За мить він вже лежав у калюжі води, кашляючи, плюючись та вибльовуючи воду на кам'яні плити тераси. Поряд на колінах закляк Лютик, блідий, як полотно. З іншого боку — Мозаїк.
Також без тіні рум'янця. Зате з тремтячими руками. Геральт насилу сів.
— Антея?
Лютик заперечно похитав головою, відвернувся. Мозаїк опустила голову на коліна. Бачив, як її плечі тремтіли від плачу.
Поряд із ним сидів його рятівник. Богатир. Вірніше, богатирка. Неохайна щетина на лисій голові. Живіт, як великий зашнурований ковбасний рулет. Плечі, як у борця. Литки, як у дискобола.
— Завдячую тобі життям.
— Та ну тебе… — Комендантка з кордегардії недбало махнула рукою. — Немає про що розпатякуватись. А так, взагалі-то, ти мудило рідкісне і ми на тебе зуб точимо, я і дівки, за отой махач. Ти краще нам на очі не потрапляй, бо ми тобі зад надеремо. Пойняв?
— Пойняв.
— Хоча, визнаю, — коменданта смачно харкнула, витрясла воду з вуха, — що ти відважне мудило. Відважне з тебе мудило, Геральте з Рівії.
— А ти? Як тебе звати?
— Віолетта, — відповіла комендантка і раптом її обличчя захмарилось. — А вона? Ота…
— Антея Дерріс.
— Антея Дерріс, — повторила, скрививши губи. — Шкода.
— Шкода.
На терасу прибували люди, ставало тісно від натовпу. Вже не гриміло, небо потроху прояснялось, вітер вщух, прапорці обвисли. Хвилі стишувались, вода відступала. Залишаючи по собі розвалини і руїни. І трупи, по яких вже лазили краби.
Геральт насилу підвівся. Кожен рух і кожен глибокий вдих відзивались тупим болем у боці.
Пекельно боліло коліно. Обидва рукави сорочки були відірвані, не мав уявлення, коли саме їх втратив. Шкіра на лівому лікті, правому передпліччі та, вочевидь, на лопатці була здерта майже до живого м'яса. Чисельні побіжні рани кровоточили. Загалом, нічого такого, чим потрібно було перейматись.
Сонце визирнуло з-за хмари, кинувши сяючі відблиски на вгамоване море. Спалахнув розблиск і на даху маяка, що стояв на краєчку мису. Маяка з білої та червоної цегли, релікту з ельфійських часів. Релікту, який пережив не одну таку бурю. І, вочевидь, ще не одну переживе.
Діставшись до вже спокійного, хоча й в біса заваленого плаваючим сміттям, гирла ріки, на рейд виходила шхуна "Пандора Парві", під повними вітрилами, як на параді. Натовп голосно вітав її.
Геральт допоміг Мозаїк підвестись. На дівчині також мало чого залишилось від її наряду. Лютик подав її плащ, щоб вона могла ним прикритись. І демонстративно кашлянув.
Перед ними стояла Літта Нейд. З лікарською сумкою на плечі.
— Повернулась, — сказала, глянувши на відьмака.
— Ні, — заперечив. — Пішла.
Подивилась на нього. Холодним чужим поглядом. Відтак перевела погляд на щось далеке, щось дуже далеке, що знаходилось десь аж за правим плечем відьмака.
— Тож, ти хочеш це так розіграти, — виголосила холодно. — Такий спогад хочеш залишити. Що ж, твоя воля, твій вибір. Хоча, міг би обрати менш патетичний стиль. Тоді, бувай. Я мушу надати допомогу пораненим і потерпілим. Я так розумію, ти не потребуєш моєї допомоги. Як і мене самої. Мозаїк!
Мозаїк заперечно похитала головою. Взяла Геральта під руку. Корал хмикнула.
— Навіть так? Так хочеш? В такий спосіб? Що ж, твоя воля. Твій вибір. Прощавайте.
Відвернулась і пішла.
* * *
В натовпі, який товкся на терасах, з'явився Фебус Равенга. Вочевидь, брав участь у рятувальних роботах, бо одяг мокрим шматтям висів на ньому. Якийсь люб'язний добродій підійшов і подав йому капелюх. Вірніше те, що від нього залишилось.
— Що тепер? — запитав хтось із натовпу. — Що тепер, пане раднику?
— Що тепер? Що робити?
Равенга дивився на них. Довго дивився. Потім випростався, взяв капелюх і одягнув його на голову.
— Поховати померлих, — сказав. — Потурбуватись про живих. І братись за відбудову.
* * *
Вдарив дзвін на кампанілі. Ніби хотів сповістити, що він вижив. Що попри те, що багато чого змінилось, все одно існують речі, які завжди лишатимуться незмінними.
— Ходімо звідси. — Геральт витяг з-за коміра жмут мокрих водоростей. — Лютику? Де мій меч?
Лютик зойкнув, вказавши на пусте місце під муром.
— Мить тому… Мить тому він лежав тут! Твій меч і твоя куртка! Вкрали! От курва! Вкрали! Гей, люди! Тут лежав меч! Попрошу віддати! Люди! Ах, ви скурвисини! А щоб вас грім побив!
Відьмак раптом відчув себе зле. Мозаїк підтримала його. Погані справи, подумав. Погані справи зі мною кояться, якщо мушу спиратись на руку дівчини.
— Я ситий по горло цим містом, — сказав. — Усім, що в ньому тільки є. І що воно собою являє. Ходімо звідси. Якнайшвидше. І якнайдалі.
Інтерлюдія
Дванадцять днів потому
Фонтан тихенько поплюскував, від цямриння пахло мокрим камінням. Пахли квіти, пах плющ, що звивався по стінах патіо. Пахли яблука на фіалі, яка стояла посеред мармурового столика. Два келиха запітніли від охолодженого вина.
За столиком сиділи дві жінки. Дві чародійки. Якби неподалік якимсь дивом опинився хтось наділений багатою уявою, художнім і творчим світосприйняттям, зі схильністю до ліричних алегорій, то він би без жодних проблем змалював їх обох. Вогненно-руда Літта Нейд у кіноварно-зеленій сукні була ніби захід сонця у вересні. Йеннефер із Венгерберга, чорноволоса, вбрана виключно в чорне і біле, дивлячись на неї в пам'яті зринали асоціації з грудневим світанком.
— Більшість сусідських вілл, — порушила мовчання Йеннефер, — лежить в руїнах у підніжжя урвища. А твоя цілісінька. Навіть, жодна черепиця не впала. Ну ти і щасливиця, Корал. Щиро раджу, спробуй себе в лотереї.
— Священики, — всміхнулась Літта Нейд. — не назвали б це щастям. Сказали б, що це божественна протекція та захист вищих сил. Божества наділяють своєю протекцією справедливих і захищають невинних. Винагороджують чесних і порядних.
— Зрозуміло. Винагороджують. Якщо схочуть і якщо перебуватимуть саме десь неподалік. Твоє здоров'я, подружко.
— Твоє здоров'я, подружко. Мозаїк! Налий пані Йеннефер. Її келих порожній.
— Щодо самої вілли, — Літта випровадила поглядом Мозаїк, — то вона виставлена на продаж. Продаю її, бо… Бо мушу поїхати звідси. Атмосфера Керацка більше не йде мені на користь.
Йеннефер скинула брови. Літта не змусила її довго чекати.