi дванадцять карбованцiв. Хiба ж ми надовго? Ти ж, хлопче, не продешеви! — блиснув на мене веселими золотими перснями i подався з батьками на могорич.
Коли вони загубились у людськiй коловертi, я хотiв було на хвильку од скочити до кобзаря Демка, голос якого долiтав з другого кiнця ярмарку. Та в цей час коло саней, наче вкопаний, зупинився цибатий, у високiй шапцi селянин. Вiн здивовано дмухнув на свої вуса, вiддiлив од них два прокурених вiхтики, потiм обережно обiйшов навколо Обмiнної, хмикнув i запитав мене:
— Вона ще жива?
Такої насмiшки тато не вигадав би. Я сердито зиркнув на просмiшника й одвернувся. А покупець погладив коняку, провiв рукою по її головi, i — диво — Обмiнна не вишкiрилась, а стиха заiржала.
— Таки жива! — ще бiльше здивувався дядько. На його прив'ялих щоках i пiд його вже роздвоєними вусами ворухнулася усмiшка.
Хотiлося менi спересердя щось вiдрiзати йому, та якось стримався.
— Хлопче, а скiльки цей одер править? — хитруватенько подивився на мене купець.
— А нащо вiн вам?
— Та думаю поставити його в рамку i любуватися.
— Оце ж i ми робили.
Покупець засмiявся i знову запитав:
— То яку вiн цiну править?
— Дванадцять карбованцiв.
— То чого так дешево правиш? Чому не всi двадцять?
— Це вже тата спитайте.
— А де ж вiн?
-— Десь на ярмарку, — пожалiснiв мiй голос. Я догадався, що передi мною стоїть справжнiй купець, — Дядьку, ви думаєте купити її?
— Таки думаю. Або що?
— Я не радив би вам цього робити.
— Що-що?! — витрiщився на мене цибань, вiдстовбурчив губи на пiваршина вiд зубiв, а потiм розреготався. — Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрiчав на своєму вiку! Кумедiя, та й годi!..
Йому це була комедiя, а менi — горе.
— Чого ж ти не радиш купувати? — аж нависає надi мною покупець.
Я оглянувся. Навколо ворушився, гудiв, бив у шкарубкi долонi, смiявся i видзвонював ярмарок, — йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.
— То чого ти не радиш менi бути вашим сватом? — нетерпеливиться цибаневi. — Скажеш чисту правду — куплю бублика.
— Не треба менi вашого бублика.
— Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.
— Ви ж татовi не скажете?
— Нащо менi на спiльника наговорювати? — правдиво дивується увесь вид цибаня. — Говори!
— Стара вона дуже.
— Стара, але здужала, — заступився за Обмiнну покупець. — Ви їй западинки пiд очима не заливали теплим воском?
— А це для чого? — з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмiнної западинки.
— Розвелось тепер хитрунiв, якi й коней пiдмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?
— Трохи кривоклуба...
— Для робочої коняки — це не велика бiда. Ще що?
— I вредна вона: кусає i хвицається. А швидко поїхати на нiй i не здумайте.
— Спасибi, хлопче, утiшив. Ох i втiшив, — знову засмiявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. — I де тiльки ось такi продавцi беруться? Чи тебе, може, найняли вiдганяти купця?
Саме на цi слова повернулися розчервонiлi батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмiшкувато звернувся до батька:
— Чим ви, чоловiче, свого рисака годуєте?
— Золотими галушками, — не розгубився батько.
— Воно й видно, що золотими, бо всi зуби проїдженi. А яка цiна йому?
— Хiба дитя не казало?
Купець пiдморгнув менi вусами, на якi напирав червоний, як перчина, нiс.
— Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.
— Ой дядьку!.. — скривився я i одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.
— Що ж мале напатякало вам?— вiрить i не вiрить тато покупцевi.
А в того смiх аж горбаки на щоках вибиває.
— Казав, що ваша коняка i стара, як Ветхий закон, i кусається, i хвицається, а швидко поїхати на нiй — нiчого й думати.
— Оце дочекався помочi! — батько так зиркнув, що менi в очах i пiд ногами закружляв весь ярмарок.
— Так-так, — нахмарився й дядько Трохим. — А ще й у школi науки проходить. То й бери такого на ярмарок.
Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:
— Та ви, чоловiче добрий, не дуже й гнiвайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього i за вас: кобила ж колись була моєю!
— Вашою?! — зовсiм стали круглими очi в дядька Трохима, а по їхнiх перснях пройшов туманець. — Невже вашою?
— Моєю! — добродушно засмiявся цибань. — Я ще якимсь пiдпилим дивакам продав iї за коня i пiсля того смiявся два днi й три ночi. Прокинусь i смiюся!
— Веселий ви чоловiк, — не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж вiд цiєї мови жвавiшає, а я починаю потроху оживати.
А цибань, щось згадавши, пiдходить до Обмiнної, обнюхує її губи й питається:
— Ви її горiлкою не пiдпоювали?
— У нас не ваша вдача, — насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на пiдборiддi здригається, бере "соб" — на смiх.
— Та ви не гнiвайтесь: хто кого не пiддурює на ярмарку, — приязно поглядає цибань на дядька Трохима. — На ярмарку ми всi потроху стаємо циганами. А з вами, надiюсь, сватами будемо. Га?
— Може, й будемо.
— Продав я колись оцю шкапину за десять карбованцiв, а тепер берiть дев'ять — i по руках. Треба ж хоч жiнку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?
— Хай буде так! — Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й полiз до кишенi по калитку.
— От люблю, коли якась комерцiя є! — нарештi розвеселився дядько Трохим i гримнув на мене: — Як же ти, отецький сину, мiг такого намолоти? Га?
Я спiдлоба глянув йому у вiчi й вiдповiв:
— Бо мене мiй тато вчили говорити тiльки правду.
— Усюди, але не на ярмарку! —заграв очима батько. — В торгу i святi правди не кажуть, — неiнтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?
— Ой хочу! Коли можна — з маком!
— Ще й з маком? — погрiзнiшало батькове надбрiв'я. — Дома я тобi утру маку!
— Е? — не повiрив я, бо хiба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макiтрою.
А тим часом покупець киває нам головою i вже тягне за повiд Обмiнну. Я пiдбiгаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову i бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.