Шалений Роберт

Сторінка 6 з 13

Діана Вінн Джонс

Роберт йшов поруч, киваючи, хмурячись та час від часу зіщулюючи очі. Хізер бачила, що він намагається підійти до цього по-діловому, але вона була певна, що він у своєму житті ніколи не робив нічого ділового.

— Я не розумію, як будинок може обходитися без господаря, — сказав він.

Як на зло, в цю мить, серед парканів з живоплоту опинився натовп школярів, що галасували та поїдали морозиво. Хізер подумала, що це був клас зі школи, який ще не розбігся. Всі вони були одягнуті в сині шкільні піджаки, та їх супроводжувала вчителька, яка кричала навіть голосніше за них.

— Ви повинні ходити, а не бігати, 2 Х, — кричала вчителька.

Вона була з тих вчителів, яких ніхто не слухає. Діти продовжували кричати та бігати навколо ставка у середині, змушуючи Хізер та Роберта відступити до високого живоплоту в решті решт.

— Мовчати! – заверещала вчителька. І коли це не справило жодного ефекту, вона завила, — ви всі, йдіть сюди, та покладіть обгортки від вашого морозива в цю маленьку урну, негайно!

Єдиним наслідком було те, що кожна дитина швидко викинула його чи її обгортку у тому ж місці, де стояла. Обгортки покрили стежки, прикрасили живопліт, та розсипалися по клумбах за живоплотом. Ставок у середині був насичений плаваючими папірцями, що мерехтіли салатовим, малиновим або шоколадним, із маркуванням: "Містер Лоллі".

— Негайно підніміть обгортки! – закричала вчителька.

Здавалось, ніхто її не почув.

Роберт вдивився.

— Це школа для глухих? – запитав він у Хізер.

— Ні, це просто безпомічна вчителька, — відповіла Хізер.

— Ви маєте на увазі, що вона недостатньо часто користується батогом щодо них? – сказав Роберт. І перш ніж Хізер змогла пояснити, що, в цілому, вчителі зараз не застосовують батоги, Роберт мовив, — тоді я повинен надати урок їй та її учням. Він простягнув руку. Він її нахилив. Хізер здалося, що край світу шелестить біля її вух, ніби як злущення – вологе злущення, — злущення вологого паперу. Вона ковтнула, оскільки від цього звуку її вуха заклало.

У ставку салатова обгортка почала рости. Вона швидко розросталась, якимось чином поглинаючи всі інші обгортки, все більше і більше, поки не стала наче гігантське листя водяної лілії.

Перш ніж хтось устиг моргнути, вона стала завелика для ставка та лежала поперек нього, закручуючи та розкручуючи кінці. Жахливе салатове обличчя глянуло. Воно відкрило гігантського шоколадного рота, показуючи малинові зуби. Велетенський голос проревів:

— МОВЧАТИ! ПІДІБРАТИ ЦІ ОБГОРТКИ!

Вчителька заверещала та втекла. Діти стояли не ворухнувшись, непевно витріщаючись.

— Це всього на всього телевізійні ефекти, — сказав хтось з них. – Не звертайте уваги.

Роберт усміхнувся. Його мізинець та великий палець ледь нахилилися.

— Ах, так? – проревів салатовий Містер Лоллі. І він виріс більший за ставок, більше ніж був, капаючи водою, та схопив найближчу дитину своїми подертими, вологими, зеленими паперовими руками. Більшість школярів позадкувало. Більшість з них виглядала досить наляканою, але один чи два почали презирливо реготати.

— Вибий йому зуби, — сказав хлопчик. – Це всього лише папір.

Обличчя Роберт підібралося, нижня губа вип'ялась. Його великий палець двічі різко сіпнувся. Решта папірців, що була розкидана по стежках, живоплоті та клумбах злетіла в повітря і зібралася в два великі шелестячи згустки. Наступної секунди малиновий Містер Лоллі та шоколадний Містер Лоллі попрямували повз живопліт до хлопчика. На їх величезних обличчях була надзвичайна ненависть. Хізер не здивувалася, коли хлопчик повернувся та побіг. І як тільки він побіг, всі інші діти в паніці побігли за ним, врізаючись у невисокі паркани живоплоту, топчучи клумби та штовхаючи один одного, аби тільки втекти подалі від трьох гігантських фігур, що переслідували.

Роберт опустив руку та дивився на рожеву, зелену та коричневу фігури, що зникали в поля зору за кущами.

— Ось, — сказав він. – Вони будуть переслідувати їх до кінця моїх володінь. І горе тій дитині, яку вони зловлять.

Хізер часто бажала чогось такого дітям, які кидали обгортки в Кастелмайні. Тим не менш, вона не могла не сказати:

— Не дозволяйте, щоб їх піймали, будь-ласка!

Роберт засміявся:

— Яке у вас ніжне серце! – сказав він. – Дуже добре. Їх будуть переслідувати, але так і не зловлять, я повинен показати, що не збираюсь страждати від сміття, що кидають в моїх садах. Кастелмайн не ярмарок і не базар. Це мій дім.

Хізер збагнула, що він так нічого і не зрозумів. Вона пояснила знову, настільки добре, наскільки могла, що останній з Франсеїв заповів замок, у дуже зруйнованому стані, Британському фондові. І як Фонд відремонтував все це та відкрив для огляду, призначивши батька Хізер тут наглядачем.

Роберт повернувся та попрямував до решти садів.

— Так, я зрозумів, що ваш батько свого роду, для моєї родини, сенешаль чи управляючий, — сказав він, — але я вважаю, він повинен знайти інший спосіб, щоб наповнювати свій гаманець. Це непристойно, коли усі ці люди пхають свого носа у наші землі та наші кімнати.

— Це не для татового гаманця! Це для утримання!, — вже вельми роздратовано сказала Хізер. В неї було відчуття, ніби вона пояснює дуже маленькій дитині, яка не хоче розуміти. – Хіба ви не розумієте, що Кастелмайн потребує тисячі фунтів стерлінгів кожного року для ремонту та латання даху, щоб не протікав, і таке інше? Я чула як мама з татом розбираються із рахунками. Вони отримують гроші від людей, що оглядають будинок. Вони потребують туристів.

Роберт сердито клацнув пальцями.

— Більше ані слова, — мовив він. – Відведіть мене до вашого батька і я скажу йому, щоб шукав гроші деінде.

— Що? Ви маєте на увазі ваш скарб? – запитала Хізер.

Роберт знову уважно її оглянув.

— Ви знову і знову вертаєтесь до цього, — сказав він. – Ні, Я повинен переговорити із вашим батьком. Тим часом, всі ці простолюдини повинні піти додому.

— Але… — почала Хізер та задихнулась, оскільки побачила, що лінія світу хвилюється то вгору то вниз, перед її очима. Стежка під її ногами, задавалося, нахилялась то в один бік, то в інший, навіть попри те, що вона знала, що насправді стежка не ворушиться, і Хізер побачила як квіти та жимолость зарябіли. Від цього всього вона пожаліла, що з'їла так багато полуниці.