— Й досі мороз йде поза шкірою, як згадаю той день. — Дуссарт хоч і засмаглий, та помітно зблід. — Зі страху тоді ледь коні не двинув, коли Вас зі срібним клинком побачив. Думав, прийшов мій смертний час. Чи ж мало чув оповідань? Про відьмаків-убивць, які отримують насолоду від крові та страждань? Ви ж, як виявилось, людина справедлива. І добра.
— Не перебільшуй. Але ти прислухався до моєї поради, поїхав з Гуаамез.
— Думав, — понуро сказав Дуссарт. — В Гуаамез повірили, що з мене знято закляття, але Ви мали рацію, тому, хто був вовкулакою, не буде легко серед людей. Все як Ви і казали: те, ким ти був, мало більше значення, ніж те, ким ти є. Тож, мусив звідти забиратись, мандрувати в чужі краї, де мене ніхто не знав. Тинявся я, тинявся… Аж, нарешті, потрапив сюди. І тут зустрів Едвіну…
— Рідко трапляється, — похитав головою Геральт, — аби двоє теріантропів зійшлися в пару. Ще рідше від такого зв'язку народжується потомство. Щасливчик ти, Дуссарт.
— Аби ж Ви тільки знали, — вишкірив зуби вовкулака. — Дітлахи — мов намальовані, виростуть з них гарненькі панночки. А з Едвіною ми обоє рябоє. З нею разом буду віку доживати, аж до кінця своїх днів.
— Розпізнала в мені відьмака сходу. І сходу була готова до оборони. Киплячим борщем, не повіриш, замірилась мене почастувати. Вочевидь, вона також чула немало вовкулацьких розповідей про кровожерливих відьмаків, які отримують насолоду від страждань.
— Вибачте її, пане Геральте. А того борщу ми ще скуштуємо. Едвіна відмінний борщ готує.
— Може б, краще було, — відьмак похитав головою, — аби я не напрошувався. Не хочу лякати дітей, тим більше не хочу нервувати твою дружину. Для неї я все одно — харцизник із мечем, дарма чекати, щоб вона одразу перемінила до мене своє ставлення. Сказала, що від мене тхне кров'ю. В переносному значенні, як розумію.
— Я б так не сказав. Не ображайтесь, пане відьмаче, але від Вас кров'ю аж за версту несе.
— Але я не торкався крові вже десь…
— Десь зо два тижні, я би так сказав, — договорив вовкулака. — Це кров, що вже запеклась, мертва кров, Ви торкались когось пораненого. Також є і давня кров, їй більше місяця. Холодна кров. Кров плазуна. Ви самі також стікали кров'ю. З рани, живою кров'ю.
— Я вражений.
— Ми, вовкулаки, — Дуссарт випростався гордо, — на відміну від людського, маємо нюх трішки більш чутливий.
— Знаю, — всміхнувся Геральт. — Знаю, що вовкулачий нюх — це справжнє диво природи. Власне, саме тому прийшов до тебе просити про послугу.
* * *
— Землерийки, — оголосив Дуссарт. — Землерийки, тобто мідицеві. І полівки. Багато полівок. Лайно. Багато лайна. Здебільшого, куниці. Й ласки. Нічого більше.
Відьмак зітхнув, відтак сплюнув. Не приховував свого розчарування. Це вже була четверта печера, в якій Дуссарт не винюхав нічого, крім гризунів та хижаків, які полюють на цих же гризунів. І величезну кількість лайна як перших, так і других.
Підійшли до наступного отвору, що зіяв у скелястій стіні. Каміння сунулось з-під ніг, сипалось зі схилу. Схил був крутий, ішли з трудом, Геральт вже почав відчувати втому. Дуссарт, залежно від тернистості шляху, обертався на вовка або залишався в людській подобі.
— Ведмедиця. — Зазирнув до наступного гроту, потягнувши носом. — З дитинчатами. Була, але пішла, її там вже нема. Є бабаки. Полівки. Кажани. Багато кажанів. Горностай. Куниця. Росомаха. Багато лайна.
Наступна печера.
— Самиця тхора. Під час тічки. Також є росомаха… Ні, дві. Пара росомах.
— Підземне джерело, вода дещо сірчана. Гремліни, ціла група, десь із десяток. Якісь плазуни, можливо, саламандри… Кажани…
Десь високо, зі скелястого виступу, спорхнув велетенський орел, кружляв над ними, покрикуючи пронизливо.
Вовкулака підвів голову, глянув на гірські вершини. І на темні хмари, які сунулись над ними.
— Насувається гроза. Оце тобі маєш літо, жодного дня без грози… Що робитимемо, пане Геральте? Наступна діра?
— Наступна діра.
Аби дістатись до тієї наступної, вони мусили перейти через гірський водоспад, не надто сильний, але достатній, аби вони неабияк змокли. Скелі, порослі мохом, були слизькими, ніби мило. Дуссарт, щоб мати змогу хоч якось пересуватись, обернувся на вовка. Геральт, кілька разів небезпечно послизнувшись, пересилив себе, вилаявся і подолав тернистий відрізок шляху рачки. Добре, подумав, що тут немає Лютика, бо описав би це в баладі. Попереду лікантроп у вовчій подобі, а позаду — відьмак навкарачки. Ото була б людям забава.
— Велика діра, пане відьмаче, — сповістив Дуссарт. — Велика і глибока. Там гірські тролі, п'ять або шість дорослих тролей. І кажани. Багато кажанячого лайна.
— Йдемо далі. До наступної.
— Тролі… Ті самі тролі, що й перед цим. Печери суміжні.
— Ведмідь. Пестун. Був там, але пішов. Нещодавно.
— Бабаки. Кажани. Листконосові.
Від наступної печери вовкулака відскочив, як ошпарений.
— Горгона, — прошепотів. — Там вглибині сидить велика горгона. Спить. Окрім неї, там нікого нема.
— І не дивно, — буркнув відьмак. — Відійдімо. Обережно. Бо може прокинутись…
Відійшли, озираючись неспокійно. До чергової яскині, шлях до якої, на щастя, проходив далеченько від лігва горгони, вони наближались поволі, розуміючи, що обережність не завадить. І не завадила, хоча виявилась непотрібною. Кілька наступних печер не таїли в собі нічого, крім кажанів, бабаків, мишей, полівок і землерийок. І цілих покладів лайна.
Геральт був втомлений і розчарований. Дуссарт, очевидно, також. Але, треба було віддати йому належне, тримав марку і не виказав розчарування ані словом, ані жестом. Відьмак, однак, не мав щодо цього жодних ілюзій. Вовкулака сумнівався в успіху операції. Виходячи з того, що Геральт колись чув, і що підтвердила бабця-травниця, гора Кремора була зі східного, сторчового боку дірчаста, як сир, поцяткована незліченними яскинями. Печер, і справді, знайшли безліч. Але Дуссарт відверто не вірив, що йому вдасться винюхати й розшукати власне ту, яка була би підземним проходом всередину скельного комплексу Цитаделі.
На додачу до всього, спалахнула блискавиця. Гримнуло. І вперіщила злива. Геральт мав щиросердний намір плюнути, брудно вилаятись і оголосити про кінець цієї справи. Пересилив себе.