Хор підлабузників, нахлібників та сраколизів підхопив вигук. Церемоніймейстер стишив їх жестом.
— Король Віраксас перебуває в жалобі, так само як і весь двір. Розваги та бенкет відміняються, попрошу гостей покинути територію палацу. Король планує незабаром власне весілля, на якому буде повторний бенкет. Аби сьогоднішні наїдки не пропали, король наказав, щоб їх перенесли в місто і виставили на ринку. Наїдками також будуть наділені й мешканці Пальміри. Для Керацка настав час щастя й добробуту!
— Що ж, — промовила Корал, поправляючи зачіску. — Правду говорять, що смерть молодого може серйозно розстроїти весільне святкування. Білогун не був ідеальний, але і не найгірший, хай спочиває у мирі, хай земля йому буде пухом. Ходімо звідси. І без того тут вже ставало нудно. А сьогодні чудова погода, давай прогуляємось по терасах, помилуємось на море. Поете, будь ласкавий і подай руку моїй учениці. А я піду з Геральтом. Бо думаю, що в нього є що мені розповісти.
Було раннє пообіддя. Лишень. Навіть не вірилось, що стільки подій вже сталось за такий короткий проміжок часу.
Розділ дев'ятнадцятий
Воїн помирає в боротьбі — смерть повинна битися з ним.
Воїн не віддає себе своїй смерті з легкістю.
Карлос Кастанеда "Колесо часу", переклад Армена А.
— Ей! Дивіться! — раптом скрикнув Лютик. — Щур!
Геральт не звернув уваги. Він добре знав поета, розумів, що той звик лякатись будь-чого, захоплюючись абичим і шукаючи сенсацій там, де сенсаціями навіть не пахло.
— Щур! — не вгамовувався Лютик. — Ооо, другий! Третій! Четвертий! Дідько! Геральте, глянь!
Зітхнув, глянув.
Підніжжя урвища під терасами роїлось від щурів. Земля між Пальмірою та узгір'ям жила, ворушилась, хвилювалась і попискувала. Сотні, а може й тисячі гризунів утікали з району порту та гирла ріки, мчали попід горою, вздовж палісади, на узгір'я, в ліси. Інші перехожі також помітили це, звідусіль доносились вигуки здивування і страху.
— Щури втікають з Пальміри та порту, — сказав Лютик, — бо вони налякані! Я знаю, що сталось! Вочевидь, до берега пришвартувався корабель зі щуроловами!
Ніхто не схотів це прокоментувати. Геральт обтер піт із повік, стояла невимовна спека, розпечене повітря забивало дух. Глянув у небо, чисте, без жодної хмаринки.
— Буде шторм, — Літта промовила вголос те, про що сам подумав. — Сильний шторм. Щури відчувають його. І я також відчуваю. Відчуваю його в повітрі.
І я теж, подумав відьмак.
— Буря, — повторила Корал. — Буря надійде з моря.
— Яка ще буря? — Лютик обмахнувся капелюшком. — Звідкіля? Погода як з картинки, небо чисте, ані вітерця. А шкода, серед такого пекла не завадив би вітерець. Морський бриз…
Не встиг договорити речення, аж повіяло. Легкий бриз ніс аромат моря, дарував приємне полегшення, освіжав. І хутко набирав силу. Прапорці на щоглах, які хвилину тому висіли ліниво й спокійно, заворушились, затріпотіли.
Небо над горизонтом потемнішало. Вітер ставав дедалі сильнішим. Легкий шурхіт змінювався шумом, а шум переростав у свист.
Прапорці на щоглах зафуркотіли і несамовито залопотали. Заскрипіли флюгери на дахах і вежах, заторохкотіли та забряжчали бляшані насадки на димарях. Захлопали віконниці. Здійнялись хмари куряви.
Лютик обома руками вхопився за капелюшок, встиг це зробити в останню мить, інакше той полетів би за вітром.
Мозаїк схопилась за пелену сукні, раптовий порив вітру задер шифон високо, майже до стегон. Доки приборкувала шарпану вітром тканину, Геральт із задоволенням милувався її ногами. Помітила його погляд. Не опустила очей.
— Буря… — Корал, аби мати змогу говорити, мусила відвернутись, вітер віяв так сильно, що заглушав слова. — Буря! Насувається шторм!
— О, боги! — закричав Лютик, який в жодних богів ніколи не вірив. — Боги! Що діється? Чи це настав кінець світу?
Небо швидко темнішало. А горизонт з темно-синього перетворювався на чорний.
Вітер шаленів, його свист ставав все нестерпнішим.
На рейді за мисом море вже здіймалось бурунами, хвилі бились об хвилеріз, розбризкувалась навсібіч біла піна. Шум моря наростав. Стало темно, ніби вночі.
Серед суден, що стояли на рейді, почалось помітне пожвавлення. Деякі, серед них був поштовий кліпер "Луна" та новіградська шхуна "Пандора Парві", поспіхом підіймали вітрила, готові втекти у відкрите море. Решта суден спускала вітрила, залишаючись на якорях. Геральт запам'ятав деякі ще відтоді, як споглядав на них з тераси вілли Корал. "Алке" — когг з Цидаріса. "Фуксія" — не пам'ятав, звідки. І галеони: "Гордість Цинтри" під прапором із блакитним хрестом. Трищогловий "Вертіго" з Лан Ексетер. "Альбатрос", що мав сто двадцять футів у довжину. Ще кілька кораблів. Серед яких фрегат "Ахеронтія" під чорними вітрилами.
Вітер вже не свистів. Він завивав. Геральт побачив, як з комплексу Пальміри здіймається в небо перша стріха, як розлітається в повітрі на друзки. Довго чекати на другу не довелось. Третю. І четверту. А вітер все не вщухав. Лопотіння прапорців переросло в безперервний ляскіт, двиготіли віконниці, градом сипалась черепиця і ринви, валились димарі, падали і трощились об бруківку квіткові горщики. Розгойданий вітром, почав бити дзвін на кампанілі, уривчасто, перелякано, зловісно.
А вітер віяв, віяв чимдалі дужче. І наганяв до берега все більші хвилі. Шум моря наростав, ставав дедалі голоснішим. Скоро це вже був не шум. Це було суцільне глухе ревіння, ніби гуркіт якоїсь диявольської машини. Хвилі зростали, увінчані білою піною буруни валились на берег. Земля під ногами дрижала. Вітер вив.
"Луна" і "Пандора Парві" не змогли втекти. Повернулись на рейд, кинули якорі.
Крики людей, що юрмились на терасах, стали голоснішими, сповненими подиву і страху. Простягнуті вперед руки вказували на море.
Морем котилась велика хвиля. Колосальна стіна води. Підносилась високо, приблизно, врівень зі щоглами галеонів.
Корал вхопила відьмака за рукав. Щось говорила, вірніше, намагалась говорити, бо вітер начисто позбавив її такої можливості.
— …ікати! Геральт! Мусимо втікати звідси!
Хвиля обрушилась на порт. Люди кричали. Під натиском гігантської маси води розлетівся на друзки та щіпки мол, здійнялись вгору балки та дошки. Розвалився док, зламались і впали пілони підйомних кранів. Човни та баркаси, що стояли біля берега, підскочили у повітря, як іграшки, ніби човники з кори, що їх запускають діти у вуличних канавах. Халупи і шопи, що стояли на узбережжі, взагалі безслідно змило водою. Хвиля увірвалась у гирло ріки, моментально перетворивши її в пекельну купель. Із залитої Пальміри втікали юрмища людей, більшість бігла у Верхнє Місто, до вартової вежі. Вони вціліли. Частина ж обрала маршрутом для порятунку берег ріки. Геральт бачив, як вода поглинула їх.