— Не смій це пити,— сказав Моллен. — Давай продивимось усі харчі, що ти купила.
Підробка виявилася ще у трьох продуктах. Коробка цукерок, начебто виготовлена Мелоу-Байтом, замість звичної малинової наліпки мала оранжеву. Була також банка "Американського сИИру", майже на третину більша за нормальну банку для цього сорту. А ще — пляшка "ЗЕЛьтерської вди".
— Це вже зовсім казна-що,— потираючи підборіддя, зауважив Моллен.
— Риб'ячу молодь я завжди кидаю назад у воду,— говорив далі містер Картер. — Запихати їх у торбу — то неспортивно; і це є один із законів справжнього рибальства. Нехай собі ростуть, нехай розвиваються й дозрівають, хай набираються досвіду. Я хочу мати справу зі зрілими, хитрющими особинами, такими, що вмить ховаються під корчами або тікають геть, тільки-но на березі з'явиться рибалка. Тобто з такими, хто здатний вступити зі мною у двобій!
— Віднесу завтра цю погань назад до Ілджера,— вирішив Моллен і став укладати продукти у паперову торбинку. — Якщо помітите іще щось подібне, не їжте й не викидайте.
— Стара затока — оце таки місце! — проголосив містер Картер. — Ось де вони ховаються.
Настав суботній ранок, осяйний і прекрасний. Містер Картер устав раніше за всіх, поснідав і вирядився до Старої затоки. Він ступав легкою хлоп'ячою ходою. На голові — хвацько заломлений поношений капелюх, прикрашений штучними мушками. Незабаром і Моллен, допивши каву, вийшов із дому й попрямував до будинку Кармайклів.
Автомашина, як і раніше, стояла в гаражі. Вікна досі розчинені, на ломберному столику лежали наготовлені карти, всюди горіла електрика — все нітрохи не змінилося з учорашнього вечора. Це нагадувало Молленові читане колись оповідання про корабель, що плив під усіма вітрилами, і на борту в нього був повнісінький порядок — але жодної живої душі!
— Я думаю — може, треба когось повідомити? — запитала Філліс, коли він повернувся додому. — Тепер я вже певна — з ними щось сталося.
— Правильно. Але кого повідомляти? — Вони досі ще почувалися чужинцями в цьому районі. Тільки-но почали вітатися на вулиці з трьома чи чотирма родинами й не мали уявлення, хто з них знається з Кармайклами.
Проблему розв'язав несподіваний телефонний дзвінок.
— Якщо це хтось із сусідів,— гукнув Джім, коли Філліс піднімала трубку,— спитай у них!
— Алло?
— Здрастуйте. Я не певна, чи ви мене знаєте. Це Меріен Карпентер, я живу на початку кварталу. Шукаю свого чоловіка — він часом до вас не залетів? — Хоча голос по телефону звучав якось металічно, але в ньому виразно відчувалися нотки тривоги й перестраху.
— Ні, а в чому справа? Зранку в нас гостей не було.
— Зрозуміло... — жіночий голос ніби завагався.
— Може, ми вам чимось би допомогли? — спитала Філліс.
— Я нічого не розумію,— сказала місіс Карпентер. — Ми з Джорджем — чоловіком моїм — вранці разом поснідали. Потім він пішов на другий поверх по куртку. І більше я його не бачила.
— Ой...
— Він, напевне ж, не спускався сходами. Я зійшла нагору подивитись, що там його затримало — ми збирались їхати за місто, а його нема! Я попошукала його по всьому домі. Гадала, може, то він так недоречно жартує, хоча Джордж узагалі до жартів не схильний,— тож зазирнула під усі ліжка, в усі комірчини. Тоді сходила до підвалу, попиталася в сусідів — тільки ніхто його не бачив. Я подумала: а може, він завітав до вас? Вінбо говорив, що збирається зайти...
Філліс розповіла їй про те, що зникли й Кармайкли.
— Джіме,— сказала Філліс, коли жінки обмінялися ще кількома схвильованими репліками й поклали трубки. — Мені це не подобається. Мабуть, тобі слід повідомити про Кармайклів у поліцію.
— А який у нас буде вигляд, коли виявиться, що вони щасливо повернулися з Олбані, де відвідували друзів?
— Все одно. Значить, доведеться ризикнути.
Джім знайшов номер телефону й накрутив його на диску. Але почув сигнал "зайнято".
— Краще я сходжу туди сам.
— Добре. І захопи ці підробки. — Вона подала йому паперову торбу.
Капітанові поліції Леснеру, рум'янощокому і вельми терплячому, протягом ночі й нинішнього ранку довелося вислухати цілий потік скарг. Збилися з ніг патрульні наряди, страшенно стомилися сержанти, а найбільше стомився він сам. А однак провів містера Моллена до свого кабінету й уважно його вислухав.
— Я прошу записати на папері все, що ви мені розповіли,— сказав Леснер, коли Моллен скінчив. — Вчора ввечері нам подзвонив про Кармайклів їхній сусід. Ми намагалися встановити їхнє місцезнаходження. Якщо рахувати ще й чоловіка місіс Карпентер, то це вже буде десять за два дні.
— Десять — чого?
— Десять зникнень.
— Святий Боже... — ледве видихнув Моллен і переклав з руки в руку паперову торбу. — І всі з нашого міста?
— Всі до одного,— суворо ствердив капітан Леснер,— і тільки з житлового району Вейнсвілл в нашому місті. Точніше, з чотирьох прямокутних кварталів цього району. — Він навів назви вулиць.
— Я мешкаю саме там,— сказав Моллен.
— І я теж.
— У вас є якісь підозри, хто б то міг бути... викрадачем? — запитав Моллен.
— Ми не думаємо, що це викрадач-шантажист,— запалюючи вже двадцяту за сьогодні сигарету, сказав Леснер. — Ніхто не зажадав викупу. Не простежується якийсь відбір... Багато хто із зниклих осіб не міг би становити для викрадача якогось грошового інтересу. А гуртова торгівля заложниками — то вже зовсім безнадійний замір!
— Тоді, виходить, маніяк?
— Напевне. Але як йому вдається захопити цілі родини? Або дорослих дужих чоловіків — таких-от, як ви? І де він їх переховує — їх чи їхні трупи? — Леснер із люттю зім'яв сигарету. — Мої люди обшарили метр за метром усе місто. Обстежили всі ями й насипи у радіусі 20 миль. Федеральна поліція зупиняє всі автомобілі. І досі не знайшли нічого.
— Ой, тут іще одна халепа,— пригадав Моллен і показав капітанові підроблені продукти.
— Тут я теж не маю чого сказати,— похмуро признався Леснер. — На цю капость просто не вистачило часу. Надто багато інших скарг...
Задзвонив телефон, та Леснер не піднімав трубку.
— Втім, це не схоже на витівки чорного ринку. Я надіслав дещо з цих "товарів" на експертизу до Олбані. Намагаюся знайти джерело, з якого вони походять. Не виключено, що з-за кордону. А власне, то ФБР мало б... Чорти б узяли цей телефон!