— В цьому разі, буде краще, якщо піду собі. Не мусив тебе відвідувати, щоб нас не побачили разом. Бо ще подумають, що ми сфальсифікували те парі.
— Тебе бентежить, що подумають?
— Не надто. А твій виграш мене тішить. Думав повернути тобі п'ятсот корон, потрачених тобою на заставу. Але якщо зірвала куш, поставивши на мене, то вже не відчуваю себе у боргу перед тобою. Ми з тобою квиті.
— Згадка про повернення застави, — в зелених очах Літти Нейд спалахнув злий блиск, — сподіваюсь, не означає намір покинути місто і втекти? Без очікування результату судового розслідування? Ні, ні, не маєш такого наміру, не можеш мати. Оскільки добре знаєш, що такий вчинок одразу повернув би тебе за грати. Ти ж знаєш, чи не так?
— Не мусиш мені знов доводити, на що здатна.
— Зізнаюсь тобі щиросердно, що воліла б не мати такої необхідності.
Поклала руку на декольте, в безсумнівному намірі привернути туди його погляд. Прикинувся, що не помітив, замість цього вкотре кинув оком на Мозаїк. Літта відкашлялась.
— Щодо наших з тобою боргів одне одному, та виграного мною парі, — сказала, — ти правий. Я тобі винна. Не наважусь запропонувати тобі гроші… Але як щодо необмеженого кредиту в "Natura Rerum"? На весь час твого перебування в місті? Через мене твій останній візит в остерію закінчився нічим, тому…
— Ні, дякую. Ціную твою увагу і добрі наміри. Але ні, дякую.
— Ти впевнений? Ну що ж, бачу, що так. Дарма я завела мову… про буцегарню. Але ти мене спровокував. І ввів у оману. Твої очі, дивні незвичні очі мутанта, з першого погляду такі щирі, але цей блукаючий погляд… Який вабить, зводить на манівці. Ти не щирий, о ні. Я знаю, знаю, з уст чародійки це звучить як комплімент. Саме це ти зараз хотів сказати?
— Браво.
— А чи наважився би ти на щирість? Якби я її вимагала?
— Якби ти її попросила.
— Ах. Най буде так. Тоді, прошу. Чому саме Йеннефер? Чому вона, а ніхто інший? Зміг би мені пояснити?
— Якщо це знов є предметом парі…
— Це не предмет парі. Чому саме Йеннефер із Венгерберга?
Мозаїк з'явилась поряд ніби тінь. З новою карафкою. І печивом. Геральт подивився їй в очі. Одразу відвернулась.
— Чому Йеннефер? — Повторив, все ще дивлячись на Мозаїк. — Чому саме вона? Відповім щиро — сам не розумію. Але є такі жінки… Вистачить лише одного погляду…
Мозаїк розтулила уста, ледве помітно хитнула головою. Заперечно і перелякано. Розуміла. І благала, аби припинив. Але він зайшов надто далеко в цій грі.
— Такі жінки, — надалі мандрував поглядом по тілу дівчини, — які ваблять. Притягують, наче магніт. Від яких неможливо очей відвести…
— Залиш нас, Мозаїк. — В голосі Літти пролунав холодний скрегіт металу. — А тобі, Геральте з Рівії, дякую. За візит. За терплячість. І за щирість.
Розділ шостий
Меч відьмацький (мал. 40) характерний тим, що є своєрідною квінтесенцією всіх мечів, п'ятим елементом, сукупністю всіх переваг подібного виду зброї. Високоякісна сталь, викута в краснолюдських кузнях і майстернях, надає клинкові легкість, але водночас надзвичайну пружність. Гостриться відьмацький меч також краснолюдським способом, при цьому способом таємним, і таким лишиться навіки вічні, адже гірські карлики свої секрети бережуть ревно. Меч, наточений краснолюдськими майстрами, може легко розсікти навпіл підкинуту в повітря шовкову хустину. І такі дива, відомо це зі слів очевидців, відьмаки своїми мечами не раз демонстрували.
Пандольфо Фортегуерра, Трактат про холодну зброю.
Коротка вранішня гроза із дощем ненадовго освіжили повітря, але вже скоро морський бриз із боку Пальміри знов приніс надокучливий сморід відходів, прогірклого жиру і тухлої риби.
Геральт переночував у кімнаті, яку винаймав Лютик. Кімнатка барда була затишна. В буквальному сенсі слова — щоб дістатись до постелі, потрібно було просуватись, затиснувшись між ліжком і стіною. На щастя, ліжко спокійно вміщувало двох і в цілому було придатне до спання, хоча й пекельно скрипіло, а сіно в матраці було утрамбоване вщент через заїжджих купців — знаних прихильників інтенсивних позашлюбних ігор.
Геральту вночі бозна-чого наснилась Літта Нейд.
Снідати пішли на ринок неподалік, до забігайлівки, в якій, як дізнався бард, подавали пречудові сардини. Лютик пригощав. Геральт був не проти. Врешті-решт, частіше траплялось навпаки — саме Лютик, перебуваючи в скруті, користувався з Геральтової щедрості.
Всілись за грубо обтесаним столом і прийнялись за підсмажені до хрусткої скоринки сардини, які подавали на дерев'яній тарелі, великій, ніби колесо від тачки. Лютик, як зауважив собі відьмак, час від часу тривожно озирався. І завмирав, як тільки йому здавалось, що хтось із перехожих аж надто прискіпливо до них придивляється.
— Я вважаю, що ти повинен, — пробурчав нарешті, — все-таки придбати собі хоч якусь зброю. І носити її на виду. Вчорашній випадок мав би стати для тебе наукою, як гадаєш? О, дивись, бачиш там виставлені щити й кольчуги? Майстерня зброярів. Певен, що мечі у них також є.
— В цьому місті, — Геральт обгриз хребет сардини і виплюнув плавник, — носіння зброї заборонено, у всіх приїжджих зброю відбирають. Скидається на те, що тільки бандюги можуть тут ходити озброєними.
— Можуть і ходять. — Бард кивнув у бік здорованя, який саме проходив повз із великим бердишем на плечі. — Але в Керацку заборони накладає, стежить за їх дотриманням і карає за їх порушення не хто інший, як Феррант де Леттенхоф, який є, як вже знаєш, моїм двоюрідним братом. І оскільки кумівство — це святий закон природи, то на всі місцеві заборони можемо з тобою просто наплювати. Проголошую, що з цієї миті ми маємо повне право і дозвіл на володіння й носіння зброї. Закінчимо снідати і підемо купувати тобі меч. Пані господине! Чудова у вас рибка! Прошу підсмажити ще з десяток!
— Їм ці сардини, — Геральт викинув обгризений риб'ячий хребет, — і роблю висновок, що втрата мечів — це ніщо інше, як покарання за жадібність і снобізм. За те, що заманулось мені розкошів. Отримав роботу в передмісті, але ж мені скортіло податись у Керацк і почастуватись в "Natura Rerum", закладі, про який мова йде на цілий світ. А треба було деінде з'їсти щерби з потрухів, капусти з горохом або рибної юшки…