На високій колоні стриміла над містом статуя Щасливого Принца. Він був зверху донизу покритий тонесенькими листочками щирого золота. Замість очей у Принца сяяли два сапфіри, а на руків'ї шпаги пломенів великий рубін. Усі були в захваті від Принца.
— Він у нас прекрасний, мов флюгер-півень,—зауважив Міський Радник, що хотів уславитись як цінитель мистецтва.— От тільки користі від нього менше,— додав він, боячись, щоб його не запідозрили в непрактичності, хоч насправді він був ще й який практичний.
— Чому ти не можеш поводитись, як Щасливий Принц? — дорікала розсудлива матуся своєму хлоп'яті, яке заливалося слізьми, вимагаючи місяця з неба.— Он дивись, Щасливий Принц ніколи й не подумає чогось там вередувати.
— Я радий, що на білому світі є хоч один щасливець! — пробубонів, надивившись на ту дивовижну статую, один зневірений бідолаха.
— Чисто тобі ангел! — дивувалися Діти з Притулку, виходячи з собору в яскраво-червоних пелеринках і чистеньких білих фартушках.
— Що це ви кажете? Хіба ви коли-небудь бачили ангела? — здивувався Вчитель Математики.
— Авжеж, бачили — уві сні,— відповіли Діти з Притулку, і Вчитель Математики насупився, бо йому не подобалося, що діти бачать сни.
Якось уночі над містом пролітала Ластівка. Її подруги ось уже шість тижнів як подалися до Єгипту, а вона відстала, бо закохалася в чудовий Очерет. Уперше вона зустрілася з Очеретом ще навесні, коли ганялася за великим жовтим метеликом. Ластівку так зачарував гнучкий стан Очерету, що вона зараз же й защебетала до нього.
— Можна, я покохаю тебе? — запитала Ластівка, яка любила зразу переходити до діла, і зелений Очерет низько вклонився їй. Тоді Ластівка закружляла навколо нього, черкаючи крильцями воду, аж побігли срібні брижі. Отак Ластівка цілісіньке літо залицялася до Очерету.
— Що за безглузда любов? — щебетали інші ластівки.— Адже в того Очерету немає грошей, а родичів — більш ніж треба.
I справді, на річці росло повно очерету.
Потім, коли настала осінь, усі ластівки полетіли у вирій. Як їх не стало, наша Ластівка відчула себе вкрай самотньою, і Очерет помалу став їй набридати.
— Там він не вміє розмовляти,— сказала Ластівка.— До того ж, мабуть, він ще й не сталий, бо все заграє з вітерцем.
I справді, тільки-но повіє вітерець, Очерет йому й вклониться, та так зграбно!
"Та й сидень він,— міркувала далі Ластівка,— а я люблю мандри, отже, й чоловік мій повинен любити мандри".
— Ну то як, полетиш зі мною? — запитала його нарешті Ластівка. Та Очерет тільки похитав головою: він так любив свою домівку!
— Ах, то ти тільки жартував зі мною! — крикнула Ластівка.— Тоді я лечу в Єгипет, до пірамід. Прощавай!
I вона знялась та й полетіла. Цілий день літала, а надвечір побачила велике місто.
— Де ж переночувати? — промовила сама до себе Ластівка.— Сподіваюсь, місто приготувалося мене зустрічати.
I раптом вона побачила статую на високій колоні.
— Отут я й зупинюся! — вигукнула вона.— Місце чудове, і свіжого повітря багато.
I Ластівка сіла просто між ступнями Щасливого Принца.
— Та у мене золота спальня! — вдоволено промовила вона, поглянувши довкола. I заходилась лаштуватися спати. Але не встигла вона сховати голівку під крило, як на неї раптом упала велика крапля води.
— Що за дивина! — вигукнула Ластівка.— На небі ні хмаринки, світять зорі, і дощ іде. Клімат на півночі Європи просто жахливий! Мій Очерет любив дощ, але ж він був такий егоїст!
А потім упала ще одна краплина.
— Яка користь від статуї, коли вона не може захистити від дощу? Треба пошукати якогось затишного димаря,— промовила Ластівка і вже хотіла летіти.
Та не встигла вона розпростати крила, як упала третя краплина. Ластівка глянула вгору, і що ж вона побачила!
Очі Щасливого Принца були повні сліз. Сльози котилися вниз по золотих щоках. Обличчя Принца було таке гарне в місячному сяйві, що Ластівку взяла жалість,
— Хто ти такий? — запитала вона.
— Я Щасливий Принц.
— То чому ж ти плачеш? Я вже вся мокра від твоїх сліз.
— Коли я ще був живий і в мене було справжнє людське серце, я не знав, що таке сльози,— відповіла статуя.— Я жив у палаці Sans Souci (палац Безтурботності (фр.)), куди смуткові не можна заходити. Цілими днями я розважався з друзями в саду, а ввечері танцював на балах у Великій Залі. Довкола саду стояв могутній мур, і мені жодного разу не спало на думку запитати, що діється там, за тим муром. Адже все коло мене було таке чудове! Всі придворні називали мене "Щасливим Принцом", і я таки й справді був щасливий, якщо у втіхах щастя. Так я жив і отак помер. А тепер, коли я вже неживий, мене поставили ось тут, так високо, що я бачу всі болячки і все убозтво мого міста. I, хоч серце в мене із свинцю, я все ж не можу стримати сліз.
"Як? То він не весь золотий?" — подумала Ластівка, але вголос цього не сказала, бо була дуже чемна.
— Ген там,— вела далі статуя тихим мелодійним голосом,— ген там у вузькій вуличці стоїть убогий будинок. Одне вікно в ньому відчинене, і я бачу жінку, що схилилась над столом. Обличчя її худе й стражденне, руки шкарубкі й червоні від уколів голки, бо вона кравчиха. Вона гаптує квіти-пасифлори на атласній сукні найвродливішої з фрейлін Королеви — в тій сукні фрейліна з'явиться на придворний бал. А в кутку кімнати в ліжку лежить її хворий синок. У нього гарячка, і він просить апельсинів. Мати ж нічого, крім річкової води, не може йому дати, і дитя безперестанку плаче. Ластівко, люба Ластівонько, чи не віднесла б ти їй рубін з руків'я моєї шпаги? Я ж не можу рушити з місця, бо ноги мої прикуті до п'єдесталу.
— Але я мушу поспішати до Єгипту,— відповіла Ластівка.— Мої посестри кружляють по-над Нілом і розмовляють з пишними лотосами. Скоро вже вони полетять ночувати до гробниці Великого Царя. Там лежить він сам у розмальованій домовині. Він загорнений у жовте вбрання і набальзамований пахкими травами. Його шия обвита блідо-зеленим нефритовим ланцюжком, а руки в нього — мов зів'яле листя.
— Ластівко, Ластівко, люба Ластівонько! Зостанься тут на одну тільки ніч і будь моїм посланцем. Хлопчика так палить спрага, і мати його така смутна.
— Не дуже я полюбляю отих хлопців,— відказала Ластівка.— Минулого літа, коли я жила над річкою, мірошникові діти, лихі хлопчиська, завжди кидали камінцями в мене. Звичайно, вони жодного разу не влучили, бо ми, ластівки, дуже спритні, а до того, я походжу з роду, що славився особливою спритністю. Та все ж це було дуже нечемно.