Банг широко розмахнувся булатом. Геральт спритно пірнув під вістря, на льоту двинув гіганта в друге коліно, крутнувся, підскочив до Буе, який силувався підвестись, наніс удар йому по очах. Буе, однак, встиг сіпнути головою, випад вийшов хибним, поцілив у надбрівні дуги, кров миттю залила обличчя огротроля. Буе загарчав, зірвався з місця, наосліп кинувся на Геральта. Геральт відскочив, Буе наштовхнувся на Банга, налетівши на нього. Банг відіпхнув його і, несамовито загарчавши, рушив на відьмака, розмахуючи булатом навідліг. Геральт уникнув клинка швидким фінтом і напівобертом, поцілив огротроля двічі, в обидва ліктя. Банг завив, але булат не випустив, знов розмахнувся, наносячи удари широко і безладно. Геральт вивернувся з-під траєкторії вістря. Фінт виніс його за спину Банга, не міг не скористатись таким шансом. Розвернув меч і замахнувся знизу, вертикально, прицілившись точнісінько поміж сідниць. Банг вхопився за дупу, заревів, заскавучав, задріботів ногами, підігнув коліна і обмочився.
Засліплений Буе замахнувся косою. Поцілив. Але не у відьмака, який вивернувся в піруеті. Поцілив у свого приятеля, який і досі тримався за зад. І зніс йому голову з плечей. З розтятої трахеї з голосним сичанням вийшло повітря, кров з артерії бухнула, ніби лава з вулкана, високо, аж на стелю.
Банг стояв, побризкуючи кров'ю, ніби безголова статуя в фонтані, зафіксований у вертикальному положенні через свої велетенські пласкі ступні. Але, врешті-решт, перехилився і впав, нічим як колода.
Буе протер залиті кров'ю очі. Коли до нього нарешті дійшло, що сталось, заревів, наче бик. Затупотів ногами, замахнувся косою. Закрутився на місці, силуючись відшукати відьмака. Не знайшов. Бо відьмак був у нього за спиною. Поцілений під пахву, випустив косу з рук, рушив на Геральта голіруч, кров знов залила йому очі, тож врізався у стіну. Геральт підлетів, ударив.
Буе скоріш за все не знав, що в нього розсічені артерії. І що він вже давно мав би померти. Гарчав, крутився на місці, вимахуючи руками. Аж під ним підітнулись коліна, він закляк у калюжі крові. Стояв рачки, гарчав і вимахував далі, але щоразу все тихіше й повільніше. Аби довершити справу, Геральт підійшов і штрикнув його лезом під груднину. Це була помилка.
Огротроль охнув і вхопився за клинок, гарду та руку відьмака. Очі в нього вже застеляла імла, але хватки не послабляв. Геральт приставив йому до грудей чобіт, обперся і шарпнувся щосили. Хоча його рука стікала кров'ю, та Буе не розімкнув пальці.
— Ти дурний сучий сине, — процідив, ввалившись до каверни, Паштор, цілячись у відьмака зі свого двоплічного арбалета. — Приповз сюди смерті шукати. Ти знайшов її, бісове поріддя. Тримай його, Буе!
Геральт шарпнувся. Буе застогнав, але не відпустив. Горбань вишкірив зуби і натиснув на гачок. Геральт скулився, ухиляючись, важкий болт чиркнув пір'ям об його бік, врізався у стіну. Буе відпустив меч і, лежачи на животі, вчепився відьмакові у ноги, знерухомивши його. Паштор тріумфально заіржав і підняв арбалет.
Але вистрілити не встиг.
До печери влетів, наче сірий демон, велетенський вовк. Атакував Паштора по-вовчи, по ногах, ззаду, розриваючи підколінні сухожилля та артерії. Горбань вереснув, упав. Тятива випущеного арбалета клацнула, Буе хекнув. Болт поцілив йому прямо у вухо, увійшовши туди по пір'я. А вістря вийшло з іншого вуха.
Паштор завив. Вовк розкрив страшну пащеку і вхопив його за голову. Виття змінилось хрипінням.
Геральт відіпхнув від ніг нарешті мертвого огротроля.
Дуссарт, вже в людській подобі, підвівся над трупом Паштора, обтер губи й підборіддя.
— Сорок два роки прожив вовкулакою, — промовив, зустрівшись поглядом із відьмаком, — і от, нарешті, випала нагода когось загризти.
* * *
— Не міг не прийти, — виправдовувався Дуссарт. — Зрозумів, пане Геральте, що мушу Вас попередити.
— Щодо них? — Геральт витер клинок, вказавши на нерухомі тіла.
— Не тільки.
Відьмак ступив до приміщення, на яке вказав вовкулака. І мимоволі відсахнувся.
Камінна підлога була чорною від запеклої крові. Посеред кімнати зіяла чорна яма, обкладена цямринням. Поряд височіла купа трупів. Голих і покалічених, скривавлених і пошматованих, із обдертою до м'яса шкірою. Важко було оцінити, скільки їх тут було.
З глибини ями доносились виразні звуки чавкання, хрускіт розтрощуваних кісток.
— Раніше не міг відчути цього, — промурмотів Дуссарт голосом, сповненим відрази. — Доки Ви не прочинили ті двері, там, внизу, тоді вловив цей сморід… Тікаймо звідси, пане. Подалі від цієї трупарні.
— Мені тут треба владнати ще одну справу. Але ти йди. Я тобі невимовно вдячний, що ти прийшов мені на допомогу.
— Не дякуйте. Я був Вашим боржником. Радий, що зміг віддячити Вам.
* * *
Вгору вели гвинтові сходи, звиваючись у викутому скельному циліндричному колодязі. Важко було оцінити точно, але Геральт прикинув собі, що, якби це були сходи в звичайній вежі, то він мав би підійнятись на перший, а може і другий поверх. Нарахував шістдесят дві сходинки, коли нарешті зупинився перед дверима.
Так само, як і нижні, ці також мали пропиляний отвір для кота. Так само, як і нижні, були замкнені, однак не за допомогою магії, піддались легко, коли натиснув клямку.
В приміщенні, до якого ступив, не було вікон, кімната була ледве освітлена. Під стелею висіло кілька магічних куль, але активована була тільки одна. Сморід стояв страшенний, тхнуло хімікатами та усілякою можливою гидотою. Поверхового огляду виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що це за місцина. Слоїки, бутилі й флакони на полицях, реторти, скляні колби й трубки, сталеві інструменти та приладдя, словом, лабораторія, сумнівів не було.
В шафі одразу біля входу рядочком стояли великі слоїки. Найближчий був повний людських очей, які плавали в жовтавій рідині, наче морелькі в компоті. В наступному слоїку був гомункулус, крихітний, не більший, ніж два складені поряд кулаки. В третьому…
В третьому слоїку плавала людська голова. Рис обличчя докладно не міг розпізнати, бо були деформовані через каліцтво, набряк та зміну кольору, слабо розпізнавались крізь каламутну рідину і товщу скла. Але голова була абсолютно лиса. Тільки один чародій голився налисо.