Шалений день, або одруження Фігаро

Сторінка 4 з 37

П'єр-Огюстен Бомарше

Ця війна тривала чотири роки. Додайте до них ті п'ять років, коли п'єса лежала в моєму столі. Які ж такі натяки на наші часи намагаються в ній відшукати? На жаль, коли писався цей твір, не було навіть паростків усього того, що розквітло сьогодні: це був цілком інший світ.

Під час чотирирічних суперечок я просив тільки про одне: щоб мені дали цензора. І мені їх дали, чи то п'ять, чи то шість. Що ж такого знайшли вони у цьому творі, який викликав таку шалену злість? Звичайну кумедну інтригу. Іспанський гранд закохується у дівчину й намагається спокусити її, тоді як спільні зусилля дівчини, тієї людини, з якою вона збирається одружитися, та дружини сеньйора перекреслюють задуми цього володаря, якому його становище, багатство та марнотратство, здавалося, мали б забезпечити повний успіх. Ось і все. Більше там нічого немає. П'єса перед вами.

Що ж спричинило такий дикий галас? А ось що. Замість того, щоб викрити якийсь один порочний характер, скажімо, Гравця, Честолюбця, Скупаря, Лицеміра, що налаштовувало б проти автора лише один табір ворогів, автор вибрав спосіб вільного написання комедії, або швидше склав такий план, який дав йому можливість піддати критиці низку зловживань, згубних для суспільства. Проте, оскільки в очах освіченого цензора це не є недоліком п'єси, то всі мої цензори, схваливши її, вимагали поставити її на сцені. Врешті-решт, мені довелося поступитись, а ось могутні цього світу з величезним обуренням побачили на сцені

П'єсу, де слуга — на що це схоже! — Не хоче віддати дружину вельможі.

(Годен)

О, як я шкодую, що не скористався цим моральним сюжетом для якоїсь страшної кривавої трагедії. Вклавши кинджал у руку ображеного нареченого, якого я тепер вже не назвав би Фігаро, я змусив би його у розпалі ревнощів заколоти за всіма правилами пристойності високопоставленого розпусника. А оскільки він мстився б за свою честь у плавних і гучних віршах і оскільки мій ревнивець, принаймні генерал, мав би супротивником якогось жахливого тирана, який безжалісно пригнічує свій нещасний народ, то все це, будучи досить далеким від нашої реальності, вважаю, нікого б не зачепило. Всі вигукували б: "Браво! От це так справді повчальна п'єса!" І ми були б врятовані — я та мій дикун Фігаро.

Але, бажаючи лише потішити французів, а не викликати сльози у їх дружин, я зробив свого злочинного коханця юним вельможею того часу, марнотратним, який любить позалицятися до жінок, навіть дещо розпусним, як майже всі тодішні вельможі. Але який ще докір можна кинути вельможі, не образивши їх усіх, як не докір у надмірному залицянні? Хіба не з цим докором вони можуть легше за все погодитись? Звідси я бачу, як багато з них соромливо червоніють (і це дуже благородно з їх боку!), визнаючи, що я маю рацію.

Отже, збираючись зробити свого вельможу негативним персонажем, я, при тому, із поваги й великодушності не приписав йому жодного з пороків, властивих черні. Ви скажете, що я і не міг цього зробити, що це порушило б будь-яку правдоподібність. Та оскільки я цього не зробив, то визнайте за моєю п'єсою бодай це достоїнство.

Вада, якою я наділив сеньйора, сама по собі не викликала б жодного комізму, якби я задля більших веселощів не протиставив йому більш тямущого представника своєї нації, справжнього Фігаро, який, захищаючи Сюзанну, як свою власність, знущається над намірами свого пана і пре-смішно висловлює своє обурення, що той насмілюється змагатися з ним у хитрощах — з ним, неперевершеним майстром у такому фехтуванні.

Таким чином, з доволі запеклої боротьби між зловживанням владою, забуттям моральних правил, марнотратством, зручною нагодою, всім тим, що є найпривабливішим у мистецтві спокуси, з одного боку, та душевним запалом, дотепністю, всіма засобами, які скривджений підлеглий здатен протиставити цьому натиску, — з другого, в моїй п'єсі виникає кумедна низка випадковостей, в силу яких чоловік-спокусник, розсерджений, втомлений, змучений, наміри якого весь час зазнають повного краху, змушений тричі впродовж одного дня падати до ніг своєї дружини, а дружина через свою доброту, поблажливість та чутливість вибачає йому; втім, так вчиняють усі дружини. Що ж у цій моралі заслуговує на ваші докори, панове?

Мабуть, ви вважаєте, що вона надто легковажна і не виправдовує мого урочистого тону? У цьому випадку ось вам більш строга мораль, яка у моїй п'єсі теж впадаає в очі, хоча ви її і не шукали: сеньйор, настільки розпусний, що заради своїх примх готовий розбестити всіх своїх підлеглих і тішитись невинністю своїх юних васалок, врешті-решт, як і граф Альмавіва, стає посміховиськом для своїх слуг. Найбільш виразно автор зобразив це у п'ятій дії, коли розлючений Альмавіва, бажаючи поглумитися над зрадливою дружиною, вказує садівнику на альтанку й кричить: "Йди туди, Антоніо, і приведи безчесну жінку, яка осоромила мене, до її судді", а той йому відповідає: "А все ж таки є, чорт забирай, справедливість на цьому світі! Ви ж, ваша вельможносте, самі тут стільки бешкетували, що тепер слід було б і вас!.."

Цей глибокий повчальний зміст відчувається у всьому творі. Якби автор вважав за потрібне довести своїм супротивникам, що, незважаючи на суворість уроку п'єси, він все ж таки висловив до винного більше поваги, ніж можна було сподіватись від його нещадного пера, то він звернув би їх увагу на те, що, повсюди зазнаючи невдач, граф Альмавіва завжди залишається осоромленим, але не приниженим.

Дійсно, якби графиня вдавалася до хитрощів, щоб приспати його ревність і зрадити йому, то, зробившись через це теж негативним персонажем, вона вже не могла б змусити чоловіка впасти до її ніг, не принизивши його в наших очах. Якби дружина мала цей згубний намір — розірвати священні пута, автору справедливо докоряли б за те, що він зображує зіпсовану мораль: адже ми міркуємо про мораль тільки з того, як поводяться жінки, чоловіків ми не так глибоко поважаємо, а тому й не пред'являємо їм особливих вимог у цій тонкій справі. Але крім того, що графиня дуже далека від такого огидного наміру, з п'єси цілком розуміло, що ніхто й не збирається обдурити графа — кожен хоче лише завадити йому обдурити всіх. Чесність мотивів — ось, що виключає тут будь-яку можливість докорів. Одне те, що графиня бажає лише повернути собі любов чоловіка, кожного разу надає його душевному сум'яттю зміст, безсумнівно, глибоко моральний, але аж ніяк не наповнює його чимось принизливим.