— Рушаймо, Дуссарт. Наступна діра.
— Як скажете, пане Геральте.
І раптом, біля наступного зіяючого в скелі отвору, настав — точнісінько як в дешевому романі — різкий поворот сюжету.
— Кажани, — виголосив вовкулака, принюхуючись. — Кажани і… І кіт.
— Рись? Лісовий кіт?
— Кіт, — випростався Дуссарт. — Звичайний домашній кіт.
* * *
Отто Дуссарт зацікавлено придивлявся до флакончиків із еліксирами, бачив, як відьмак їх приймає. Споглядав на зміни, які відбувались у зовнішньому вигляді Геральта, і його очі округлились від подиву й страху.
— Не просіть, аби я, — промовив, — йшов разом із Вами до тієї ями. Не ображайтесь, але я не піду. Від однієї думки про те, що там може бути, у мене аж шерсть дибки стає…
— Навіть на думці не було, аби просити тебе про таке. Вертайся додому, Дуссарт, до дружини та дітей. Ти зробив мені послугу, виконав те, про що я попросив, більшого я від тебе не вимагати не смію.
— Зачекаю, — запротестував вовкулака. — Зачекаю, поки Ви вийдете звідти.
— Не знаю, — Геральт поправив меч за спиною, — коли вийду звідти. І чи вийду взагалі.
— Не кажіть так. Зачекаю… Зачекаю до сутінків.
* * *
Долівка печери була вкрита товстим шаром кажанячого лайна. Самі кажани — череваті вухані — цілими гронами звішувались зі стелі, вовтузились і сонно попискували. Спочатку стеля була високо над головою Геральта, міг йти рівною долівкою досить швидко і комфортно. Однак, весь комфорт закінчився швидко — спершу мусив схилятись, пригинатись все нижче й нижче, врешті-решт не залишились іншого виходу, як просуватись далі навкарачки. А згодом — повзти.
Був момент, коли він затримався, сумніваючись, чи не повернути назад, адже тиснява серйозно загрожувала можливістю застрягти.
Але почув шум води, відчув на обличчі легкий подих прохолодного повітря. Розуміючи, що ризикує, протиснувся крізь щілину, зітхнув з полегшенням, коли почало ставати просторіше. Зненацька коридор пішов під уклін, по якому і з'їхав униз, прямо в русло підземного потоку, який бив з-під однієї скелі та зникав під протилежною. Звідкілясь згори сочилось слабеньке світло і саме звідти — десь дуже звисока — долинало прохолодне дихання вітру.
Понор, в якому зникав струмок, здавалось, був по вінця заповнений водою, хоча відьмак і підозрював, що він був суміжним, однак пірнати йому не хотілось. Обрав шлях вгору за струменем, проти швидкої течії, підіймаючись по схилу. Поки дістався зі схилу до великої зали, весь змок до нитки і вимазався мулом вапняних осадів.
Зала була величезна, повністю вкрита гігантськими напливами, патьоками, бурулями, сталактитами, сталагмітами й сталагнатами. Струмінь протікав по дну печери, яке було глибоко вимите меандром. Тут також згори сочилось світло і відчувався слабкий протяг. Відчувалось щось іще. Нюх відьмака з нюхом вовкулаки конкурувати не міг, але тепер і відьмак відчував те, що й вовкулака раніше — ледь відчутний запах котячої сечі.
Постояв хвилину, роздивися. Протяг вказав йому вихід, отвір, наче палацовий портал, прикрашений колонами могутніх сталагмітів. Тут же побачив коритце, наповнене дрібним піском. Власне, від цього коритця і тхнуло котом. На піску виднілись численні відбитки котячих лапок.
Повісив за спину меч, який мусив здійняти в тисняві розщелин. І ступив поміж сталагмітів.
Прохід, що плавно підіймався вгору, був височенний і сухий. Дно вкривали ріняки, але йти вдавалось. Йшов. До того моменту, поки дорогу йому перегородили двері. Солідні й закриті.
Досі не був до кінця певен, чи обрав вірний шлях, не мав жодної впевненості, що завернув у потрібну яскиню. Наявність дверей підтверджувала, що зробив правильний вибір.
В дверях, біля самого порогу, був невеличкий, зовсім нещодавно випиляний отвір. Прохід для кота.
Штовхнув двері — навіть не здригнулись. Натомість здригнувся, ледве відчутно, відьмачий амулет. Двері були магічні, захищені чарами. Слабке тремтіння медальйону свідчило про те, що чари не були потужними. Приблизив обличчя до самих дверей.
— Друг.
Двері безшумно відкрились на змащених завісах. Як вдало здогадався, слабкий магічний захист і фабричний пароль були встановлені за стандартами серійної продукції, нікому — на його щастя — не спало на думку встановити тут щось більш вигадливе. Двері мали охороняти від мережі печер та істот, що не були здатними скористуватись навіть такою примітивною магією.
За дверима, які для більшої впевненості він заблокував каменем, закінчувались природні яскині. Починався коридор, прокладений крізь скелю кирками.
Далі, незважаючи на всі передумови, не був впевненим до кінця. Аж до того моменту, коли побачив перед собою світло. Непевне світло факелу чи каганця. А за мить почув добре знайомий йому сміх. Регіт.
— Бууех-хххррр-еееххх-буееех!
Світло і регіт, як виявилось, доносились з просторого приміщення, освітленого лучиною, встромленою в залізний держак. Під стінами громадились скрині, коробки та бочки. Схилившись над однією зі скринь, використавши бочки в якості стільців, сиділи Буе і Банг. Грали в кості. Реготав Банг, який, вочевидь, набрав більше очок.
На сусідній скрині стояла карафка з оковитою. Поряд лежала закуска.
Запечена людська нога.
Відьмак вийняв меч із піхов.
— Добридень, хлопці.
Буе і Банг якийсь час витріщались на нього, пороззявлявши роти. Відтак заричали, зірвались з місць, перекидаючи бочки, вхопились за зброю. Буе — за косу, Банг — за широкий булат. І кинулись на відьмака.
Застали його зненацька, хоча він і передбачав, що буде непереливки. Але не розраховував, що потворні гіганти виявляться настільки проворними.
Буе низько махнув косою, якби не стрибок вгору, залишився би без обох ніг. Ледве уникнув удару Банга, булат викресав іскри з камінної стіни.
Відьмак умів дати раду зі швидкими супротивниками. З великими також. Швидкі чи повільні, великі чи малі, всі мали місця, вразливі для болю.
Вони навіть не мали уявлення, наскільки швидким стає відьмак після прийняття еліксирів.
Буе завив, уражений у лікоть, поцілений у коліно Банг завив ще голосніше. Відьмак обманув його швидким вольтом, перестрибнув через вістря коси, самим кінцем клинка вдарив Буе у вухо. Буе загарчав, трясучи головою, закрутив косою, кинувся в атаку. Геральт склав пальці і вдарив його Знаком Аард. Почастований чарами Буе гепнувся задом на долівку, аж чутно було, як клацнули зуби.