— Що б там не сталось, — сказала повільно, дивлячись йому в очі, — що б не сталось, я не можу вплутатись у це.
— Без образ. Але я не збираюсь кликати тебе на допомогу.
— Ти неправильно мене зрозумів.
— Безсумнівно. Пробач, Корал.
* * *
Одразу ж за порослою плющем колонадою наштовхнувся на Мозаїк, яка саме верталась. Напрочуд спокійну і холодну серед спеки, шуму та гамору.
— Де Лютик? Облишив тебе?
— Облишив, — зітхнула. — Але дуже перепрошував, попросив вибачитись і перед вами також. Його попросили про приватний виступ. В палацових покоях, для королеви та її фрейлін. Не зміг відмовити.
— Хто попросив?
— Чоловік, виглядав як солдат. Мав дивний погляд.
— Мушу йти. Пробач, Мозаїк.
За павільйоном, прикрашеним кольоровими стрічками, зібралась невеличка юрба, там подавали їжу: паштети, лосось і холодець із качки. Геральт прокладав собі дорогу, видивляючись капітана Роппа або Ферранта де Леттенхофа. Замість цього наштовхнувся на Фебуса Равенгу.
Ресторатор виглядав, ніби аристократ. Вбраний був у парчевий дублет, на голові мав капелюх, прикрашений жмутиком пишного страусового пір'я. Його супроводжувала донька Пирала Пратта, розкішна й елегантна в чорному чоловічому костюмі.
— О, Геральт, — зрадів Равенга. — Антея, дозволь тобі відрекомендувати: Геральт із Рівії, славнозвісний відьмак. Геральт, це пані Антея Дерріс, торговельний представник. Випий із нами вина…
— Пробачте, — перепросив, — але я поспішаю. З пані Антеєю вже мав приємність познайомитись, хоча й не особисто. На твоєму місці, Фебусе, не став би у неї нічого купувати.
Якийсь учений лінгвіст оздобив портик над входом до палацу написом: CRESCITE ET MULTIPLICAMINI. Геральта ж зупинили схрещені перед ним ратища алебард.
— Вхід заборонено.
— Мушу терміново зустрітись із королівським прокуратором.
— Вхід заборонено, — з-за спин алебардистів виринув начальник варти. — В лівій руці тримав еспонтон. Брудним пальцем правої націлився Геральтові просто в ніс. — Заборонено, розумієш, шановний?
— Якщо не прибереш палець від мого обличчя, я тобі його зламаю в кількох місцях. О, так би одразу. А тепер веди мене до прокуратора!
— Кожного разу, коли ти натикаєшся на стражу, то починається шкандаль, — відізвався з-за спини відьмака Феррант де Леттенхоф, який вірогідно йшов слідом за ним. — Це серйозна вада характеру. Може тягти за собою прикрі наслідки.
— Не люблю, коли хтось забороняє мені вхід.
— Саме для цього існують стражники і вартові. В них не було би жодної потреби, якби вхід всюди був би вільним. Пропустіть його.
— У нас наказ від самого короля, — нахмурив чоло начальник варти. — Нікого не пропускати без обшуку!
— Ну, то обшукайте його.
Обшук виявився ретельним, стражники не лінувались, доглянули ретельно, не обмежились побіжним оглядом. Нічого не знайшли, стилет, який Геральт зазвичай носив у халявці, не взяв із собою на весілля.
— Задоволені? — Прокуратор подивився на начальника зверху вниз. — Розступіться і пропустіть нас.
— Прошу вибачення у Вашої милості, — процідив начальник. — Наказ короля був чітким. Стосувався всіх без виключення.
— Що? Не забувайся, холопе! Знаєш, до кого звертаєшся?
— Нікого без обшуку. — Начальник кивнув на стражників. — Наказ був чітким. Нехай Ваша милість не завдає клопоту. Нам… і собі.
— Що тут сьогодні коїться?
— Щоб отримати відповідь на це питання, можете звернутись до вищого керівництва. Мені наказали обшукувати.
Прокуратор вилаявся собі під ніс, дав стражникам себе обшукати. Не мав при собі навіть складаного ножика.
— Що це все означає, хотів би я знати, — промовив, коли вони, нарешті, ступили в коридор. — Я не на жарт занепокоєний. Не на жарт, відьмаче.
— Ти бачив Лютика? Його, начебто, визвали до палацу для співочого виступу.
— Мені про це нічого невідомо.
— А тобі відомо, що в порт зайшла "Ахеронтія"? Тобі про щось говорить ця назва?
— Навіть більше, ніж можеш собі уявити. Моє занепокоєння стає чимдалі більшим. Зростає з кожною хвилиною. Поспішаймо!
По вестибюлю, — який раніше був внутрішнім двориком святині, — сновигали озброєні протазанами гвардійці, блакитно-червоне екіпірування маячило також і на галереях. Тупіт черевиків та голосні вигуки доносились з коридору.
— Хей! — Прокуратор кивнув одному з солдатів, що проходив повз. — Сержанте! Що відбувається?
— Прошу вибачення у Вашої милості… Але дуже поспішаю за наказом…
— Стій, кому кажу! Що відбувається? Вимагаю пояснень! Що трапилось? Де принц Егмунд?
— Пане Феррант де Леттенхоф.
В дверях, під корогвами з блакитним дельфіном, у супроводі чотирьох рослих амбалів у шкіряних сардаках, стояв король Білогун власною персоною. Без королівських атрибутів більше не був схожим на короля. Був схожим на селянина, в якого щойно отелилась корова. Народивши на світ божий премиле телятко.
— Пане Феррант де Леттенхоф, — у голосі короля також бриніла радість від приплоду. — Королівський прокуратор. Тобто, мій прокуратор. А, може, не мій? Може, мого сина? Ти з'явився тут, хоча я тебе не викликав. Взагалі твоя присутність тут і зараз — це твій службовий обов'язок, але я не викликав тебе. Нехай, подумав, Феррант веселиться, нехай поїсть, поп'є, підшукає собі якусь діваху та віджарить її в альтанці. Я не викликав Ферранта, не хотів, аби ти був тут. Чи ти знаєш, чому я не хотів цього? Бо не впевнений, кому ти служиш. Кому ти служиш, Ферранте?
— Служу, — прокуратор низько вклонився, — Вашій Королівський Милості. І цілковито відданий Вашій Королівський Милості.
— Всі почули? — Король театрально розкинув руки. — Феррант відданий мені! Добре, Феррант, добре. Я очікував на таку відповідь, королівський прокураторе. Можеш залишитись, станеш мені в нагоді. Зараз підкину тобі роботи саме для прокуратора… Хо-хо! А це хто такий? Хто він? Заждіть, заждіть! Чи це не той відьмак, якого впіймали на ошуканстві? На якого нам вказала чародійка?
— Він виявився невинуватим, чародійку ввели в оману. На нього донесли…
— На невинуватих не доносять.
— Було рішення суду. Справу закрито через брак доказів.
— Якщо була справа, значить, був і сморід. Рішення судів та вироки беруть початок із фантазій та фанаберій судових урядників, сморід же надходить з самої серцевини справи. Годі патякати мені про це, я не стану витрачати свій час на лекції з юриспруденції. В день власного весілля можу виявити великодушність, не наказуватиму його ув'язнити, але нехай цей відьмак зникне з очей моїх негайно. І нехай більше ніколи мені на очі не потрапляє!