Щоб притягти Сільвера на свій бік, Антуан почав удавано захоплюватися ідеями молодого чоловіка. Але спочатку він ледве не зіпсував усього: він так корисливо розраховував на перемогу Республіки, вважаючи її за щасливу добу неробства і об'їдання, що образив чисто духовні поривання небожа. Коли Антуан зрозумів, що іде невірним шляхом, він укинувся в незвичайний пафос, сиплячи пустими й дзвінкими словами, що здалися Сільверові за доказ його громадських почуттів. Незабаром дядько й небіж почали бачитися вже двічі-тричі на тиждень. Під. час довгих суперечок, що в них певне вирішено долю країни, Антуан намагався переконати молодого чоловіка, що салон Ругонів був за головну перешкоду до щастя Франції. Але й тут допустився помилки, узиваючи перед Сільвером свою матір "старою шахрайкою". Він навіть переказав йому всі колишні скандальні авантури Аделаїди. Молодий чоловік, червоний з сорому, слухав його не перепиняючи. Він не хотів цього знати, ці викриття завдавали йому жорстокого душевного болю, ображали шанобливу ніжність, що він відчував до тітки Діди. З цього дня він став ще більше піклуватися про свою бабусю, знаходив для неї лагідні усмішки, ніжні вибачні погляди. Макар побачив, що зробив дурницю, і намагався зіграти на прихильності Сільвера, обвинувачуючи Ругонів у тому, що вони пограбували й занедбали Аделаїду. Він, Антуан, був завжди добрим сином, але брат учинив якнайбезчесніше: він обікрав матір, а нині, коли в неї нема жодного су, соромиться її. І він балакав без кінця на цю тему. Сільвер обурювався проти дядька П'єра, на превелике задоволення Антуана.
Щоразу як молодий чоловік приходив до Макарів, розігрувалася та сама сцена. Сільвер з'являвся ввечері, коли сім'я Макарів обідала. Незадоволений батько наминав якесь рагу з картоплі, вибираючи собі ласі шматки сала і пасучи очима страву, що переходила до Жанових чи Жервезиних рук.
— Ти бачиш, Сільвере, — казав він з глухою лютістю, що її марно намагався сховати під виглядом іронічної байдужості, — знову картопля й завжди картопля. Її ми тільки й їмо. М'ясо — воно для багатих. Важко зводити кінці з кінцями, особливо коли діти мають чортів апетит.
Жервеза та Жан схиляли голови над тарілками, не насмілюючись навіть відрізати собі хліба. А Сільвер, що жив завжди в своїх мріях ніби на небі, зовсім не розумів стану речей. Він спокійним голосом вимовляв слова, що зчиняли бурю:
— Вам, дядьку, треба працювати.
— Отакої, — криво посміхався Макар, дійнятий до живого. — Ти хочеш, щоб я працював, чи не так? Для того, щоб ці кляті багатії експлуатували мене? Більше двадцяти су я не зароблю, але попсую собі кров. Навіщо воно мені?
— Кожний заробляє скільки може, — відповідав молодий чоловік. — Двадцять су — це двадцять су, це підмога в сім'ї. А втім, ви ж відставний солдат, чому б вам не підшукати собі якоїсь-то служби?
Тоді втручалася Фіна з необережністю, що в ній сама незабаром каялася.
— Я ж бо йому щодня про це товчу, — вставляла вона. — Ось, до речі, інспекторові на базарі потрібний помічник; я казала йому про свого чоловіка, і, гадаю, він погодився б…
Макар уривав жінчину мову, різонувши її поглядом.
— Е, замовчи! — гримав він, ледве стримуючи свій гнів. — Ці жінки самі не знають, що кажуть. Мене не захочуть узяти. Надто добре знають мої переконання.
І щоразу, коли йому пропонували роботу, він тільки обурювався. Він сам усе просив підшукати йому якусь посаду, а потім відмовлявся від усіх пропозицій, приводячи найчудніші доводи. Розмови на таку тему страшенно його злостили.
Коли Жан по обіді брався за часопис, батько казав йому:
— Ти б мерщій ішов спати. А то ще проспиш завтра й знову втратиш день… Подумати тільки, цей хлопчик минулого тижня приніс на вісім франків менше, ніж треба було. Але я просив господаря більше не видавати йому на руки грошей. Я сам одержуватиму за нього.
Жан ішов спати, щоб не слухати батькових докорів. Він недолюблював Сільвера; політика йому обридла, і він гадав, що його брат у перших "несповна розуму". І ось, коли лишалися самі жінки і, на свою біду, починали тихенько розмовляти, прибравши зі столу, Макар кричав:
— А, ледацюги. Хіба в домі немає чого полагодити? Та всі ж ходите в лахмітті… Слухай, Жервезо, я ходив до твоєї хазяйки, вона мені все розповіла. Ти все десь бігаєш і не берешся як слід до роботи.
Жервеза, доросла дівчина двадцяти з гаком років, червоніла від того, що її лають при Сільверові. І хлопцеві, дивлячись на неї, ставало ніяково. Раз якось увечері він прийшов пізніше, ніж звикле, коли дядька не було вдома, і застав матір з дочкою п'яними до нестями перед порожньою пляшкою. Відтоді він не міг бачити своєї сестри в перших, не пригадуючи собі безсоромної картини: дівчину, що сміялася грубим сміхом, з дрібним блідим личком, укритим широкими червоними плямами. Крім того, його налякали ті погані чутки, що ходили про неї. Він, невинний, як пустельник, поглядав на Жервезу з тим боязким дивуванням, що з ним школяр дивиться на повію.
Коли обидві жінки бралися за голку і втоплювали очі в шитво, латаючи старі сорочки, Макар, розвалившись на найкращому стільці, пив собі вино та пихкав люлькою, як людина, що тішиться безділлям. Це й була та година, коли старий шахрай обвинувачував багатіїв, що п'ють народну кров. Він тоді шляхетно обурювався проти тих панів з нового міста, що марнували життя в лінощах і примушували бідноту годувати себе. Шматки комуністичних ідей, підхоплені з ранкових часописів, робилися якимись чудними і дивоглядними, злітаючи з його вуст. Антуан говорив тоді, що близький уже той час, коли нікого не примушуватимуть до роботи. Але особливо люто ненавидів він Ругонів. Ця ненависть не давала йому перетравити з'їденої картоплі.
— Сьогодні я бачив, — казав він, — як ця мерзота Фелісіта купувала на базарі курча… Вони, бачте, їдять тепер курчат, ці злодії, що вкрали мою спадщину!
— А тітка Діда запевняє, — мовив Сільвер, — що дядько П'єр вам допоміг, коли ви повернулися із служби. Він-бо витратив великі гроші, щоб одягти вас і найняти вам помешкання?
— Великі гроші! — ревів розлютований Макар. — Твоя баба глузду одбігла… Ці розбійники розповсюдили такі чутки, щоб затулити мені рота. Я нічого не одержав!