Коли я з ковзанами збираюсь на рiчку, мати каже, що з моїх очей сиплються iскри.
— Е? — не вiрю я.
— Поглянь у дзеркало.
I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе весело кривуляю до стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцiї в панiв, i в ньому бачу лише свої осмiхненi очi, нiс i кiнчик язика, якому чогось тiсно за зубами.
— То сиплються iскри?
— Ще й як! — вiдповiдаю жартом на жарт i починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.
Вiд цього на материнi вуста теж умощується смiх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову — та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на нiй пересмiшку над клямкарями: ключ — клямка, ключ — клямка!
— Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, — застерiгає мати, щоб я не длявся. — Бо ти i зорi, i мiсяця дочекаєшся на ковзанцi.
— А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! — Бачу цi дорiжки й тiнi верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.
— Тiльки пам'ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.
— Мушу пам'ятати! — безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двiр — i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!
А як тобi хороше, коли знаєш, що стоїш точнiсiнько посеред дня! Тодi все здається кращим i сам нiби вартнiшим стаєш. А є ж такi, що й досi не вiдають цього i мають менше радостi од свiту...
Блакитний iз памороззю цвiт б'є менi в очi, i вони не знають, що їм робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на мiсцi, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:
Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.
Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою, i Настечку над водою, i зорi у водi — усе те, в чому я живу.
"Так-так-так", — бадьоро обiзвалася на пiсню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш їй, вона буде пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.
Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука, а вiн застряг, не дiйшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадiйно пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потiм, заточуючись, качка пiдвелася, сумним оком поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули її бадьорого притакування...
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
— Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?
"Так-так-так", — радiсно погоджується качка i пiдiймає вгору потрiсканий од старостi дзьоб.
Вiд цiєї розмови навiть Обмiннiй стає весело, вона, мотнувши головою, ошкiрює зуби i каже "Ги-ги-ги!"
"Ги-ги-ги", — обзивається у третьому дворi її молодша подруга, що саме розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.
А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискакує блохотрус Рябко i з розгону кидає переднi лапи на мої плечi. Я кулаком даю йому "бокса", вiн вiдповiдає головою i лапами, i ми одразу обоє опиняємось у кучугурi: сторож — зверху, господар — знизу; вiд цього Рябко має бiльше радостi, анiж я: вiн, жируючи, повискує, крутить хвостом, смiється, пританцьовує, ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк не можу вивернутись зiсподу: вхоплюся за снiг — м'який, вхоплюсь за Рябка — вислизає.
— Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, — чую знайомий в'їдливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.
Посеред вулицi iз кужелем в руках зупинилась тiтка Марiйка, жiнка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвiтськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломi. Вона й кужiль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хитає головою:
— То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
— А чому й не вийде? — обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка нiколи не проспить нi чужої, нi своєї грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, пiсля того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!
— Хiба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снiгу?
— Е, тiточко, а хiба ви не знаєте, що снiг надає одежинцi чистоту й приємний блиск, — згадую прочитане в якомусь давньому журналi.
— Що-що? — спочатку дивується тiтка Марiйка, дивиться на свiй виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо вiдкопилює м'якi, з шафранистою окантовкою губи: — Що той блиск, коли головне — мiцнiсть. Ось так треба думати, господарю! — переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горiхових очей от-от капне весела олiя.
— Чи так, чи не так — не скажу: чого не знаю, того не знаю. — Я хочу здимiти з двору, але балакучiй тiточцi, в якої, кажуть, язик не має спочинку i в снi, неодмiнно хочеться чимось в'їсти меншого.
— То не знаєш? Так-так. I який же пiсля цього буде з тебе хазяїн-господар! I що ти знаєш, опрiч писати-читати? — допiкає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бiдних — це чужа худоба i свiй батiг.
— Еге, чого я тiльки не знаю! — одразу поважнiю, прикидаючи в головi, що тут мене голiруч не вiзьмеш.
— Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусiдiв.
— От лишень лiчiть! — загинаю великий палець на руцi. — Читати — вмiю, писати — знаю, шарувати — теж, пiдгортати — так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступi — знаю i полiтграмоту — також. А на бiльше — не вистачає пальцiв.
Але не мої чорнилом завазьканi пальцi, а полiтграмота доконала тiтку Марiйку.
— А що воно таке — ця полiтграмота? — запитала збентежено, усi її зморшки втихомирились, пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя.
— Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема нiякого часу, — переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр'я i прихапком зашумiв снiгами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в пiжмурки: зиркне собi на нього — i сховається за хмару, i знову зирк — ага, не знайшов мене! "Стук-стук-стук"!..