— Це в тебе напівпуцок, — огризнулась Дзиґа. — Половина від того, що вважають за нормальний розмір!
— Тихше, тихше, — заспокоїв її Аддаріо Бах. — Не сердьтеся, полковнику. Але вже така гонорова трапилась лярвочка.
В кімнату увірвався солдат, віддав честь. Вахмістр Ковач випростався.
— Банда висліджена! — повідомив. — Щодуху кидаймось у погоню! Перепрошуємо, що потурбували. Служба!
Вийшов, слідом за ним — солдат. За мить з подвір'я донісся цокіт копит.
— Даруйте, — порушив тишу Аддаріо Бах, звертаючись до Дзиґи, Трента і Лігензи, — за цей спектакль, пробачте за спонтанні слова та безцеремонні дії. Насправді, я з вами не знайомий, ви мене мало обходите і скоріше мені не подобаєтесь, але сцени повішання не подобаються мені ще більше; сам вигляд шибеників, що хвицають ногами в повітрі мене сильно пригнічує. Звідси й мої краснолюдські фривольності.
— Завдячуєте життям цим краснолюдським фривольностям, — додав Геральт. — Не зайвим було би подякувати краснолюдові. Я бачив вас у всій красі, там, біля селянської господи, знаю, що ви за пташки. І пальцем би не поворухнув, аби вас захистити, а такої вистави, як пан краснолюд, ні зміг би, та й не схотів би відіграти. І ви вже б висіли на шибениці, вся ваша трійця. Йдіть собі звідси. Я б порадив обрати напрямок, протилежний до того, яким вирушив вахмістр і його кіннота.
— Нічого не вийде, — відрізав, прослідкувавши за поглядами, скерованими в бік встромлених в крокви мечів. — Не дістанете їх. Без них будете менш схильні до грабунку і здирництва. Геть.
— Бентежно було. — зітхнув Аддаріо Бах, ледве за трійкою зачинились двері. — Матері його ковінька, у мене до сих пір руки трусяться. В тебе ні?
— Ні. — Геральт усміхнувся, згадавши щось. — Щодо цього я трохи… недорозвинений.
— Для декого це навіть добре, — вишкірив зуби краснолюд. — Навіть недорозвиненість стає їм в нагоді. Ще по пиву?
— Ні, дякую, — похитав головою Геральт. — Мені час вирушати. Знаходжусь, як би так висловитись, в ситуації, коли краще поспішити. І занадто довго перебувати на одному місці нерозсудливо.
— Все зрозумів. Нічого не питатиму. А знаєш що, відьмаче? Щось у мене пропало бажання сидіти тут на станції ще два дні і бездіяльно чекати на диліжанс. По-перше, бо тут з нудьги коні двину. По-друге, — та панночка, яку ти віддухопелив мітлою, на прощання якось дивно зиркнула на мене. Що ж, в запалі трохи перестарався. Вона, певно, не з тих, хто безкарно дозволяє себе ляскати по дупі та називати лярвою. Може повернутись, і волів би, аби в цей момент мене тут не було. Може, в такому разі, вирушимо в дорогу разом?
— Із задоволенням. — Геральт знов усміхнувся. — З приємною компанією в дорозі не так тоскно, це кожен філософ підтвердить. Якщо нам обом по дорозі. Мені треба до Новіграда. Мушу дістатись туди до п'ятнадцятого липня. Конче до п'ятнадцятого.
Повинен потрапити в Новіград не пізніше п'ятнадцятого липня. Зазначив це, коли чародії винаймали його, купуючи два тижні його часу. Без проблем, Пінеті й Тзара дивились на нього зверхньо. Без проблем, відьмаче. Будеш у Новіграді, не встигнеш і оком кліпнути. Телепортуємо тебе прямо на Головну вулицю.
— До п'ятнадцятого, ха, — краснолюд покуйовдив бороду. — Сьогодні дев'яте. Небагато часу лишилось, бо ж дорога неблизька. Але є спосіб, аби дістався туди вчасно.
Підвівся, зняв з гвіздка і одягнув на голову шпичастий капелюх з широкими полями. Закинув мішок за спину.
— Поясню тобі по дорозі. Вирушаймо в путь разом, Геральте із Рівії. Бо мені саме в той бік і потрібно.
* * *
Йшли жваво, може, навіть, аж занадто жваво. Аддаріо Бах виявився типовим краснолюдом. Краснолюди, хоч і могли в разі потреби чи для зручності скористатись будь-яким транспортом та будь-якою твариною, призначеною для верхової, тяглової чи в'ючної їзди, все ж надавали перевагу пішим переходам, були вправними ходаками. Краснолюд може протягом дня подолати пішки відстань у тридцять миль, стільки зазвичай долає вершник, при цьому несе на собі поклажу, яку звичайна людина навіть з місця не зрушить. За краснолюдом без поклажі людина взагалі не могла би поспіти. Відьмак також не міг. Геральт про це забув, тож через деякий час був змушений просити Аддаріо трохи сповільнити крок.
Йшли лісовими стежинами, а подекуди — бездоріжжям. Аддаріо знав дорогу, чудово орієнтувався на місцевості. В Цидарісі, розповів, мешкає його рідня, настільки численна, що раз у раз там святкуються якісь урочисті родинні події: і весілля, і хрестини, і поховання й поминки. Відповідно до краснолюдських звичаїв, виправдати свою відсутність на сімейних урочистостях могло тільки нотаріально завірене свідоцтво про смерть, живі члени родини ухилитись від сімейних свят ніяк не могли. Саме тому шлях до Цидаріса і назад знав як свої п'ять пальців.
— Наша мета, — пояснив, крокуючи, — це поселення Вітряна, що лежить у долині ріки Понтар. У Вітряній є пристань, там часто швартуються баркаси та човни. Якщо нам пощастить, якесь із суден згодиться взяти нас на борт. Мені потрібно потрапити в Третогор, тож зійду в Журавлиній Кущі, а ти попливеш далі і будеш у Новіграді через якихось три-чотири дні. Повір, це найшвидший шлях.
— Вірю. Аддаріо, благаю, повільніше. Ледве поспіваю за тобою. Можливо, твоя професія якось пов'язана з пішими переходами? Ти комівояжер?
— Я гірник. В мідній копальні.
— Ну звичайно. Кожен краснолюд — гірник. І працює в копальні у Махакамі. Стоїть із киркою у вибої та видобуває.
— Перебуваєш в омані стереотипів. За мить скажеш, що кожен краснолюд — це лихослов. А трохи згодом, що кожен кидається на людей із сокирою.
— Не скажу такого.
— Моя копальня не в Махакамі, а в Мідянці, під Третогором. Не стою з киркою і не видобуваю, а граю на валторні в гірничому духовому оркестрі.
— Цікаво.
— Цікаво, — засміявся краснолюд, — дещо інше. Забавний збіг обставин. Один із коронних виступів нашого оркестру називається "Марш відьмаків". Звучить це так: Тара-рара, бум, бум, умта-умта, рим-цим-цим, папарара-тара-рара, та-ра-рара, бум-бум-бум…
— Звідкіля, до біса, взяли цю назву? Коли-небудь бачили відьмаків, які марширують? Де? Коли?