— Звелів тобі повернутись до мене, — сказала Літта Нейд. — Звелів тобі повернутись, хоча міг собі уявити, якою буде моя реакція. Цього від нього, зізнаюсь, я не очікувала.
Фонтан поплюскував, пахло мокрим камінням. Пахли квіти, пах плющ.
— Здивував мене цим, — повторила Літта. — Не сподівалась, що він здатен на таке.
— Бо ти не знала його, Корал, — відповіла спокійно Йеннефер. — Взагалі не знала його.
Розділ двадцятий
What you are I cannot say;
Only this I know full well —
When I touched your face today
Drifts of blossom flushed and fell.
Siegfried Sassoon
Конюх одержав півкорони ще звечора, тож коні вже були запряжені. Лютик позіхав і чухав шию.
— Боги, Геральте… Ми й справді маємо їхати в таку рань? Адже надворі ще темно…
— Не темно. А в самий раз. Сонце зійде не пізніше, ніж за годину.
— Аж за годину, — Лютик видерся на спину осідланого мерина. — Я б краще поспав зайву годинку…
Геральт скочив на кульбаку, замислившись, вручив конюхові ще півкорони.
— Серпень надворі, — сказав. — Від світання до смеркання всього якихось чотирнадцять годин. Хотів би за цей час від'їхати якнайдалі.
Лютик позіхнув. І ніби лише тепер помітив неосідлану кобилу в яблуках, що стояла в загоні за огорожею. Кобила мотнула головою, немов бажаючи нагадати про свою присутність.
— Почекай, — скинувся поет. — А вона? Мозаїк?
— Вона з нами далі не їде. Розстаємось.
— Як це? Не розумію… Чи можеш ти мені нормально пояснити…
— Не можу. Не зараз. Вирушаймо, Лютику.
— Ти точно знаєш, що робиш? Ти впевнений у цьому?
— Ні. Не остаточно. Ні слова більше, не хочу зараз про це говорити. Їдьмо.
Лютик зітхнув. Підострожив мерина. Озирнувся. І зітхнув ще раз. Був поетом. Мав повне право зітхати, скільки заманеться.
Заїжджий двір "Секрет і Шепіт" красиво вимальовувався на тлі світанку, в туманному мареві зорі. Можна було подумати, що це будиночок лісової феї, який потонув у мальвах, обвитий диким плющем та в'юнком, лісова святиня таємного кохання. Поет замислився.
Зітхнув, позіхнув, сплюнув, закутався у плащ, підострожив коня. За цей короткий час роздумів залишився позаду. Геральта вже майже неможливо було розгледіти в передсвітанковій імлі.
Відьмак їхав швидко. І не озирався.
* * *
— Ось вино, прошу, — хазяїн корчми поставив посеред столу фаянсовий жбан. — Яблучне з Рівії, як замовляли. Дружина просила спитатись, як ви знаходите свининку.
— Знаходимо її серед каші, — відповів Лютик. — Час від часу. Не так часто, як нам хотілось би.
Як повідомляла барвиста вивіска, корчма, до якої вони дістались надвечір, носила назву "Під Вепром та Оленем". Але це, вочевидь, була єдина запропонована тут дичина, оскільки в меню закладу такої знайти не вдалось. Тутешнім фірмовим блюдом була каша зі шматками жирної свинини і густою цибулевою підливкою. Лютик для виду трохи покрутив носом на таке плебейське, як на його смак, їдло. Геральт нарікань не мав. До свинини претензій не було, соус був пристойним, каша довареною, а саме цей останній нюанс не так часто вдавався кухаркам у подібного роду придорожніх харчівнях. Могло би бути й гірше, тим більше, що особливого вибору в них не було. Геральт наполягав на тому, аби за день подолати якнайбільшу частину путі, тож не хотів затримуватись у заїжджих дворах, що траплялись їм на шляху вдень.
Як виявилось, не лише для них корчма "Під Вепром та Оленем" стала кінцевою метою денної подорожі. Одну з лав попід стіною займали проїжджі купці. Сучасні купці, які на відміну від традиційних не гидували слугами та не вважали ганебним сідати разом із ними за один стіл. Сучасність і толерантність, ясна річ, мали свої межі — купці займали один кінець столу, слуги — інший, демаркаційну лінію було легко помітити. Це стосувалось і меню. Прислуга їла фірмову страву місцевої кухні — свинину з кашею, запиваючи її розбавленим пивом. Шановні купці дістали собі по курці та кілька бутлів вина.
За протилежним столом, під чуперадлом кабанячої голови, вечеряла пара: світловолоса дівчина і поважного віку чоловік. Дівчина була вбрана багато, дуже ошатно, взагалі не по-дівочому. Чоловік скидався на урядника, при тому не найвищого рангу. Пара вечеряла вдвох, розмова йшла хутко, але скоріше за все це було недавнє знайомство і, вочевидь, випадкове; такий висновок можна було зробити, дивлячись на загальну поведінку урядника, який наполегливо залицявся до дівчини у надії на щось більше, а дівчина приймала його припадання з ввічливої, навіть трохи іронічної дистанції.
Одну з коротших лав займали чотири жриці. Мандрівні цілительки, яких було неважко розпізнати по сірому вбранню та обтислих каптурках, які приховували волосся. Вечеря, яку споживали, була, як зауважив собі Геральт, більш ніж скромною, щось схоже на ячмінну кашу без масла. Жриці ніколи не брали плати за цілительство, лікували всіх і безоплатно, в замін звичай велів надавати їм їжу та нічліг, коли б цього не попросили. Хазяїн корчми "Під Вепром та Оленем" цей звичай знав, але вочевидь замірився відбутись якнайдешевше.
На сусідній лаві, під оленячими рогами, розмістились троє місцевих, зайнятих пляшкою житньої горілки, скоріше за все, вже не першої. Так-сяк заспокоївши щовечірню потребу, роззирались навкруги, вишукуючи розваг. Скидалось на те, що відшукали. Жрицям не поталанило. Хоча, ймовірно, вони вже були звиклі до подібних речей.
Стіл у кутку кімнати займав лише один відвідувач. Був повністю прихований у сутіні. Відвідувач, як помітив Геральт, не їв і не пив. Сидів нерухомо, спершись спиною об стіну.
Троє місцевих не вгамовувались, їхні кпини й насмішки на адресу жриць ставали дедалі вульгарнішими та непристойнішими. Жриці зберігали стоїчний спокій, абсолютно ігноруючи всі глузування. Місцевих це починало бісити тим більше, чим менше житнівки залишалось у пляшці. Геральт став швидше працювати ложкою. Вирішив начистити випивакам морди, і не хотів, аби через них його каша захолола.
— Відьмак Геральт із Рівії.
В кутку, в сутіні, раптом спалахнув огонь.
Самітний чоловік, який сидів за столом, підніс руку над стільницею. На пучечках його пальців спалахнули язички полум'я. Чоловік наблизив руку до підсвічника, що стояв на столі, одна за одною запалив всі три свічки. Дозволив, аби вони добре освітили його.