Щастя

Сторінка 3 з 9

Антоненко-Давидович Борис

Може, ця кривда й залишилась би в пам'яті, та невдовзі надійшла звістка про сина. Але то була — похоронна.

І світ Вірі Павлівні померк. Не почорнів непроглядною пітьмою, не зблиснув сліпучим вогнем космічної катастрофи, а — посірів, утративши звуки й кольори. І стало враз навколо тихо й порожньо.

Не раз потім дивувалась Віра Павлівна — чому їй не спала тоді думка про самогубство? Адже після загибелі сина для неї було втрачене в житті все: потреба жити, чогось ждати, на щось сподіватись. Випити б збільшену дозу морфіну, якого досить було в шпиталевій аптечці, — й по всьому. Єдине бажання, що лишилося їй в тому могильному заціпенінні, — не руште мене! Хай навколо не буде нікого, і не треба ніяких утішань, дайте саму тільки тишу!

З болісною гримасою вона відкинула всякі спроби колег висловити їй співчуття, якось розважити, заспокоїти й, мов сновида, мовчки подалась із шпиталю в свій квартирний куток, не слухаючи більше, що їй казали навколо, бо всі людські слова облудні й нікчемні перед смертю...

Але люди не вволили навіть цього маленького бажання.

Пізно ввечері, а може, то була вже глуха ніч, до Віри Павлівни прийшла на квартиру з шпиталю чергова медсестра Катя. Ніби не знаючи про велике горе Віри Павлівни, вона ще з порога голосно спитала збентеженим голосом:

— Віро Павлівно! Що робити? У Циркуляркіна звечора підскочила температура, а зараз він марить...

Слух механічно зафіксував Катані слова, але не доніс до свідомості Віри Павлівни, й вона далі лежала одягнута на ліжку з розплющеними, затопленими в одну точку на стіні очима. Катя нерішуче постояла й тепер притишеним голосом сказала:

— Я оце знову поставила йому градусника: тридцять дев'ять і сім...

Ні, таки не дають спокою Вірі Павлівні жорстокі, безсердечні люди. Яке їй тепер діло до температури в когось, коли в її Сашка нема вже ніякої температури й самого Сашка нема! І Віра Павлівна, перемагаючи саму себе, тихо спитала, аби тільки відчепились від неї:

— Яка ще температура? В кого?

— У Циркуляркіна, Віро Павлівно. Під час вечірнього вимірювання було тридцять вісім і один, а зараз увесь горить і марить... — намагалася втовкмачити лікарці Катя, здивована, що лікарка Палій так байдуже сприймає звістку про її хворого.

— Ви ж пам'ятаєте, ще вдень у нього було все гаразд, а зараз — тридцять дев'ять і сім.

— У кого — тридцять дев'ять і сім,— спитала Віра Павлівна, до якої, видимо, стали доходити слова медсестри.

— У Циркуляркіна. В того, що біля стіни праворуч... Дійшло нарешті!

Цей маленький, немолодий уже солдатик, з дивним для вологодського колгоспника прізвищем, третій місяць лежав у шпиталі. Він був поранений кількома дрібними уламками міни в спину, а праву вкрай потрощену руку треба було ампутувати. Але Циркуляркін категорично відмовився.

— Робіть зі мною що хочете, а одрізати руку не дам! Я — швець. Можу бути без ніг, обійдусь навіть без лівої руки, а без правої я — нуль без палички. Хто буде без мене в колгоспі чоботи шити? Знову ж таки — валянці на зиму валяти? Га? Без правої руки мені не життя!

Скільки клопоту мала Віра Павлівна з цим Циркуля-ркіним, коли від нього відвернулись і головна лікарка-хірург, а за нею й усі інші лікарі! Як важко зарадити людині, що не хоче собі порятунку й сама прагне своєї загибелі. Одна тільки Віра Павлівна не втрачала кволої надії зберегти цьому балакучому, трохи кумедному Цирку-ляркіну його правицю, що безсило, як засохла гілка, звисала з плеча. Адже третій і четвертий пальці на ній ледь-ледь ворушилися, значить, якась іннервація ще залишилася й, може, не вся верхня кінцівка з розпанаханим м'ясом і поневіченими кістками загинула для цілого організму, може...

І Віра Павлівна, мов ювелір, копирсалася в потрощеному суглобі, складаючи його дрібні частинки, а Циркуляркін терпляче зносив пекучий біль, часом лиш скрегочучи зубами, щоб мимовільним стогоном не завадити добрій лікарці, у яку щиро повірив як у свою рятівницю.

— Чи охота вам брати на себе відповідальність за можливий сепсис, за цілком імовірну гангрену?.. — кинула Вірі Павлівні після обходу головна лікарка, невдо-волено хитаючи головою, але Віра Павлівна відчувала ще більшу відповідальність перед Циркуляркіним, що так повірив у неї, дарма що його правиця важко піддавалася лікуванню, та й як би поставилась Віра Павлівна до самої себе — лікаря, що заради самострахування не випробував усе можливе до кінця.

І сталося майже чудо: приречена на ампутацію права рука почала оживати. Коли Віра Павлівна приходила в палату й насамперед ішла до ліжка Циркуляркіна, той ще здалека усміхався їй і, показуючи, як починають ворушитись вказівний і великий пальці, задоволено рапортував:

— Порядок! Скоро зможу й підошви підбивати!

Одного разу трохи піднялась була температура в Циркуляркіна, і це неабияк стурбувало тоді Віру Павлівну. Вона просиділа біля нього, не відходячи, цілу ніч, однак, виявилось, що то відходили секвестри — цілком можливе явище при ранах з розтрощеними кістками. Але тридцять дев'ять і сім — це вже щось несподіване й небезпечне. Що саме? Чи це пізно заявляє про себе дрімлива інфекція, чи, може, його продуло випадковим протягом у палаті й бідолаха до всього лиха дістав ще пневмонію, або..?

Віра Павлівна швидко підвелася з ліжка й, накинувши наопашки пальто, поквапно пішла за медсестрою до шпиталю.

З того часу круто змінилося життя Віри Павлівни. Немовби сама доля похопилася, що так довго кривдила нещасну жінку, й нарешті надумала відплатити їй сторицею. Насамперед зовсім інакше поставились до неї колеги, і Віра Павлівна не раз гірко думала, чому це тільки велике горе змусило їх поважати її, а не робота, людяність, чулість, чи, нарешті, просто її розум? Невже для того, щоб її оцінили, перестали бути заздрісними, підозрілими, погрібна була така страшна втрата, яку нічим уже не компенсуєш?..

Але фортуна й далі намагалася компенсувати Віру Павлівну.

Вже виписувалися з шпиталю, одужавши, останні поранені, подались на захід евакуйовані під час війни лікарі, тільки Віра Павлівна нікуди не збиралася, нічого не планувала. Та й куди збиратися? До кого? Таж скрізь, на всій великій землі, їй буде тепер порожньо й самотньо без сина.