Почули звуки флейти і барабанів. Вийшли на невелику площу, на якій розмістився овочевий ринок, і де саме зараз виступала група вагантів. Репертуар був передобідній, тобто примітивно тупий і взагалі несмішний. Лютик ступив поміж ятками, де, з вартим подиву і несподіваним для поета знанням справи, одразу ж вдався до торгування і дегустації огірків, буряків і яблук, що красувались на прилавках, кожного разу розводячи теревені та фліртуючи з торговками.
— Квашена капуста! — оголосив, набираючи її з бочки за допомогою дерев'яних щипців. — Спробуй, Геральт. Чудова, правда? Смачна і корисна річ, ця капуста. Взимку, коли вітамінів бракує, береже від цинги. Є довершеним засобом від депресії.
— Це як?
— З'їдаєш миску квашеної капусти, запиваєш горнятком кислого молока… і депресія миттю стає найменшим твоїм клопотом. Забудеш про депресію. Часом, надовго. На кого там дивишся? Що то за дівчина?
— Знайома. Зачекай тут. Я на кілька слів і повернусь.
Поміченою ним дівчиною виявилась Мозаїк, з якою познайомився у Літти Нейд. Сором'язлива, гладко прилизана учениця чародійки. В скромній, проте елегантній сукні кольору палісандру. І в черевичках на високій корковій підошві, в яких рухалась вельми граціозно, незважаючи на нерівну бруківку, слизьку від овочевих відходів.
Підійшов, заставши її за укладанням помідорів у кошик, який висів на згині ліктя.
— Привіт.
Побачивши його трохи зблідла, незважаючи на те, що і без того мала блідий колір шкіри. А, якби на прилавок, відсахнулась би на крок або два. Поворухнулась, так ніби хотіла сховати кошик за спиною. Ні, не кошик. Руку. Ховала зап'ястя і долонь, щільно обмотані шовковою хустиною.
Не пропустив сигналу, несвідомий імпульс наказав діяти. Вхопив дівчину за руку.
— Облиш, — шепнула, намагаючись вирватись.
— Покажи. Я наполягаю.
— Не тут.
Дозволила відвести її подалі від ринку, в місце, де могли залишитись хоч ненадовго самі. Розгорнув хустину. І не зміг стриматись. Вилаявся. Запекло і люто.
Ліва долоня дівчини була вивернута. Перекручена в зап'ястку. Великий палець стирчав вліво, сама ж долоня дивилась вниз. Внутрішня сторона долоні — вгору. Лінія життя була довга і чітка, помітив автоматично. Лінія серця виразна, але крапчаста і переривчаста.
— Хто це зробив? Вона?
— Ти.
— Що?
— Ти! — Вихопила долоню. — Використав мене, щоб дошкулити їй. Вона подібних витівок не прощає.
— Не міг…
— Передбачити? — дивилась йому в очі. Помилився, не була ані сором'язливою, ані заляканою. — Міг і повинен був. Але вирішив погратись із вогнем. Це хоча б було того варте? Отримав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитись приятелям у корчмі?
Не відповідав. Не міг знайти слів. А Мозаїк, на його подив, раптом усміхнулась.
— Я на тебе не тримаю зла, — сказала вільно. — Мене саму розвеселила твоя гра, якби не боялась так сильно, також би сміялась. Віддай кошик, я спішу. Мушу закінчити покупки. І встигнути на прийом до алхіміка…
— Зачекай. Це не можна так лишати.
— Будь-ласка, — голос Мозаїк трохи змінився. — Не втручайся. Зробиш тільки гірше… — А я, — додала за мить, — і так дешево відбулась. Обійшлась зі мною милосердно.
— Милосердно?
— Могла вивернути мені обидві долоні. Могла вивернути стопу, п'ятою вперед. Могла стопи поміняти місцями, ліву на праву і vice versa, бачила, як таке комусь зробила.
— Чи це..?
— Боляче? Недовго. Бо майже одразу втратила свідомість. Чого так дивишся? Так і було. Сподіваюсь, так і буде, коли повертатиме долоню на місце. Через кілька днів, коли насолодиться помстою.
— Піду до неї. Зараз же.
— Погана думка. Не можеш…
Швидким жестом перебив її. Почув, як юрба шумить, побачив, як розступається. Ваганти перестали грати. Помітив Лютика, який здалека подавав йому різкі відчайдушні знаки.
— Ти! Відьмацька заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!
— Чорт забирай. Відійди, Мозаїк.
З натовпу вийшов низький і міцний тип в шкіряній масці та панцирі з cuir bouilli, зміцненої бичачої шкіри. Тип повів тризубом, який тримав у правиці, раптовим рухом лівої руки розіпнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею, розпростовуючи.
— Я Тонтон Зрога, відомий як Ретіарій! Викликаю тебе на бій, відь…
Геральт підніс руку і вдарив його Знаком Аард, вкладаючи в нього всю енергію, на яку був здатен. Натовп закричав. Тонтон Зрога, відомий як Ретіарій, злетів у повітря і, хвицаючи ногами, оплетеними власною сіткою, зніс собою ятку з рогаликами, важко гепнувся об землю і з гучним брязкотом вдарився головою об залізну фігуру гнома накарачках, яка бозна-чого стояла перед магазином кравецьких аксесуарів. Ваганти нагородили політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя подавав слабенькі. Геральт, не поспішаючи, підійшов і з розмаху копнув його в район печінки. Хтось смикнув його за рукав. Мозаїк.
— Ні. Прошу. Будь-ласка, ні. Так не можна.
Геральт надавав би ще копняків сіткарю, бо добре знав, що можна, що неможна, а що треба. І спуску в подібних справах не звик давати нікому. Особливо людям, яким ніколи не давали копняків.
— Прошу, — повторила Мозаїк. — Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за то, що сам втратив.
Послухав. Взяв її за плечі. Подивився в очі.
— Іду до твоєї учительки, — сказав жорстко.
— Недобре, — похитала головою. — Будуть наслідки.
— Для тебе?
— Ні. Не для мене.
Розділ сьомий
Wild nights! Wild nights!
Were I with thee,
Wild nights should be
Our luxury!
Emily Dickinson
So daily I renew my idle duty
I touch her here and there —
I know my place
I kiss her open mouth and
I praise her beauty
And people call me traitor to my face.
Leonard Cohen
Стегно чародійки прикрашало вишукане і казково барвисте татуювання, яке в деталях зображало смугасту яскраву рибу.
Nil admirari, подумав відьмак. Nil admirari.
* * *
— Не вірю своїм очам, — промовила Літта Нейд.
У тому, що сталось, у тому, що вийшло так, як вийшло, винуватий був він сам, ніхто інший. По дорозі до вілли чародійки проходив повз сад, не зміг утриматись від спокуси і зірвав одну з фрезій, які цвіли на клумбі. Пам'ятав аромат, що домінував у її парфумах.
— Не вірю своїм очам, — повторила Літта, стоячи на порозі. Зустріла його сама, дебелого швейцара не було. Можливо, у нього був вихідний.