— Що ж нам у світі робити? Боже ж мій! Що ж нам робити! Ми по вуха залізли в борги.
— Ти в цьому винна! — вигукнув П'єр, поклавши на цей крик решту своїх сил.
Ругони справді багато заборгували. Надія на близький успіх відібрала в них усяку розсудливість. З початку 1851 року вони дозволяли собі щовечора частувати гостей жовтого салону сиропами, пуншем, марципанами, уряджали справжні бенкети, що на них пили за повалення Республіки. П'єр, крім того, віддав майже чверть свого капіталу в розпорядження реакції на купівлю рушниць та набоїв.
— Рахунок у цукерника доходить мало не до тисячі франків, — знову почала Фелісіта солоденьким голоском, — а винопродавцю ми винні, мабуть, удвоє більше. Потім не забувай ще: різник, пекар, городник…
П'єр не тямив себе. Фелісіта, зрештою, добила його:
— Я не кажу вже про десять тисяч франків, що ти їх дав на зброю.
— Я дав, я! — бурмотів він. — Але мене ошукано, мене обікрадено. Це той дурень Сікардо затяг мене. Він же присягався, що наполеонівці переможуть. Я гадав, що даю в борг. Але я змушу цього старого лобуря повернути мені гроші.
— Еге, так тобі й повернуть їх, якже, — сказала жінка, знизуючи плечима. — Ми постраждали од війни, та й годі. І коли ми з усіма розплатимося, в нас не залишиться й на хліб. Непогано вийде, що й казати! Ось побачиш, нам ще доведеться перебратися в якусь хатину старого кварталу.
Остання фраза пролунала зловісно, як подзвіння. П'єр уже уявляв собі хатинку в старому кварталі, що про неї казала жінка. Отже, йому судилося доживати віку на купі соломи, йому, що все своє життя прагнув дозвілля й легких насолод. Марно він ошукав свою матір, устрявав у найбрудніші інтриги, дарма брехав цілими роками. Імперія не платить його боргів, бо тільки вона й могла врятувати його від руїни. Він скочив із ліжка в одній сорочці і гукнув:
— Ні! Ліпше візьмуся за рушницю! Хай повстанці вб'ють мене!
— Що ж, — сказала дуже спокійно Фелісіта, — це ти можеш зробити завтра або позавтрьому, бо республіканці зовсім близенько. Звичайно, це непогана рада…
П'єр остовпів. Йому здалося, що раптом хтось вилив йому на голову повне відро холодної води. Він повільно ліг і, коли опинився під теплим укривалом, почав плакати. Цей гладун часто обливався слізьми, наче дитина, і сльози без усяких зусиль текли з його очей. Неминуча реакція охопила його. Ввесь його гнів, як завжди, кінчався втомою і дитячими наріканнями. Фелісіту, що чекала на цю кризу, мов блискавка, осяяла радість, вона бачила, який він безсилий, спустошений, безвольний… Вона все ще заховувала мовчазний і пригнічений вигляд. Її покірність, туга й безнадійність довели П'єра до цілковитої розпуки.
— Та скажи нарешті хоч слово! — благав він. — Придумаємо разом. Невже таки немає жодної ради?
— Жодної, ти ж добре знаєш, — відповіла вона, — ти ж сам бачиш, у якому стані ми опинилися тепер, ні від кого нам чекати на допомогу, навіть діти — і ті нас кинули.
— Тоді тікаймо… Хочеш, ми підемо з Пласана вночі, хоч зараз…
— Тікати? Але, мій милий друже, ми стали б завтра посміховищем на все місто… Адже ж ти забуваєш, що сам звелів позачиняти брами.
П'єр знесилювався; він напружував увесь свій розум; потім, остаточно переможений, прошепотів благально:
— Прошу тебе, придумай що-небудь, ти ж ще нічого не сказала.
Фелісіта підвела голову, прикидаючись здивованою, і мовила з жестом цілковитої знемоги:
— Та я ж дурна в цих справах, я ніяк не розуміюся на політиці, ти ж сам повторював мені це сто разів.
Чоловік мовчав, геть запаморочений, спустивши очі. Вона провадила далі, повільно, без усякого докору:
— Ти ж не втаємничував мене у свої справи. Я нічого не знаю, я не можу навіть дати тобі ніякої поради. А втім, ти добре зробив: жінки іноді бувають язикаті, і в сто разів краще, коли чоловіки самі порають свої справи.
Вона говорила з такою тонкою іронією, що чоловік навіть не відчув у її словах жорстокої насмішки. Він став гірко каятися. І раптом він почав сповідатися. Розповів він про Еженові листи, розтлумачив свої плани, пояснив усю свою поведінку, багатослівно, як людина, що розкриває всю свою душу й благає порятунку. І щохвилини він питав: "А що б зробила ти на моєму місці?" або вигукував: "Чи не так? Я мав слушність. Я не міг діяти інакше". Фелісіта на все це навіть оком не моргнула. Вона слухала його з суворою холодністю судді. В душі вона відчувала глибоку насолоду. Нарешті цей гладкий хитрун опинився в її руках; вона бавилася ним, як кошеня з шматочками паперу; а він навіть простягав руки, щоб вона начепила на них ланцюги.
— Але чекай лишень, — сказав він, швидко сплигуючи з ліжка, — я зараз тобі прочитаю всі Еженові листи. Ти тоді краще розсудиш, яке в нас становище.
Вона марно намагалася утримати його за сорочку. Він порозкладав листи на нічному столику, ліг у постіль і почав вичитувати вголос цілісінькі сторінки, примушуючи і її переглядати деякі листи. Вона стримувала усмішку, їй уже робилося шкода цієї безталанної людини.
— Ну що? — сказав він стурбовано, коли питання було скінчено. — Тепер ти про все довідалася, чи ти не бачиш ради?
Вона все ще мовчала і вдавала, ніби старанно обмірковує.
— Ти розумна жінка, — знову почав він, щоб улестити її, — даремно я ховав усе це від тебе, визнаю свою помилку.
— Облишмо говорити про це, — відповіла вона… — На мою думку, коли б у тебе стало мужності…
І, бачачи, як він жадібно на неї дивиться, вона зупинилася й сказала з усмішкою:
— Але ти обіцяєш нічого від мене не ховати? Нічого не робити, не порадившись зі мною?
Він заприсягався, він приймав найжорстокіші умови. Тоді Фелісіта теж лягла в постіль; їй було зимно, і вона притулилася до нього, а потім тихим голосом, наче їх могли підслухати, з'ясувала йому свій план кампанії. На її думку, треба було, щоб паніка ще більше опанувала місто, а П'єр має ввесь час додержуватися своєї ролі героя серед заляканих мешканців. У неї таємне передчуття, що повстанці ще далеко. А втім, рано чи пізно, партія ладу переможе, й Ругони дістануть нагороду. Після ролі визволителів непогано буде виступити в ролі мучеників. Фелісіта так майстерно все розіграла, говорила так переконано, що чоловік, спочатку здивований простотою її задуму, опертого на ризик, зрештою побачив у ньому чудову тактику й пообіцяв додержуватись її, виявляючи якнайбільше мужності.