* * *
Альберт Смулька, новопризначений міський голова, ще з першої зустрічі видався Геральтові схожим на бульбу ріпи — був округлий, недомитий, грубий і в цілому доволі відразливий. Іншими словами, не надто відрізнявся від інших міських урядників, з якими Геральту доводилось мати справу.
— Виходить, правда, — мовив голова. — Щоб вирішити такий клопіт, потрібен відьмак.
— Йонас, мій попередник, — додав, так і не дочекавшись з боку Геральта жодної відповіді, — нахвалитись на тебе не міг. Уяви собі, я вважав його за брехло. Себто, не йняв віри його словам. Бо знаю, як швидко такі речі поростають байками. Особливо серед темного люду, у них, де не плюнь, всюди або чудо, або диво, або якийсь відьмак із надлюдськими здібностями. А тут, диви, виявляється, щира правда. Там у лісі, за річкою, людей згинуло, що й не злічити. Та дорога до містечка — найкоротша, от і ходили нею, дурні… На власну погибель. І пересторогами нехтували. А зараз час такий, що краще не вештатись по пустирях, та по лісах не тинятись. Всюди чудовиська, всюди людожери. Он в Темерії, на Тукайському передгір'ї, яке жахіття сталось, — в селищі вуглярів п'ятнадцять душ вбито якоюсь лісовою примарою. Селище звалось Роговизна. Певно, чув? Ні? Правду тобі кажу, не зійти мені з цього місця. Навіть чаклуни слідство в тій Роговизні учинили. Але, годі ляси точити. Ми тепер тут в Ансегісі у безпеці. Завдяки тобі.
Дістав із шухляди скриньку. Розклав на столі аркуш паперу, вмочив перо у чорнильницю.
— Обіцяв, що вб'єш страховисько, — промовив, не підіймаючи голови. — І обіцянки дотримав. Ба, ти хазяїн свого слова, хоча й волоцюга… І тим людям життя зберіг. Бабі та дівчаті. Хоч подякували? Впали до ніг?
До ніг не впали, зціпив зуби відьмак. Бо ще не остаточно прийшли до тями. Я звідси поїду, вже тоді оговтаються. Тоді зрозуміють, що використав їх як наживку. Через власну пиху і самовпевненість вірив, що зможу захистити всіх трьох. Я звідси поїду, а потому дівчинка збагне, що через мене лишилась напівсиротою.
Почувався недобре. Поза сумнівом, це був результат вжитих перед битвою еліксирів. Поза сумнівом.
— Той монстр, — голова посипав папір піском, потім струсив пісок на підлогу, — гидота в чистому вигляді. Бачив труп, коли принесли… Що воно таке?
Геральт в цьому питанні не був певним до кінця, але зізнаватись у цьому не збирався.
— Арахноморф.
Альберт Смулька поворухнув губами, даремно намагаючись повторити.
— Тьху, як звався, так і звався, чорт із ним. Цим самим мечем зарубав його? Цим клинком? Подивитись можна?
— Не можна.
— Хе, певно, лезо зачароване. Й недешеве… Ласий шматок… Ну годі, поки ми тут ляси точимо, час спливає. Угода додержана, час платити гроші. Але спочатку деякі формальності. Підпиши рахунок. Тобто, хрестик постав, або який інший знак.
Відьмак взяв рахунок, повернувся до світла.
— Ти диви, — урядник, скривившись, прицмокнув язиком. — Ніби він читати вміє?
Геральт мовчки поклав папірець на стіл, присунув в бік старости.
— Невеличка помилка, — мовив спокійно й тихо, — вкралась у документ. Домовлялись на п'ятдесят корон. Рахунок виставлений на вісімдесят.
Альберт Смулька склав долоні разом, обперся на них підборіддям.
— Це не помилка, — також стишив голос. — Це щось на кшталт висловлення подяки. Убив страшне чудовисько, певно, нелегка була справа… Така надбавка нікого не здивує…
— Не розумію.
— Годі. Не вдавай святу невинність. Хочеш мені сказати, що Йонас тобі таких рахунків не виставляв? Даю голову на відсіч, що…
— Що? — урвав йому мову Геральт. — Що завищував рахунки? А різницю, видану королівським скарбничим, ділив зі мною навпіл?
— Навпіл? — Урядник скривився. — Не перегинай палицю, відьмаче, не перегинай. Ти диви, велика цяця. З різниці отримаєш третину. Десять корон. Як для тебе, це і так чималий зиск. Мені ж належить більша частина, хоча б виходячи з мого чину. Державні урядники мусять бути заможними. Чим державний урядник багатший, тим престиж держави більший. Та, зрештою, що ти в тому тямиш. Мені ця розмова вже набридла. Підписуєш рахунок чи ні?
Дощ лив мов із відра, щосили тарабанив об дахи будинків. Але вже не гриміло, буря віддалялась.
Інтерлюдія
Два дні потому
— Ласкаво просимо, шановна, — кивнув важно Білогун, король Керацку. — Ласкаво просимо. Прислуга! Стілець!
Стелю королівських покоїв оздоблювала мальовнича фреска, на якій виднілось зображення вітрильного судна серед хвиль, тритонів, гіпокампів та істот, подібних до омарів. Одну зі стін зали прикрашала інша фреска, що представляла собою мапу світу. Ця мапа, як собі зазначила Корал, була фантастичною, і з фактичним розташуванням існуючих земель та морів не мала нічого спільного. Але, треба зізнатись, була вишуканою й красивою.
Двійко служок притягли й поставили важке різьблене крісло. Чародійка вмостилась, укладаючи руки на поруччя так, аби усіяні рубінами браслети одразу кидались в око, привертаючи увагу присутніх. Вишукану зачіску завершувала рубінова діадема, а глибоке декольте прикрашало рубінове ж кольє. Підбирала все спеціально для королівської аудієнції. Прагнула справити враження. І справляла. Король Білогун витріщав очі, не знаючи, куди дивитись — на рубіни, чи на декольте.
Білогун, син Осмика, був, якщо так можна висловитись, королем у першому поколінні. Його батько набув значний капітал на морській торгівлі, а як то ймовірно могло бути, й на морському розбої. Ліквідувавши конкурентів та здобувши монополію на місцеве судноплавство в цілому краю, Осмик проголосив себе королем. Акт самопроголошеної коронації формально встановив лише status quo, тому не викликав протестів та не призвів до подальших проваджень цієї справи. Ще під час міжусобних воєн та заворушень, Осмик владнав суперечки щодо кордонів та вирішив правові питання з сусідами — королівством Верден і Цидаріс. Стало відомо, звідкіля починаються володіння Керацк і де вони закінчуються, а також хто в цих землях панує. А раз панує, то є королем, тож може вільно цим титулом послуговуватись. Закономірно, що титул і влада передаються від батька до сина, тож нікого не здивував той факт, що по смерті Осмика трон зайняв його син, Білогун. Щоправда, синів у Осмика було більше, докладніше — ще чотири, але всі відреклись від права наслідування, один вірогідно навіть за власним бажанням. Таким чином, Білогун правив у Керацку вже трохи більше ніж двадцять років, за сімейною традицією, отримуючи свій прибуток із галузі суднобудування, морських перевезень, рибальства та піратства.