Але чому сама Віра Павлівна не відчуває себе щасливою і шукає стертих слідів свого щастя, тут, у Києві, де колись зазнала стільки горя й де тепер усе змінилося?..
Торік, коли вона переступила за свій пенсійний вік, їй раптом спало на думку, що не тільки актрисам треба своєчасно сходити зі сцени, щоб не бути жалюгідними в невідповідних літам ролях, а і їй теж на великій сцені життя треба поступитися місцем для молодших. Не чекати ж, коли тобі делікатно натякнуть, що час уже по-доброму забиратися геть. Але думати про це було страшно. Не працювати, не бути потрібною іншим, а лиш існувати, добувати невідомий тобі строк, що лишився від життя? І це тоді, коли почуваєшся ще на силах, коли практичні роботи в медінституті з студентами проходять у неї так жваво, а керівник кафедри хірургії ще й досі мріє передати кафедру їй, своїй учениці, й не дає покою Вірі Павлівні, переконуючи взятись за докторську дисертацію.
Але другий скептичний голос у душі питав: а навіщо тобі той докторський ступінь? Хіба що для марнославства, яке ніколи не було тобі властиве. Доктором ти, розуміється, ще можеш стати, надто за допомогою свого патрона, але нового слова в медицині ти вже не скажеш, бо...
І тут із якихось закамарків пам'яті спливли давно забуті слова Олександра Блока, поезію якого так колись любила студенткою Віра Павлівна:
Я, не спеша, собрал бесстрастно Воспоминанья и дела,
И стало беспощадно ясно:
Жизнь отшумела и ушла...
Дивно, як це раніш вона не відчувала страшного приречення в цих ніби спеціально для неї написаних словах? Невже таки справді — "отшумела и ушла"?..
І ось за місяць перед початком навчального року, перед тим як зважитись подати заяву про перехід на пенсію, Віра Павлівна надумала поїхати до Києва, на ті "святі місця" молодості, де вона не була багато літ і де колись шумувало її життя.
Не знайшовши на майдані Перемоги й сліду від колишнього Євбазу, вона в неділю поїхала електричкою до Біличів. Таки треба ж купити рукавички, бо хтозна, чи буде далі час питатися їх по крамницях, але в душі Віра Павлівна знала, що рукавички, власне, тільки привід, а головне — зовсім інше. їй хочеться подивитись на теперішній Євбаз, хай у зовсім іншому місці, хай базар не того давнього життя, а — сьогоднішнього, але все ж — базар, де вона, може, знову відчує себе, як десь понад тридцять років тому.
Але вже у вагоні електрички Віра Павлівна побачила, що це навряд чи станеться. Вона не увійшла, а її внесло у вагон разом з людською хвилею, що кинулась до приміського поїзда, тільки-но він прибув і пасажири поквапно вийшли на перон. Якимось чудом вона ледве вмостилась у враз заповненому вагоні на самісінькому краєчку лави, а пасажири все йшли й ішли, заповнювали прохід, штовхали її клунками, кошиками й перлися вперед, хоч далі не було куди йти.
Вагонна тіснява, духота й галас навкруги дратували Віру Павлівну, а надто цей дурний, мабуть, сільський підліток, що сидів проти неї і блазнював, розважаючи трьох дівчаток поруч себе. З йолопуватим виразом обличчя він раз у раз повторював одне й те саме безглузде запитання:
— А де той алмаз, що ним гвозді деруть?
Дівчата соромливо пересміхувались, а хлопець, задоволений з свого неоковирного дотепа, повторював його ще й ще.
Не менше дратував Віру Павлівну й якийсь патлатий жевжик-сгиляга в білій нейлоновій сорочці й з транзистором у руках. З транзистора без угаву чулися естрадні пісеньки й легка музика, що їх хлопець зовсім і не слухав, тягаючи транзистор з собою не стільки для розваги, скільки для стиляжного престижу, а сам він стояв у проході й теревенив двом своїм супутницям, що теж не сподобалися Вірі Павлівні. У одної була модна зачіска з накладеною на маківці копицею чужого волосся, що робило дівчину схожою на папуаску; в другої, простоволосої, чорні пасма довгастого, але обрідного волосся звисали на занадто декольтовані груди й таку ж оголену спину, що справляло враження, ніби дівчина надумала мити голову або ось-ось ляже в ліжко спати. Чи то змовившись, чи через бідність свого лексикону, дівчата в кожному реченні тулили слово "ми", а жевжик тільки цього й чекав, щоб ляпнути якусь недоречну цитату-приповідку, що теж починалася з "ми" Спитала, приміром, "папуаська красуня", як подумки назвала її собі Віра Павлівна, свою простоволосу подругу: "Ми сходимо в Першій чи Другій Бучі?", і молодик, ніби відповідаючи їй, загорлав на весь вагон цитату з Маяковського:
— "Мы в истории стоим почти что рядом — я на М, а вы на П..."
За хвилину він кричав:
— "Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем!", — а коли на ближчій зупинці подруги запропонували перейти в другий вагон, де, може, менше народу, й знову не обійшлося без "ми", жевжик, розмахуючи в повітрі транзистором, голосно вигукував: "Мы, Николай Второй, царь польский, самодержец Всероссийский и прочая, и прочая..."
На щастя, вони вийшли, бо далі Віра Павлівна, мабуть, не витримала б і запропонувала б горластому дурневі зважати на інших пасажирів і не докучати їм своїм патяканням.
"Боже, невже ми замолоду були хоч трохи подібні до цих цивілізованих дикунів? — питала себе Віра Павлівна й категорично заперечувала: — Та ні ж бо! Ми чогось прагнули, шукали, жили якимись ідеями. Хай ці ідеї були наївні, химерні, смішні — я сама колись захопилась толстовством, навіть три місяці прожила в толстовській комуні, але все ж то були ідеї, шукання... А ці чого шукають? Закордонних панчіх коло готелів "Інтуриста" або імпортного одягу на "барахолках"? Ми простоювали ночі в чергах до театральних кас, щоб дістати квитка на гальорку під час гастролей Шаляпіна, а в цих що? Твіст і бугі-вугі — ці виверти первісної людини під звуки божевільної какофонії! Важко навіть уявити, що з них вийде..."
І знову скептичний внутрішній голос, що останнім часом чимраз більше втручався в думки Віри Павлівни, спокійно відповідав: "Вийдуть лікарі, інженери, космонавти..." — "З них — лікарі?" — перепитала Віра Павлівна, вражена цинізмом відповіді. — "Так, і лікарі, — ствердив голос. — А що дивного? Вони танцюють тепер бугі-вугі й твіст, а хіба за твоєї молодості, Віро, були самі тільки благопристойні вальси й падеспані? А матчиші, кеквоки, танго, яких так жахались ваші матінки? А хіба поряд з вами, "ідейними" студентами, не було студентів " білопідкладочників", чорносотенців і просто обивателів? І ти, Віро, і багато таких, як ти, були здебільшого "ідейними" не через переконання (які там переконання, коли ідеї ще шумували у вас, не встоявшись!), а тому що на будь-яку ідейність була тоді мода. Ці, що вийшли з вагона, стали стилягами теж через моду, а мине мода — мине й стилязтво, тільки й того. Ви захоплювались Олесем і Бальмонтом, а в цих кумири — Євтушенко і якийсь Асадов. У кожного покоління своя мода. Але річ не в тім. Ти в минулому бачиш усе тільке добре, ти навіть Миколі простила тепер усе, чого не могла простити тоді, а от цьому жевжикові з його дівчатами ти не можеш дарувати пустопорожніх дурощів у вихідний день, коли хочеться, як казали колись, "вискочити з рамок". А хіба не дуріли колись і ви, серйозні, ідейні? Хіба не моралізували колись вам старі, скрушно поглядаючи на нове покоління: "Да, были люди в наше время, не то, что нынешнее племя, — богатыри, не вы..."? Ти просто стала дуже стара, Віро!"