У житті ченця Грагс-па Сен-ге був випадок, коли вогонь породив коштовні камені. Він помер вісімдесяти дев'яти років (1343 року). Під час кремації його останки дивовижним чином перетворилися на буддійські реліквії.
У житті Ванаратхи ставалися всілякі надприродні феномени, як-от злива з квітів, струмені білої води зі стелі і навіть райдуги в його оселі. Помер він 1468 року доброхіть, коли сидів випростаним на килимі в йогічній позі; під час його кремації увесь Непал осяяло дивовижне покривало райдуг у небі.
Інший адепт калачакри, Бон-дон Рінпоче відомий тим, що сотворив у XII столітті чудо, коли під час церемонії посвячення полум'я свічок перетворилося в вогняні малюнки й символи.
Розповідь про його життя закінчується значуще: "У віці
п'ятдесят одного року він вирушив до Шамбали".
У "Блакитних анналах" можна виявити різні прояви фізичних і телепатичних контактів окремих вчителів калачакри з Шамбалою.
Скажімо, один із них розповідає про випадок з пустельником Калачакрападою: "Він знався на п'яти галузях науки, його благословила сама Тара,-він її виразно бачив. Якось Достославна мовила йому: "У Північній Шамбалі існує багато тантр (формул втаємничення) і коментарів, які склав і провістив Будда,-приходь за ними і слухай їх!" Він вирішив вирушити туди. Дехто казав, що коли він став готуватися до подорожі в Шамбалу, то перед цим побував там у видінні й отримав доктрини Ар'я Авалокітешвари. Останнє твердження слід допустити".
Ці згадки про Тару й калйчакру матимуть істотне значення в контексті розділу "Храмові діалоги".
Микола Реріх був свідком незвичайного феномена, що, безперечно, демонстрував калачакру. Якось на початку 20-х років він із кількома компаньйонами подорожував в автомобілі між Дарджілінгом і Гхумом у Гімалаях. Я теж проїздив тією гірською дорогою. Реріх пише, що водій автомобіля раптом пригальмував, коли на дорозі з'явився паланкін, який несли четверо чоловіків.
Коли автомобіль зупинився, аби пропустити його, пасажири побачили в паланкіні ламу. Він був у червоній з жовтим одежі, на голові мав корону, волосся довге й чорне, коротку чорну бороду, нечасту для лам. Той незвичайний лама посміхнувся і кілька разів кивнув головою гуртові Реріха. Автомобіль продовжив путь, але пасажири його ще не раз озиралися на дивного ламу в паланкіні. Коли Реріх почав розпитувати про цього загадкового ламу, йому відповіли, що в паланкінах носять лише Далай-ламу і Панчен-ламу, а корону надягають тільки під час храмових церемоній. "Ви, певно, бачили ламу з Шамбали!" —висловили здогад ченці в Гхумі.
Дощ, викликаний оракулом Лхаси, теж можна вважати виявом калачакри. Це диво описує Генріх Гаррер у книзі "Сім років у Тібеті". Лама впав у транс і почав пронизливо вигукувати заклинання. Як пише Гаррер, "можна вірити в чудеса або шукати інше пояснення, але факт залишається фактом: відразу після його заклинань пішов дощ".
Закінчити цей розділ я хотів би ще однією згадкою про його святійшество Панчен-ламу, якого я бачив замолоду під час процесії в Китаї. Коли 1916 року новозбудований храм Будди Майтреї в монастирі Таші Лхунпо готувався прийняти велетенську статую, Панчен-лама попрохав свого старого вчителя, пустельника Кйонгбу-рінпоче, керувати церемонією установки статуї.
Перестарілий чернець відмовився, мовляв, здоров'я його надто слабке і смерть близько. Та все ж погодився освятити новий храм.
Через кілька місяців Панчен-лама послав паланкін і почет за Кйонгбу-рінпоче, щоб доправити його в монастир Таші Лхунпо на церемонію. Бачили, як він сів у паланкін, коли прибули носії. Але на церемонії освячення Панчен-лама та інші лами, зайняті богослужінням, були просто вражені, побачивши, що він підходить до монастиря самотою і пішки. На очах людей відлюдник піднявся сходами, увійшов у храм, обійняв статую Майтреї, незбагненним чином злився з нею і зник. Коли згодом прибув паланкін, він виявився порожнім. Очевидно, Кйонгбу-рінпоче виконав свою обіцянку Панчен-ламі з допомогою калачакри.
Звісно, не всяку магію слід відносити до калачакри, а лише ті феномени, що залежать від високої духовності їх виконавців, що вдаються до універсальної сили, схованої у ядрі атома —нею адепти оволодівають через єднання з матір'ю-природою. У цьому секрет калачакри. Певність, що Шамбала є джерелом цієї високої окультної науки, отже, стає зрозумілою.
Слід підкреслити й такий істотний факт. Провідна секта тібетського буддизму гелукпа, представлена Далай-ламою і Панчен-рінпоче, засуджує демонстрування всіляких зорових і слухових психічних феноменів, оскільки прагне зміцнити довіру людини до органів зору й слуху, тоді як буддизм прагне пробудити внутрішнє духовне сприйняття. Заняття калачакрою лише складова частина навчання посвячених, але вона допустима лише в виняткових випадках, коли незвичайні прояви доцільні. Перекази про Шамбалу не обмежуються Тібетом та Монголією, а побутують і в інших країнах, скажімо, в Росії; там вони дещо різняться деталями й відомі під іншою назвою: "Країна Білих Вод".
6. КРАЇНА БІЛИХ ВОД
Серед російських старовірів існує дивне повір'я: той, хто піде зворотним шляхом татар-завойовників до Монголії, знайде Біловоддя, де на відлюдді, вдалині від грішного світу живуть святі люди.
У санскритському переказі Вічна земля, яку нездатні зруйнувати ні вогонь, ні вода, названа Білим островом. Це тим показовіше, що обітована земля російських прочан зоветься Біловоддям.
Як випливає з російського фольклору, фантомне царство Азії має багато потайних печер і надійно захищене велетенськими гірськими кряжами зі сніговими вершинами. Легенда стверджує, що біля володінь мудреців лежить озеро Лопон. І без ґрунтовних географічних знань зрозуміло, що загадкове озеро Лопон —це озеро Лобнор у Гобі, коло хребтів Алтин Тага й Куньлуня, про які стільки мовиться в давніх китайських рукописах. Більше того, поверхню цього озера частково вкриває біла плівка кристалічної солі. Саме воно може бути одним із білих озер Біловоддя.
В оповіданні "Червоні замети" російський письменник В.
Шишков згадує Біловоддя: "Є на світі така дивовижна країна, називається вона Біловоддя. І в піснях про неї співають, і в казках розповідають. У Сибіру вона, за Сибіром, а чи й деінде.