Наглий страх обняв Пейсаха: адже ж може надійти зараз якийсь поїзд. Він підвівся на ноги — ноги тремтіли, підгинались; з одчаю хотів кричати, але подумав зараз, що нікого, мабуть, в таку пізню добу не докличешся, крім собак хіба. Порою здавалось йому, що він уже неживий, а що се так, мана якась. Але щока та рука боліли, як у живого, холод проймав... Далеченько десь світилося світло. Пейсах подався в ту'сторону непевною ходою, раз у раз спотикаючись, падаючи та збиваючи собі руки та коліна на гострий груз колії. Страх брав його, щоб не звалитись десь з насипу або щоб не набіг якийсь поїзд. Ноги підгинались, світ йому крутився, те світло десь у нічній темряві хиталось, тремтіло, мовби тікало від нього: а за комір все бігло по шиї щось тепле й у роті було солоно. Він лапнув рукою за щоку і аж здригнувся: крізь рану намацав зуби...
Пейсах доволікся до станції
Страшний був вигляд його розбитого лиця, закривавле* ного, з широкою раною від ока аж до шиї.,, Збіглись люди: сторожі, чиновники, прийшов жандарм.
Пейсах відразу не міг говорити, а белькотав щось невиразне на всі питання. Хтось почав зав'язувати йому рану хусткою.
Нарешті якось розказав, бідолаха, як він проспав станцію та вискочив з вагона й розбився. Жандарм почав клясти.
— Нечистий же тебе, сучого сина, послав плигати, бодай би ти й не встав був, паршивий! Що з ним тепер робити? — звертався він до других.
— Відіслати у Київ,— сказав хтось.
— Довго ждати: аж уранці буде № 6.
— У сільську лікарню,— озвався другий.
— А чи дійде?
— Дійде,— собака,— сказав жандарм.— Де ти впав?
— Чи я знаю? — пробелькотав Пейсах.— За станцією.
— Беріть ліхтарні,— звернувся жандарм до сторожів,— беріть жида та ведіть у лікарню. Йдучи побачим, де впав.
Пішли.
Один із сторожів, бачивши, що Пейсах заточується, мов п'яний, взяв його під руку. Йти при світлі було легше. Гонів за троє від станції надибали калюжу крові, трохи далі — картуз та ще щось у хустині загорнуте.
— Скрипка,— сказав Пейсах і взяв її від сторожа. Дивним дивом скрипка була цілісінька!
* * *
Пізня ніч була вже, коли сторожі довели Пейсаха до лікарні. Розбудили фершала, згодом прийшов і лікар.
Поки розв'язували та промивали Пейсахову рану, лікар розпитував сторожів, як це скоїлася біда.
— Ето, ваше високоблагородіє,— розказував сторож,— вон єхав номером 13 до Боярки і, звініте, заснув у вагоні. Конечно, він вискочив і впав на вторую путь, прімерно, на рельсу мордою. Жандарм прислали на случай зліченія, что0 свідувалі... значить, свідетельство...
Лікар розглядав рану.
— Опасне? — пробубонів Пейсах, кривлячись від болю.
— Рана здоровенна,— сказав лікар.— Два зуба пропало... Побачим, чи кістка ціла. Дайте зонда,— звернувся він до фершала.
Пейсах стогнав та сичав від болю, поки пробували зондом кістку, а лікар усе балакав до нього, щоб одвернути його увагу від рани та болю.
— Кістка, ціла, голубе. А зашити рану треба.
— Опасне? — знову пробубонів Пейсах.
— Опасне, та не дуже: живі будете, та й знак буде певний: вже як загубитесь коли, легше жінка віднайде,— жартував лікар.
— Нема жінки,— зітхнув Пейсах.— Ой!
— Потерпіть, потерпіть, треба вичистити рану*:.. А чого ви кричите "ой" — що нема жінки чи що болить рана?
— Ой!..
— Знов — ой? Бо, бачите, інший раз така жінка буває...
— Ой!..
— ...що волів би чоловік на п'ять таких ран її виміняти.
— Ой, добре вам жартувати, коли вас не болить,— промовив Пейсах.
— Ех, друже! Може, й болить коли, та не вважаєш. Так і ви не вважайте, не вважайте, не вважайте...— казав лікар, націлившись кривою голкою зашивати рану.— Отеє трошечки вколю...
— Ой!
— Вже. Треба ж зашити... Бо як діру в щоці лишити, то й чарки горілки не можна буде випити: ротом наллєте...
— Ой!..
— ...а дірою виллється,— казав лікар, зав'язуючи нитку.— А ви боярський?
— Ні. Бишевський.
— То чого ж вам було плигати з вагона у Боярці? Треба було плигнути у Фастові, нехай би там лікар мав роботу, а не я.
— Мені в Ігнатівку треба,— озвався Пейсах.
— Знайомі там чи діла які?
— Ой! — скрикнув знов Пейсах, вколотий голкою.
— Ништ а зой раптом, шрат поволі *,— промовив, жартуючи, лікар по-жидівськи, аж Пейсах, незважаючи на біль, усміхнувся здоровою половиною лиця.— Так чого ж вам в Ігнатівці треба? — казав далі лікар, знов націлюючись .голкою.
— На весілля... Ой!
— Овва! Хто ж тепер з вами схоче танцювати, коли у вас така негарна фізіономія стала?
— Ой!
— Вже,— казав лікар, знов зав'язуючи нитку. Пейсах махнув рукою.
— Де вже мені танцювати! Хай вже інші танцюють, хто молодший та щасливий, а я їм граю.
— Коли на трубу, то пропала гра,— мовив лікар
* Не так раптом, кричіть помалу
— На скрипку... Ой! Ну, на скрипку, то ще нічого: можна і з розбитою пикою грати.
— — Добре, що з правого боку розбита,— озвався фер-шал,— бо якби з лівого, то й на скрипку трудно було б грати.
— Еге, еге! — говорив лікар, зав'язуючи рубці.
Так балакаючи та жартуючи, зашили Пейсахову рану. Л він усе думав: чи буде він живий, чи не зостанеться калікою... Та, мабуть,— потішав він себе,— ті люди не жартували б так, коли б я мав умерти. А дочка, а онуки? Боже, боже, сироти пішли б з торбами, коли б я вмер!
Рану зашили, обмили. Лікар, відступивши трохи, придивлявся до своєї роботи.
— Красень — перший сорт і хлопець, хоч куди, козак 2,— сказав він.
— Господин доктор,— благальним голосом промовив Пейсах,— скажіть мені правду: не опасне?
— Не опасне.
— І живий буду?
— І живі будете.
— І не. каліка?
— І не каліка.
— Боже, боже! — промовив Пейсах, складаючи руки.— У мене сироти... дочка-каліка, троє онуків...— І сльози покотилися з його очей.
— Чого ж ви плачете, старий? — сказав лікар, беручи його за руку.— Все буде добре, не журіться, і знак навіть невеликий буде.
— Це я радію, що жив буду,— тремтячим голосом мовив Пейсах.— Не за себе — я вже нажився, напився гіркої... радніший вмерти, коли б не сироти... пропадуть... без мене...
— Не журіться,— казав лікар, добувши цигарку й закуривши її над лампою.— Отеє хіба днів кілька не можна вам буде їсти твердої їжі, поки рана зростеться, а там можна буде все. Можете і на весіллі грати, коли голова не дуже болить.