— Він не вмер: він перейшов у вогонь.
Вітер несе ці-слова, а вона каже:
— Він перейшов у вогонь, а я живу вдовою.
Вовчиця не опускає голови, і світ пильно заглядає їй у темні вирла. Вона розмовляє зі всім світом: виховувала сина і наставляла брати у голови сідло, а в боки стремена; виховувала дочку: наставляла вставати з зіроньками, саджати м’яту — пам’ять про батька-матір, садити барвінок — пам’ять про увесь рід. І великий світ озивався до неї терен-деревом.
Виріс син, збирає його в похід і просить не забувати про родину, остерігатися вогнів, звірів і бурхливої води, а він відказує: вогні, звірі і води його знають, іде — вогні гаснуть, звірі кидаються урозтіч, а води тихнуть, бо за ним стоїть рідня — вся Україна. Вона подає йому праведну зброю, а сестра-малоліток дарує вишиту хустинку і просить, щоб брат не гаявся, щоб не відстав од війська.
Вовчиця ловить губами вітер. Вітер гоїть їй рани. І вона бачить у вітрі: її син забитий у кайдани, його скидають ребром на гострий гак. І вона каже:
— А він не вмер: він перейшов у слово.
Вітер бере, підхоплює її мову, а вона каже:
— Ні дід, ні батько, ні чоловік, ні син — ніхто з них не вмер і не пропав: всі перейшли у вогонь і в слово. Я гріюся, але мене й пече.
Від її мови всихає і тріщить терен-дерево.
— Вони всі перейшли у вогонь, у слово, а я ніяк не можу перейти в землю,— вишептала й замовкла. Хоче ловити губами вітер, а вітру нема, утих.
Палить і сліпить сонце.
Їй байдужі табуни, кужіль, навіть колиска. Що їй згадувати? Недолю, сум?
Нема ні вітру, ні хвилі.
Вона журно гойднулася. Згадка й думки киплять їй у серці, згадки й думки гудуть їй у голові і похитують нею. Вона все погойдується. Її кістки тарахкотять, як каміння: жива, ще живе, ще не вмерла...
Вовчиця ледве дихає. В грудях пече. Це пече страшне і грішне життя. Воно стало їй давким і гірким подихом. Вовчиця дихає — творить зі свого дихання вітер. Вона хукає на ізбезумілий світ.
...Якось жила, дочка росла, росла і виросла. Жали ниву. Виорали мислями, сльозами засіяли. Вродила. Жнуть. Вона пішла винести обід, а дочка із серпом. В неї дочка завзята і жвава. Змалечку, піддівчам схотіла заквітчатися, різала в неділю барвінок і Відрізала собі мізинчика. Така не загається: жне пшеницю, а під ноги стелить собі сонце. Несе їй обід, квапиться, згадала відрізаний пальчик і усміхнулася, а поле куріє, димить. Орда наступила, зайняла її одиначку і відступає хмарою.
Пропадай, обіде: покинула горнята-близнюки і летить, летить — взяли татари дочку, нехай і її беруть і женуть.
Летіла і кричала.
Дочка почула. Оглянулась.
Кивнула-махнула білою ручкою з темної хмари і заголосила:
— Вернися, матінко, вернися, рідна: вже мене не віднімеш і сама загинеш. Не неси, матінко, свою сиву голову в чужу сторону,— та й здиміла у темній хмарі.
Вона впала й дерла під собою яму, закопувалася в землю. Тиждень лежала в полі, у ямі серед снопів і незжатої пшениці, але земля її ще не прийняла: підвелась, натеребила з колоска зерна, кинула до рота — життя, а смаку нема. Котуляла в роті зерно — сире життя без смаку й радості, аби котуляти. Так і приволоклася додому. Білі стіни не говорять, але стоять, чекають. Під вікнами пахнуть ружі, вікна дивляться і мовчать, але і квіти, і вікна чекають. Стала на порозі, взялась за клямку й увійшла в пустку — сама-самісінька, а вікна приймають сонце, білі стіни радіють, і скорботна матір божа держить на руках сина й дивиться на неї. Вона подивилась на матір божу й сказала:
— А ти не вища від мене. Я така, як і ти: я була щаслива, як носила їх на руках — сина й дочку. Чого ж ти журишся? Будемо жити удвох.
І вона почала жити — ввійшла у тяжку працю. Орала й копала, сіяла і садила, поливала й полола, косила й молотила... Мовчала і робила. До неї озивались своїми голосами поле, город і дерева. Річка в березі й сіно у лузі. Вертка дика повійка розтуляла до неї свої ніжні м’якорожеві вічка, а пишні блавати виходили до неї на стежку з золотої ризи. Усе їй щось гомоніло, усе їй щось казало, і вона гладила їм усім голови.
Восени, перед зимою, йшла на село, тяглася серединою й, зупинившись, гукала:
— Люди, хто має синів, беріть мій хліб і годуйте, нехай хлопці ростуть,— кланялась хатам направо.
Ступала далі, гукаючи:
— Люди, хто має дочок, беріть мої полотна, шийте придане,— і кланялась хатам наліво.
З її праці мали поживу не лише люди, а й птахи, худоба й звірі, це було її багатство і розкіш.
Швидко старіла й не лякалася буднів. А в свято не мала де подітися. Відчиняла скриню й розмовляла з чоловіковою, з синовою й доччиною сорочками, що залишила собі на пам’ять, інші роздала.
Казала чоловіковій:
— Але ж і груба! Чи я була лінива, чи не вміла золити і стелити те полотно на росі? — і гладила вишиту пазуху.
Чоловікова сорочка відказувала:
— Козацька.
Відкладала її й бралася за синову. Ще ніжніше гладила вишиті комір, пазуху й чохли. Вишиття відбивалося їй в очах чорними й червоними хрестиками.
— Теж груба.
Синова сорочка відказувала:
— Козацька.
Доччина була довга, рукави широкі. Вона розстелила її на столі. Гаптований синім барвінком поділ ледве торкався долівки, рукави з червоними маками заслали стіл, а вузький, з дрібно вишитими братками комірець був посередині.
— Але й біла,— казала, не доторкаючись до сорочки руками.— Тонка і м’яка, як шовк.
Доччина сорочка їй нічого не відказувала. Вона дивилася на доччине придане, що затопило хвилею стіл і спадало зі столу — думка думку переганяла: на яких невольничих базарах, де, на яких нелюдських торгах, у які землі запродано її кровинку? Хто і як поганяє нею? Кому вона служить під нагаєм і бичем? Сльози капали, цюркотіли, розливалися ріками. Вона збирала їх у гаптований синім барвінком поділ. Вся сорочка була мокра, як випрана.
Найчорніші думки, найстрашніші передбачення хіба могли зрівнятися з тими муками і горем, що чекали її попереду.
І найсправедливіші материнські передчуття їй нічого не підказали. Не вгадала ні доччину долю, ні свою.
Живе — нікого й нічого не боїться: ні пана, ні ясиру, ні смерті.
Рівненько складає чоловікову, синову й доччину сорочки, зачиняє скриню — зачиняє своє свято, тоді ненароком глянула у вікно, а в полі біліє, з поля наступає, жене. Чи це гуси, чи це лебеді? Гусям пір’я обскубано, лебедям голови поскручувано — тепер гуси не літають, тепер лебеді не плавають. Здогадалася: татарва веде полон.