Поява повстанців у таку пізню годину заскочила владу зненацька. Перш ніж податися до мерії, майор Сікардо звернув додому одягти мундир. Потім він побіг будити мера. Під ту мить, коли вартівник Римської брами, відпущений повстанцями, прибіг до мерії й доповів, що розбишаки вдерлись до міста, майорові з великими труднощами пощастило зібрати чоловік двадцять солдатів національної гвардії. Не встигли навіть попередити жандарів, хоча їхня касарня була поряд. Наспіх зачипили двері й почали радитися. Не збігло й п'яти хвилин, як глухе безперестанне ревіння сповістило про наближення колони.
Пан Гарсоне, з ненависті до Республіки, либонь, дуже хотів захищатися. Але, як людина обережна, він зрозумів, що опір марний, коли побачив навколо себе лише декілька блідих заспаних урядовців. Радилися недовго. Один тільки Сікардо стояв на своєму: він неодмінно бажав битися й стверджував, що досить двадцяти чоловіка, щоб навести на розум тритисячну юрбу цієї наволочі. Пан Гарсоне знизав плечима й оповістив, що єдиний вихід — з гідністю капітулювати. А що ревіння натовпу дужчало, він вийшов на балкон, слідком за ним вийшла й решта.
Помалу запанувала тиша. Внизу, в хисткій чорній масі, рушниці й коси блищали в місячному світлі.
— Хто ви й чого вам треба? — закричав мер дужим голосом.
Чоловік у чорному пальту фермер з Палю, виступив наперед.
— Відчиніть двері, — сказав він, обминаючи питання пана Гарсоне. — Не доводьте до братовбійної війни.
— Розійдіться! — гукнув мер. — Наказую іменем закону!
Ці слова викликали в юрбі голосне ремство. Коли галас трохи вщух, до балкона стали долітати гомінкі вигуки. Почулися окрики:
— Саме в ім'я закону ми й прийшли!
— Ви, як службова особа, повинні шанувати основний закон країни, конституцію, що її зараз брутально порушено.
— Хай живе конституція!
— Хай живе Республіка!
Пан Гарсоне намагався говорити, покликаючись на своє становище службової особи, але фермер з Палю, що стояв під самісіньким балконом, перебив йому мову.
— Зараз, — мовив він палко, — ви службова особа поваленої влади. Ми звільняємо вас від ваших обов'язків.
Досі майор Сікардо тільки кусав вуса та бурмотів глухі прокльони. Палиці й коси обурювали його. Він стримувався неймовірним зусиллям, щоб не всипати по-своєму цим горе-солдатам, що не мали навіть по рушниці на брата. Але коли почув, що добродій у цивільному пальті збирається зняти мера, оперезаного шарфом, він не витримав і гукнув:
— Гей ви, потолоч! Коли б у мене було чотири солдати й капрал, я намняв би вам вуха й навчив, як шанувати старших.
Цього було досить, щоб викликати найрішучіші дії.
Довгий галас прокотився по натовпу, і він кинувся до дверей мерії. Сторопілий пан Гарсоне поквапився піти з балкона, благаючи Сікардо бути розсудливішим, коли він не хоче, щоб їх усіх перебили. Не зметнулось і двох хвилин, як двері уступилися і натовп ринув у мерію; гвардійців швидко обеззброїли, мера й інших службовців заарештували. Сікардо не хотів віддавати шпаги, й начальникові Тюлетського загону, людині холоднішої крові, довелося захищати його від розлютованих повстанців. Коли ратуша опинилася в руках республіканців, полонених одвели до кав'яреньки на Базарному майдані й лишили там під вартою.
Повстанська армія не мала б проходити через Пласан, але начальники вирішили, що людям потрібні їжа та відпочинок. І ось, замість того щоб одразу ж захопити головне місто департаменту, колона звернула ліворуч, збочила, що й згубило її. Виною всьому була недосвідченість і неприпустима нерішучість імпровізованого генерала, що командував загоном. Повстанці прямували до згір'я Сен-Рур, за десять миль від Пласана, і ось перспектива цього довгого походу й примусила їх увійти в місто, незважаючи на пізню годину, бо, певно, було вже пів на дванадцяту.
Коли пан Гарсоне почув, що армія потребує харчів, він погодився достачити припаси. За цих важких обставин він виявив тонке розуміння ситуації. Треба було будь-що нагодувати три тисячі зголоднілих людей; не можна допустити, щоб пласанці, прокинувшись, побачили, що повстанці сидять на пішоходах вулиць; якщо ворохобники вирушать до світанку, то вони пройдуть заснулим містом як поганий сон, як те лихе привиддя, що розвіюється з досвітком. Пан Гарсоне, залишаючись під арештом, в супроводі двох вартових пішов грюкати в двері пекарень і звелів пороздавати повстанцям усі запаси хліба, що їх міг знайти.
О першій годині ночі три тисячі чоловік, сидячи на землі, їли, тримаючи свою зброю між ногами. Майдани базару й мерії було перероблено на просторі їдальні. Незважаючи на пронизливий холод, чути було, як жартували в натовпі, окремі гурти людей різко вимальовувались у сяйві місяця. Бідолахи, зголоднівши, жадібно поїдали свої пайки, дмухаючи на закляклі пальці, а з сусідніх вулиць, де на білих порогах будинків теж видніли невиразні чорні постаті, долинали заводи сміху, що вибухали в темряві й губилися в велелюдному гамі. З вікон вихилялися зацікавлені жінки; кумасі, запнуті хустками, осмілівши, дивилися, як їдять ці страшні бунтарі, як ці кровожерні вбійники ходять по черзі до крана на базарі і п'ють воду з пригорщі.
Поки юрба захоплювала ратушу, жандармерія, розташована за два кроки від неї, на вулиці Канкуен, що виходить до базару, так само перейшла до рук народу. Жан-дарів захопили в ліжках і обеззброїли за кілька хвилин. Мієту та Сільвера натиском юрби віднесло в цей бік. Дівчину, що ввесь час тулила до грудей прапор, притиснули до муру касарні, а Сільвер, підхоплений людською хвилею, протиснувся всередину будинку. Він допомагав товаришам виривати в жандарів карабіни, що їх ті встигли посхоплювати. Розлютований, сп'янілий одним поривом, він напав на високого жандаря на ім'я Ренгад і кілька секунд борюкався з ним. Нарешті юнакові пощастило швидким рухом вихопити карабін. Цівка рушниці сильно вдарила в обличчя Ренгадові й вибила йому праве око. Потекла кров і оббризкала руки Сільверові. Той миттю протверезів. Він глянув на свої пальці й, кинувши карабіна, побіг стрімголов, махаючи руками, щоб струсити з них кров.
— Тебе поранено! — скрикнула Мієта.